Аркадій Бущенко: “Судді Верховного Суду мають бути зірками, до думки яких прислухаються”

Про Аркадія Бущенка можна сказати, що він… несподівана постать.

Аркадій Бущенко / Фото – Валерія Мезенцева

Адвокат, чиї справи у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) вже понад 20 років змінюють Україну.

Правозахисник, який сміливо критикує державу. І переконаний, що саме в цьому і проявляється патріотизм.

Управлінець, який понад п’ять років очолював найбільшу в Україні правозахисну організацію – Українську Гельсінську спілку з прав людини (УГСПЛ). За цей час йому вдалося створити потужну команду й відповідальну систему менеджменту.

"Коли я очолив УГСПЛ, ми мали досить великі амбіції й виклики – ми значно збільшили обсяги своєї діяльності, бюджет організації. Потрібно було виконувати обіцянки перед людьми, які до нас зверталися за допомогою, перед донорами. Інколи це було непросто", – каже правозахисник.

Нині Аркадій Бущенко – один з небагатьох, хто, не будучи кар’єрним суддею, успішно склав іспит на суддю Верховного Суду України. На запитання "чому в судді?" мій співрозмовник хитро усміхнувся: "Я стільки дошкуляв нашій державі, що час уже й підлатати карму".

"КРАЩЕ В УКРАЇНІ ЗМІНЮВАТИ СУДДІВСЬКУ СИСТЕМУ, АНІЖ ЧЕКАТИ РОКАМИ НА РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ"

– Пане Аркадію, навіть для України, в якої за одну ніч можуть змінюватися закони, той факт, що правозахисник став суддею Верховного Суду – досить неординарно. З інших країн нам навіть заздрять, що українська влада спромоглася на такий крок…

– Я був одним із тих, хто виступав за зміну підходу до формування Верховного Суду України (ВСУ). Відверто кажучи, не знаю, чи такий підхід збережеться надовго. Раніше Верховний Суд  формувався з кар’єрних суддів, які пройшли першу інстанцію, апеляцію. Їх затверджували, очевидно, враховуючи попередні заслуги. Та головне – такого суддю система вже знала.

У такому підході вибору суддів ВСУ є здоровий глузд. І є недоліки. Так, людина, яка все життя пропрацювала в судах, є носієм певної культури, цінності якої приносить і в Верховний Суд. А це неминуче консервує цю систему.

Сучасний підхід, коли на вищі судові інстанції запросили людей "сторонніх", теж має свої "за" й "проти". Однозначно, це свіжий струм у культуру судової системи. З іншого боку, це доволі ризикований крок. Мене ніхто не бачив у якості судді. Яким я буду? Невідомо. Навіть я не знаю.

Сподіваюсь, сплав досвіду і нових віянь дасть вдалу комбінацію і збагатить обидві сторони. Якщо сторони будуть слухати один одного – то ми виграємо. І я готовий на такий діалог. Я розумію, що багато не знаю про суддівську діяльність, і готовий навчатися. Хоча вже понад 22 роки я є частиною українського правосуддя як адвокат.

Якщо ж всередині Верховного Суду триватиме війна амбіцій, то це призведе до не дуже добрих наслідків.

Сьогодні перед Верховним Судом непростий виклик: виробляти спільні підходи, погляди, спільну правову культуру. І в першу чергу, я кажу про прецедентні рішення ВСУ. Саме вони створюють правовий порядок у країні.

– Чому ви вирішили піти в судді?

– Можна було б стати в позу й сказати, що мені не все подобається в судовій реформі. Тому залишатимуся осторонь… Та я як освічена людина розумію, якщо очікувати ідеальних умов для втілення своїх ідей, вони ніколи не настануть. Жодна система не є ідеальною і ця реформа не є ідеальною, і створений ВСУ теж не є ідеальним.

Можна було б також залишитися в зоні комфорту й продовжувати свою роботу адвоката. І, чесно кажучи, я довго вагався, чи брати участь у конкурсі, чи змінювати свою кар’єру. Наприклад, мені не хотілося виставляти свої приватні справи на загал, а тепер я змушений допустити певне втручання в моє приватне життя.

Зрештою, я прийняв правильне рішення. Тим більше, для будь-якого адвоката посада у Верховному Суді є вершиною кар’єри. І не мріяти про це якось недоречно.

По-друге, було дуже цікаво взяти участь у самому конкурсі. Є чимало критики щодо його проведення. Однак те, що такий конкурс став можливим, уже є визначною подією у світовому масштабі. Йдеться про ступінь доступу до професії.

Так, певні процедури обрання суддів недосконалі, але це не порівняти із тим, як відбувалося раніше. Я навіть не знаю, якими каналами люди потрапляли до Верховного Суду. Сьогодні ці канали візуалізовані. І суспільство може спостерігати, як обираються судді ВСУ, мають можливість критикувати ці процедури.

Наприклад, мені не подобалися певні кроки з боку Вищої кваліфікаційної комісії. Викликають здивування встановлення різних мінімальних балів для різних юрисдикцій. Я не вважаю це методологічно правильно.

Також дивно, чому не були опубліковані практичні роботи. Я не вважаю це втручанням у приватність. Це оцінка кваліфікації суддів. Також мені здалося, що інтерв’ю були дещо неструктурованими. Усе це створює враження методологічно не вивіреної технології відбору. І може викликати нарікання різних кандидатів. І над цим треба працювати. Однак цей процес став публічним.

І чи не найголовніший мій мотив піти в судді – можливість у значно коротші терміни покращувати судову практику в Україні.

Сьогодні, щоб досягнути суттєвих змін в українській системі правосуддя, мені слід пройти доволі довгий шлях. Є справа. Я формую скаргу, відправляю її в ЄСПЛ, очікую декілька років, лише після цього Європейський суд приймає рішення на користь мого клієнта. А тільки тоді наша держава починає якось реагувати, і нарешті настають зміни.

Я вирішив скоротити цей шлях. На посаді ВСУ я так само можу ідентифікувати проблеми, можу попередити або виправити порушення. І це буде значно швидше і, можливо, більш ефективно, ніж я те саме робитиму за допомогою ЄСПЛ.

Я дійсно бачу шанс змінити парадигму судової системи. Діяльність Верховного Суду впливає на всю систему в Україні, принаймні, має впливати. Як на мене –  час для цього вже настав.

І, насамкінець, мені хотілося зрозуміти, чи зможу я залишитися тим самим на новій посаді.

Коли в неформальній бесіді з прокурорами, слідчими, суддями я роз’яснюю, що справу потрібно вирішувати так і так, більшість з них погоджуються, але кажуть, що не можуть прийняти таке рішення. Я хотів би зрозуміти чому? Система не дає? Що магічне відбувається, що ти не можеш прийняти рішення відповідно до того, що вважаєш правильним?

Мені здається, що я маю достатню незалежність для того, аби виносити рішення згідно з моїми переконаннями. Мені нічого не потрібно від держави – ані службового житла, ані якихось премій… Але мені важливо знати, що на посаді судді я можу зберегти свої цінності.

"В УКРАЇНІ БАГАТО ПЕКУЧИХ ТЕМ НЕ ПОРУШУЄТЬСЯ…"

– Громадська рада доброчесності надала близько 30 кандидатам ВСУ негативні висновки. Наскільки суд буде успішний, маючи "таких" суддів при самому початку перезавантаження?

– Я не зовсім згоден з тими методами, за якими працює Громадська рада доброчесності (ГРД). І багато висновків у мене викликають, м’яко кажучи, подив. Я не вважаю їх обґрунтованими. На мій погляд, ГРД зайнялася тим, на що в них немає ані повноважень, ані компетентності – оцінкою правильності судових рішень. І термін, який вони вигадали, – "сумнівні рішення", –  на мій погляд, дуже сумнівний.

Як адвокат скажу, що немає жодного суддівського рішення, яке я був би не здатний піддати сумніву. Жодного!

Підхід ГРД віддає політичним суб’єктивізмом. "Ми вважаємо цього суддю недоброчесним, бо він був проти Майдану". Як на мене, це зовсім не аргумент. Вибачте, але якщо сьогодні політичний курс "ми йдемо в Європу", а суддя не хоче в Європу, отже, він недоброчесний? Але завтра ми скажемо, що не в Європу хочемо, а в Арабські Емірати, то всі сьогоднішні доброчесні стають автоматично недоброчесними? Хто доброчесніший – той, хто 20 років не хотів в Європу при будь-яких політичних силах, чи той, хто одразу змінив своє ставлення за новими політичними віяннями?

Або ще один "докір" суддям – вони брали участь у справах Тимошенко, Луценка, автомайданівців, рішення за якими вважаються несправедливими. Причому люди, які це обговорюють, і суті справи толком не знають. Тому мені було неприємно читати деякі висновки Громадської ради доброчесності. Причому багато висновків були обґрунтовані рішеннями Європейського суду, прийнятими за моїми скаргами. Багато справ, на які ГРД посилається, я знаю дуже глибоко, я їх вивчав як адвокат. І, повірте, ці справи дуже непрості, занадто непрості, щоб навішувати так легко на суддів ярлики "негідників".

Вважати суддю недоброчесним тільки тому, що він не сповідує ті підходи, які я розділяю, не можна. Так, він може не розуміти певних концепцій, які, я вважаю, він мав би розуміти. Але до доброчесності це немає ніякого стосунку.

– Ви згадали про нові політичні віяння й зміну через це своїх позицій. В Україні правозахисники й правозахисниці дедалі частіше скаржаться на тиск з боку влади і суспільства через те, що протиставляються права людини й інтереси національної безпеки…

– Якщо розмірковувати в парадигмі протистояння з Російською Федерацією, я вважаю найбільшою з перемог Путіна: що в Україні зашкалює патріотизм. Так, я розумію війна. Але це не має заважати вільному висловлюванню думок.

Цензура – саме це наразі відбувається в Україні. Багато пекучих тем не порушується. Я б навіть казав не про офіційну цензуру, а про самоцензуру. А це ще більш небезпечно.

Я знаю, що багато хто приватно реагує на певні події адекватно, але публічно не хоче висловлювати свою позицію. І це дуже загрозливо – люди починають ховатися. І неважливо, бояться вони комуністів, фашистів, патріотів, релігійних громад чи суспільного осуду…

Наприклад, Українську Гельсінську спілку з прав людини багато критикують через те, що ми говоримо не тільки про злочини, які скоюють негідники з так званих ЛНР/ДНР, а й про злочини, які вчиняють наші збройні сили, нацгвардія, поліція, добровольчі батальйони. Ми не вважаємо, що в оцінці злочинів треба виходити з міркувань патріотизму. Але це… сьогодні вважається непатріотичним.

Також багато хто вважає непатріотичним нашу критику розширення повноважень влади, незаконних прослуховувань, політичних переслідувань, переслідувань за висловлення думок. Але це є нашою реальністю. І я вважаю патріотичним саме говорити про це. Інакше ми можемо легко перетворитися на країну з таким режимом, який діє в Росії. Тоді за що ми воюємо?

У нас немає етнічного конфлікту, у нас немає територіальних претензій, війни за ресурси. Я переконаний, що наш конфлікт виник через різні ціннісні принципи. І якщо ми хочемо бути прикладом демократичної держави, на відміну від нашого сусіда, тоді всім нам слід поважати погляди, які не подобаються, і дбати про можливість їх безпечно висловлювати.

Ви подивіться на Велику Британію, на США, в яких також є великі проблеми з терористичними загрозами. Цього Трампа нещасного тільки лінивий не стукнув – і нічого, країна розвивається, і непогано, навіть Трамп нормально реагує на це.

– Черговим сексистським жартом…

– ...Я не хочу сказати, що в Україні це перейшло точку неповернення. На щастя, менталітет нашого народу такий, що в нашої влади немає шансів стати популярною, бо ми завжди щось висміємо. І владі треба із цим змиритися.

Але тенденції є. І не тільки з боку влади, а й з боку громадянського суспільства – його різних груп, які не сприймають щось, що їм здається непатріотичним.

"ОСОБЛИВА ДУМКА СУДДІ, ЯКУ СЬОГОДНІ НЕ ПРИЙМАЮТЬ, ЗАВТРА МОЖЕ СТАТИ НОВОЮ ПРАКТИКОЮ"

– Пане Аркадію, ви не тільки адвокат, а й правозахисник. Як на вашу думку, що спільного і відмінного у судді й правозахисника?

– Як на мене, більше відмінного, ніж спільного.

Дякую, що мене так багато людей називають правозахисником, але я схильний вважати себе більше професійним адвокатом, менеджером, аніж правозахисником.

Як адвоката, правозахисника моя робота полягає в тому, щоб найкраще представити інтереси свого клієнта. Навести найсильніші аргументи своєї позиції. І я можу бути неправим. Я не зобов’язаний у цьому випадку бути правим. Я можу вимагати більшого, ніж належить моєму клієнтові. Хоча я ніколи не вважав допустимим відстоювати інтереси за будь-яку ціну. Є межі, які на адвоката накладає етика, в мене ці межі іноді жорсткіші, ніж передбачено прийнятими правилами.

Натомість як суддя я маю знайти справедливу міру – я не можу ставати на бік однієї чи іншої сторони. Я маю знайти ту рівновагу, яка справедлива в кожному конкретному випадку. Тож в правозахисника й судді різні завдання.

Адвокати, правозахисники, захищаючи інтереси потерпілого, рухають правову систему, по суті, її розкачують. Інакше б суспільство не розвивалося. До прикладу, можна згадати про те, як змінювалося ставлення до дискримінації щодо певних рас, певних народностей. Це був тривалий складний шлях.

У цивілізаційному розвитку суд є консервативною системою. Одна із цінностей, яку судова система оберігає, це сталість порядку. І якщо замислитися, навіщо нам суд, коли сьогодні він вирішує так, а завтра по-іншому? Люди зацікавлені в сталій правовій системі. У ній вони можуть спокійно жити, бо знають, якщо зроблю так – то мене покарають, якщо зроблю по-інакшому – усе буде законно.

Судова практика змінюється дуже повільно. І потрібна велика кількість переконливих обставин, щоб суд рухався далі. Це не відбувається так, як у Верховній Раді: сказали, що завтра будемо жити по-новому – і взяли поміняли всі закони. Теоретично, в парламенті це можливо. Утім, такого не має бути в суді.

Однак для формування судової практики, мають бути як носії прогресивних ідей, так і консерватори, які турбуються, щоб прогрес не перетворився на хаос.

– Які ви ставите цілі перед собою в якості судді?

– Сьогоднішній тренд – судді мають вести блоги, розсилати смс тощо, щоб поліпшувати свій імідж в очах суспільства. Я тримаюсь більш консервативних поглядів і вважаю, що основним засобом комунікації між суддями і народом має бути судове рішення.

Тож мені на посаді судді хотілося б посприяти формуванню яскравої та зрозумілої судової практики.

Коли я читаю більшість рішень, то навіть я, юрист, не розумію… навіщо все це писати? Згадується дуже багато неважливих речей. І часто не пишуться потрібні речі. Я прагну, щоб наші судді стали зірками. Судді Верховного Суду – це вам не абищо. Але кого ви з них знаєте? Судді не є публічними особами. І це неправильно. Вони як гвинтики системи, а не особистості, які вкладають свій авторитет, репутацію, винахідливість, майстерність, мудрість у правову систему. 

У США суддів Верховного Суду знають усі. Кожний із них є публічною фігурою. На слово Верховного Суду США очікують мільйони юристів. Я пам’ятаю, як у 2006 році призначали до Верховного Суду Антонін Грегорі Скалія – вся преса була заповнена аналізом, хто він такий, які рішення виносив, які має переконання. Чи щось подібне пам’ятаєте в Україні?

У нас тільки нещодавно почали з’являтися в публічному просторі особливі думки суддів. До того – повна одностайність. Може, хтось із суддів і був не згодний, але цієї інформації немає.

А це дуже важливий елемент судової системи. Особливі думки – це те, що надає додаткової цінності самому рішенню. Бо особлива думка, яку сьогодні не підтримала більшість, може стати завтра основою для кардинальної зміни практики. А для цього треба навчитися писати рішення ясно, людською мовою. Поки що в українських суддів такої звички немає.

Взяти, наприклад, рішення американських, британських суддів – вони звертаються до публіки, до народу. Вони хочуть пояснити свою позицію, чому прийшли до такого рішення.

У нас же судді пишуть… для апеляції. Або щоб ніхто взагалі не зрозумів. Тому ці рішення нецікаві, на них не можна побудувати позицію. Я не кажу про всі. Є видатні рішення, за якими я охоче спостерігаю. Але це радше виняток з української суддівської традиції.

Тільки недавно судді почали змінювати стиль комунікації з народом. Не все вдається – іноді їх заносить у революційні і невиправдані речі. Але сама тенденція, що судді почали більше аргументувати, мені подобається.

Я переконаний – чіткі рішення вирішують проблеми, виробляють правові підходи, взагалі сприяють тому, що судова практика стає більш послідовною. І я з нетерпінням чекаю, коли судді перестануть вирішувати одну й ту ж справу в Вінниці по-одному, а в Харкові – по-іншому…

Зрештою, Верховний Суд потрібний для вироблення єдиної практики. "Адже вас, розумників, саме для цього й обрали, а ми в районах зачекаємо, як правильно вирішувати справи", - очікують судді першої інстанції.

Утім, поки все відбувається навпаки. "Ви повирішуйте на місцях, як бачите ту чи іншу проблему, а ми зберемо практику, узагальнимо її, а потім уже й своє слово скажемо…", - "відповідають" у Верховному Суді.

Але право так не працює. Право – це нормативна річ. І Верховний Суд врешті-решт для того і діє, щоб створювати норми. Це не завдання районного суду. Інакше – це перекладання відповідальності.

Також мені страшенно не подобається, коли ВСУ просто скасовує рішення і направляє справу на новий розгляд, не виконуючи своїх обов’язків.

По-перше, це створює шалене навантаження на суди, бо справи кружляють по кілька разів. По-друге, це неправильний підхід. Якщо вам не подобається, як справу вирішили попередні суди, тоді покажіть, як треба.

Вирішення ключових питань нарешті зменшить тиск на суддів – сьогодні близько 50 тисяч нерозглянутих справ... І я підозрюю, що чимало з них подано з міркувань, "а може спрацює". Бо люди звикли, що одна колегія суддів може вирішити справу так, а інша – по-іншому. Тож подаючи скаргу, сподіваються потрапити в "правильну" колегію.

Коли я подаю справу до Європейського Суду з прав людини, я на 95 % певен, як вона буде розглядатися. Бо в ЄСПЛ є послідовна практика, на яку я спираюсь. Очевидно, якісь спірні моменти можуть зіграти не на користь мого клієнта, але загалом я розумію, як моя заява буде вирішуватися.

Послідовна практика також скорочує витрати на судочинство. Тоді адвокати розуміють – чи йти, чи не йти до суду, вони радять клієнту, як краще бути, формулюють спірні пункти так чітко, щоб саме на них звертали увагу. Усе це формує певну правову культуру.

Верховний Суд України, на жаль, поки не створив такої послідовної практики. Сподіваюсь, це скоро буде змінюватися.

Центр інформації про права людини