Як перемогти українську корупцію

Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень

Я не відмахуюся від проблеми корупції, я не «відмазую» корумпованих чиновників і тих хто їх корумпує, я визнаю, що корупція залишається проблемою для нашої країни. Але я категорично проти того, щоб перетворювати «боротьбу з корупцією» в чергову «кампанєйщину», фетиш та панацею.

Корупція не є, на мою думку, головною причиною наших негараздів, а скоріше, нагадує погану спадковість, набуту при нездоровому способі життя. А це означає, що позбутися її, як і будь-яких поганих звичок, дуже важко і це потребує тривалого часу і розуміння, заради чого ми це робимо.

Кажуть, що політичні еліти забили на політичні програми. Я кажу, що це твердження є перебільшенням – гіперболою. На сьогодні існує коаліція, яка реалізовує коаліційну угоду, той порядок денний, за який я голосував. Інша річ, що політика це мистецтво можливого, а не неможливого, тут ми знову про сон розуму. Далі. Я стверджую, що антикорупційний наратив, у тому вигляді, який у нас існує, руйнує інститути, знищує довіру і слугує лише вузькопартійним цілям політичної боротьби і збільшує, а не зменшує корупцію. Бо цей наратив, здебільшого, побудований на необхідності репресій і легітимізації насильства, як постійно діючого механізму регуляції.

А який же вихід, спитаєте ви? Що, ми маємо припинити звертати увагу на корупцію? Звісно, ні. Я бачу тут декілька кроків, але спочатку поясню свою логіку. Корупція це не виключно сидіння на потоках. В умовах природньої держави, якою ми, на жаль, досі є, привілейований доступ до ренти, яку збирає держава, є скоріше правилом. От в чому трагедія. Корупція це не просто негативне явище, а це цілий соціальний інститут, який покликаний компенсувати власнику брак захисту його власності з боку держави і суспільства. Це не я вигадав, це Мансур Олсон. Корупція – це економічна поведінка. Якщо розглядати інститути за Нортом і ко., як писані та неписані правила та норми, то ми побачимо невідповідність і разючу відмінність між декларованими і реально діючими нормами в нашому суспільстві. Власники, малі та великі, у ситуації непевності інвестують щодня, щохвилини в корупцію державних інституцій для збереження своєї власності та збільшення привілейованого доступу до ренти. А далі працює механізм "курки та яйця" - розібратися, що було причиною, а що є наслідком що далі, то важче. Отже і виходить, що вся енергія "антикора" спрямована на наслідки - на державний апарат - і саме небезпечно, що рецепт, який врешті пропонується, за великим рахунком – замінити одних "корупціонерів" на "антикорупціонерів" при владі. Це хибний підхід. Тому що він не руйнує ключову проблему - привілеї. Я стверджую, що використовуючи антикорупційну риторику українські політики і афілійовані з ними частина ГО, банально хочуть отримати привілейований доступ до ренти, а не зруйнувати корупційні механізми. Це граблі, на які ми вже неодноразово наступали.

Чому, спитаєте ви? Відповім – це наочно проявляється у кейсі Шабуніна і Філімоненка. Якщо відокремити у цій справі зерна від плевели, то ми побачимо, що головний мессидж прихильників вчинку Шабуніна – привілей здійснювати насильство щодо ними визначених негідників і відмова останнім в захисті. Саме це змушує мене дати таке різке визначення щодо народження монстра із існуючих антикорупційних практик і уявлень.

А тепер про те, що робити? Перше, ми знаємо куди йдемо, це умовно кажучи суспільство з відкритим доступом, яке найбільш детально описав Дуглас Норт і ко. в книзі «Насильство і соціальні порядки». Він, правда, не сказав, яким чином цього досягти. Втім всередині книги є дуже важлива підказка – відмова, не декларативна, а справжня, від привілеїв на користь універсальних прав.

Друге – відмовитися від маніхейського погляду на світ, який притаманний нашій культурній традиції. Я маю на увазі чорно-білу картинку. Небезпека цього підходу не лише в ескалації конфлікту всередині країни, але й загроза застосування «простих рішень», де відповіддю на ускладнення системи буде спроба її максимального спрощення. Тобто повернення до стану «слабкої природної держави».

Третє – зміна економічної поведінки акторів, відмова від корупційної поведінки можливі при гарантуванні прав власності всім без виключення, реформі судової системи та зміцнення довіри. Але інститут приватної власності я поставив би на перше місце. Олсон у роботі «Логіка колективних дій: суспільні блага та теорія груп» стверджував, що колективна дія буде ефективною лише тоді, коли вона даватиме можливість її учасникам отримати особисту вигоду (економічну, соціальну тощо). Звідси походить вирішення нашої проблеми – держава, як головний рентоотримувач має гарантувати недоторканність приватної власності і справедливий (justice) розгляд конфліктів і суперечок побудований на праві, а не на привілеях, а власники, зі свого боку, як група, мають відмовитися від корупційних практик, і інвестувати у доброчесність. Це, до того ж, економічно вигідніше.

Ігор Семиволос, "НВ"