Суддя Абрамов, кандидат до Верховного Суду, знає, як вигравати в України

Наприкінці минулого року розпочався конкурс до головної судової інстанції країни.

Претенденти до Верховного Суду повинні пройти ретельний відбір.

Їхня компетентність буде перевірена кваліфікаційним оцінюванням.

Доброчесність визначатиметься за результатами спецперевірки, тестуванням особистих морально-психологічних якостей та за матеріалами досьє.

Важливу роль відіграватимуть висновки Громадської ради доброчесності.

Залишитися в списку мають найбільш фахові та порядні.

У попередній публікації я проаналізував двох суддів Кобеляцького районного суду.

Герой нового допису – суддя Апеляційного суду Полтавської області.

Абрамов Петро Станіславович народився в 1968 році.

Улітку 1986-го солдатом-строковиком потрапив на військову службу до Афганістану. Відбув там майже 2 роки. Є учасником бойових дій.

За чутками, гіркий досвід війни на чужій землі певний час відбивався на його поведінці. Однак Петро Абрамов знайшов у собі сили подолати психологічні проблеми.

Наразі він є членом громадського об’єднання «Полтавська міська спілка ветеранів Афганістану».

Суддівську кар’єру розпочав у провінції. Спершу місцем його роботи слугував Гребінківський районний суд, куди він був призначений на 5 років Указом Президента України Л.Кучми 7 вересня 1996 року.

Будівля Гребінківського райсуду | фото з сайту grebenka.com

Безстроково обраний суддею Постановою Верховної Ради України 5 липня 2001 року.

Указом Президента України Л.Кучми від 19 грудня 2001 року Петро Абрамов був переведений на роботу до Апеляційного суду Полтавської області.

На даний час входить до судової палати з розгляду цивільних справ.

Абрамов проти України

Петро Станіславович звик відстоювати свої права у судах. Й уславився справою «Абрамов проти України», розглянутою у Страсбурзі.

Скріншот з сайту Верховної Ради України

Провадження було порушене за заявою, поданою до Європейського суду з прав людини ще 2 грудня 2003 року.

У міжнародному судовому герці уряд України був представлений Зоряною Бортновською, Валерією Лутковською та Юрієм Зайцевим (Міністерство юстиції).

Підставою звернення пана Абрамова до ЄСПЛ стали такі обставини:

  • 17 жовтня 2002 року Печерський районний суд м. Києва зобов’язав стягнути з Міністерства фінансів на користь заявника заробітну плату, з урахуванням компенсації за час затримки в її виплаті, у розмірі 3399 гривень 57 копійок;
  • це рішення не було оскаржене й набрало законної сили, однак виконувати його ніхто не збирався;
  • 10 грудня 2002 року було видано виконавчий лист;
  • постановою від 12 грудня 2003 року відділ державної виконавчої служби Печерського району через відсутність бюджетних асигнувань повернув заявнику виконавчий лист без виконання.

Кошти, присуджені за рішенням суду, були виплачені Абрамову тільки 22 листопада 2004 року, вже після звернення до Страсбургу.

Суддя-скаржник стверджував, що тривале невиконання рішення, винесеного на його користь, порушує його права на справедливий судовий розгляд та мирне володіння своїм майном. При цьому Петро Станіславович посилався на такі засади європейського законодавства, як право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку та принцип, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом.

Європейський суд з прав людини виніс своє рішення 10 липня 2008 року.

На заперечення представників українського уряду Страсбург зазначив, що відсутність коштів не є виправданням для держави в разі невиконання нею рішення суду або в разі значних затримок у виконанні такого рішення (у даному випадку – впродовж 2-х років).

Заявник вимагав 10 тисяч євро відшкодування зазнаної моральної шкоди. Суд присудив йому 1 тисячу євро, конвертовану в національну валюту держави-відповідача у день здійснення платежу. За тодішнім курсом це становило 7593 гривні 61 копійку.

Україна мусила сплатити всю суму протягом 3-х місяців. У разі затримки – до повного розрахунку мав нараховуватися простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс 3 відсоткових пункти.

Утім, судові митарства судді Абрамова на тому не скінчилися.

3 жовтня 2008 року він звернувся до Октябрського районного суду м. Полтави.

Позивався до Відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Головного державного виконавця Наталії Євтушенко.

Як третіх осіб хотів залучити Головне управління праці та соціального захисту населення Полтавської обласної державної адміністрації, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство фінансів, Державне казначейство України.

Мова йшла про скасування постанови та відновлення виконавчого провадження щодо стягнення недоплаченої грошової допомоги пану Абрамову в розмірі 1770 гривень 30 копійок.

6 березня 2009 року постановою Октябрського райсуду позов колеги з апеляційної інстанції було задоволено. Однак 11 листопада того ж року Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалив скасувати це рішення та направити справу на новий розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.

27 січня 2010 року надійшла заява Петра Абрамова про відкликання позовної заяви та залишення позову без розгляду, що зазначений суд з полегшенням і зробив.

Апеляційники апелюють до Європи

Гадаєте, наш герой утратив бажання судитися? Ні.

Він узяв участь у своєрідному флешмобі «Судді проти України». І виграв!

Символіка ЄСПЛ

14 грудня 2010 року Європейський суд з прав людини постановив рішення за низкою заяв, у різний час поданих українцями.

Першим у списку ображених державою значилося прізвище Валерія Веккера, який не міг домогтися виконання вердикту Орджонікідзевського районного суду м. Харкова.

Найчисельнішою стала група полтавських суддів – 49 осіб. Обласний апеляційний суд у повному складі, включно з головою та його заступниками.

Крім Абрамова, з нинішніх претендентів до Верховного Суду там були Давиденко Едуард Володимирович та Мартєв Сергій Юрійович.

7 березня 2007 року Печерський районний суд м. Києва ухвалив рішення на їхню користь, але держава не поспішала з виконанням своїх обов’язків, фактично відмовляючись від сплати присуджених коштів. Тому 4 листопада 2008-го вони й подали заяву до Страсбургу.

Уряд України, враховуючи попередній досвід, в односторонньому порядку 30 липня 2010 року підписав декларацію щодо врегулювання питань, порушених у заявах.

Визнавши надмірну тривалість виконання рішень у справах скаржників, уряд зобов’язався компенсувати свою заборгованість у порядку, подібному до затвердженого у справі «Абрамов проти України». Заявники погодилися.

Таке врегулювання спору задовольнило Європу. На цьому розгляд справи було завершено.

Розмір компенсації, запропонованої полтавським суддям, становив 405 євро – кожному. На 14 грудня 2010 року це дорівнювало 4273 гривням 31 копійці (нагадаю, виплати здійснювались у національній валюті).

Азаров проти Абрамова

20 червня 2013 року суддя Абрамов знову переміг державу.

Справа «Цибулько та інші проти України» об’єднувала 250 заяв, поданих нашими громадянами відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Безпосередньо Абрамов направив скаргу до Страсбургу 3 березня 2012 року.

Суддя обласного апеляційного суду потерпав від невиконання рішень районних судів м. Полтави на його користь: Октябрського, від 8 лютого 2010 року, та Київського, від 8 вересня 2010-го і 25 липня 2011-го.

Європейський суд з прав людини вирішив нагадати Україні, що «нездатність держави виконувати рішення через відсутність достатніх бюджетних коштів не може слугувати виправданням такого невиконання». Однак тепер уряд Миколи Азарова на мирову не йшов.

Відтак, ЄСПЛ вирішив, що буде «розумним та справедливим» присудити еквівалент 2 тисяч євро кожному заявнику. Ця сума стане відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.

На здійснення виплат знову відводилося 3 місяці. Інакше, як і раніше, «капатимуть» відсотки.

За тодішнім курсом бюджет судді мав збільшитися на 21430 гривень 83 копійки.

До кінця 2013 року Страсбург розглянув ще одне провадження.

Справа «Віннік та інші проти України» охопила 46 заяв, поданих нашими громадянами, підприємствами, розташованими в Україні, та одним громадянином Литовської Республіки. Усі оскаржували тривале невиконання вердиктів вітчизняних судів, які набрали законної сили.

Суддя Абрамов мав виграні рішення Київського районного суду м. Полтави від 12 серпня 2003 року зі змінами, внесеними 24 березня 2004-го Апеляційним судом Харківської області, а також Київського райсуду м. Полтави від 25 травня та Апеляційного суду Харківської області від 16 червня 2005 року.

Заяву до Страсбургу пан Петро скерував 18 серпня 2006-го. Цього разу він вирішив, що порушені права ще й членів його родини. Тому з подібними скаргами, крім нього, до ЄСПЛ апелювали Марія Леонтіївна, дружина, а також Ольга і Софія Абрамови, доньки полтавського судді.

Та європейські колеги з ним не погодилися:

«Інші заявники не мають остаточного чи такого, що підлягає виконанню, рішення, винесеного на їхню користь, і тому вони не можуть ані скаржитися на тривале невиконання рішень, ані заявляти про свій статус потерпілих».

Відтак, заяви членів родини Абрамова були відхилені.

Позиція українського уряду залишалася незмінною. Суду також.

У результаті – рішення ЄСПЛ від 7 листопада 2013 року: 2 тисяч євро кожному заявнику на умовах, описаних вище. У перерахунку це дорівнювало 21608 гривням 28 копійкам.

За що судяться судді?

На перший погляд, суддя Абрамов не є феноменом. Багатьом українським служителям Феміди доводилося боронити свої права у судах.

Їхні позови стосувалися стягнення з держави заборгованості із заробітної плати, щомісячного грошового утримання, коштів на оздоровлення, службове обмундирування, на придбання житла, з приводу відшкодування різниці в заробітку, втраченого у зв’язку із поширенням на суддів податку на прибуток фізичних осіб тощо.

При цьому спостерігаються цікаві закономірності. При суворих президентах законники в мантіях воліли не гнівити виконавчу владу й шукали інші шляхи врегулювання конфліктних ситуацій.

Коли ж режим правління ставав більш демократичним, судді розуміли, що переслідувань за їхню «сміливість» не буде. І піднімали голови. Масово.

Скажімо, за Ющенка, тільки до 2008 року, позивачами стали 6 тисяч 315 суддів із 7 тисяч фактично працюючих.

Скріншот з сайту Верховної Ради України

Абрамов судився завжди. Незважаючи на те, подобається його позиція керівництву суду, Державній судовій адміністрації чи іншим органам виконавчої влади. Не озираючись, хто там на чолі держави – авторитарний Кучма, м’якотілий Ющенко чи деспотичний Янукович.

Специфіки додавав і статус учасника бойових дій.

Бій за права бійця

16 грудня 2008 року Петро Станіславович звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Апеляційного суду, де він працював, щоб зобов’язати відповідача виплачувати йому щомісячне грошове утримання з підвищенням на 25% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Посилався на вимоги статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до якої передбачено таке збільшення учасникам бойових дій щомісячного грошового утримання, що виплачується замість пенсії.

Керівника суду підтримувала Державна судова адміністрація України. Вона доводила, що порядок та умови соціального і матеріального забезпечення суддів визначаються виключно спеціальними нормативно-правовими актами: Законом України «Про статус суддів» та постановою Кабінету Міністрів від 03.09.2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».

Шляхом зіставлення різних правових норм позивач Абрамов переконав суд, що його позовні вимоги є обґрунтованими, і він  має право на доплати. Відповідна  постанова з’явилася 13 лютого 2009 року.

Щомісячне довічне грошове утримання судді як учаснику бойових дій мало підвищитися на 150 % мінімальної пенсії за віком.

Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області на це не погодилося і подало апеляційну скаргу.

Її розгляд тягнувся рік. Завершився 16 лютого 2010 року – ухвалою колегії суддів Харківського апеляційного адміністративного суду.

Абрамов знову виграв. Постанова Полтавського окружного адмінсуду була залишена без змін.

Восени 2010 року наполегливий борець отримав іще одне судове рішення на свою користь.

Цього разу він доводив, що як учасник бойових дій він має право на щорічну разову грошову допомогу до 5 травня в розмірі 5 мінімальних пенсій за віком, проте отримав значно меншу суму – 380 гривень. Тоді як мінімальний розмір пенсії за віком з 1 квітня 2010 року становив 706 гривень.

Зменшений розмір виплати встановив уряд Азарова – спеціальною постановою № 299 від 07.04.2010 року. Абрамов довів її невідповідність чинному закону, що засвідчило рішення Київського районного суду м. Полтави від 8 вересня 2010 року.

В юридичних колах Полтави, немов легенду, розповідають історію про те, як Абрамов судився за безкоштовний проїзд у транспорті, передбачений для учасників бойових дій. Звісно, що переможно.

Петро Станіславович постійно відточує свої навички. Наприклад, восени 2014 року він узяв участь у семінарі з питань застосування Конвенції про захист прав і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, що проводився у м. Чернівці за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні.

Значною мірою завдяки його знанням та зусиллям Апеляційний суд Полтавської області посів у 2015 році 6 місце серед 765 національних судів України щодо застосування практики Європейського суду з прав людини. Рейтинг під назвою «Precedent UA 2015» було складено Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Переможці вдостоювалися диплому та спеціального знаку у вигляді бронзового соняшника.

Фото з сайту Апеляційного суду Полтавської області

Статуетка символізує потяг до Сонця, тобто, до світла прав людини, до якого всі суди мають повертатися за будь-яких обставин.

Церемонія віншування призерів, приурочена до Дня працівників суду, відбулася 15 грудня 2015 року. Полтавський апеляційний суд на урочистостях представляв Петро Абрамов.

Фото з сайту Апеляційного суду Полтавської області, крайній зліва – суддя Абрамов

Безцінний досвід пана Петра, здобутий у статусі позивача, зайвий раз засвідчує, що  знання законів полегшує захист порушених прав.

Зауважити ж на це можна одним.

Повсякчас доводиться чути, як пересічні громадяни скаржаться на складність і тривалість судових процедур. Далеко не в усіх скаржників вистачає терпіння доводити справу до кінця.

Багато хто відступається, не пройшовши всі щаблі судових інстанцій.

Та й коштів правові тяжби потребують чимало, враховуючи гонорари адвокатів, вартість судового збору, необхідність поїздок до інших міст, якщо там розташовуються апеляційна і касаційна інстанції. І з роботи весь час не зможеш відпрошуватися.

Безсумнівно, професійному судді у виборюванні своїх прав звертатися за консультаціями до інших правників не доводилося. Насмілюся припустити, що й ставлення володарів мантій із районних судів м. Полтави до колеги з Апеляційного суду було дещо іншим, ніж до решти пересічних громадян.

До того ж, якісно виписані позови зазвичай дозволяли Абрамову особисто не з’являтися на судові засідання.

Витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень

Тепер подивимося, чи зміг суддя-позивач збагатитися коштом не завжди добросовісної держави, враховуючи що ЄСПЛ присуджував йому не такі вже й великі суми.

Що в декларації?

З декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за 2014 рік дізнаємося, що суддя апеляційного суду Петро Абрамов отримав тоді 258099 гривень 41 копійку зарплатні, 1698 гривень матеріальної допомоги як учаснику бойових дій, 43465 гривень – за рішеннями Європейського суду. Ще 6000 гривень принесло здавання майна в оренду. Разом вийшло майже 310 тисяч.

Дружина судді отримала 12588 гривень пенсії та 4800 гривень від передачі майна в оренду. В сумі – близько 17 з половиною тисяч.

При цьому родині довелося розраховуватися за позичання коштів. Погашення основної суми кредиту обійшлося в майже 26 тисяч гривень, процентів за позикою – в 12 з половиною тисяч.

Доходи за 2015 рік були майже такими ж.

Суддівська винагорода – 253371 гривня.

Від Управління праці та соціального захисту населення Петро Станіславович отримав подарунок у негрошовій формі вартістю 4800 гривень та одноразову допомогу в розмірі 875 гривень.

Пенсія дружини поповнила сімейний бюджет на 13088 гривень, стипендія дочки Софії (Полтавський юридичний коледж) – на 2440 гривень.

Від Кісенко Наталії Григорівни за надання майна в оренду суддя Абрамов отримав 3500 гривень за рік. Його дружина за те саме – 4800 гривень від Степаненко Людмили Миколаївни.

Ким є ці особи, з’ясувати не вдалося. За даними https://youcontrol.com.ua/, мешканка Гребінки Степаненко Людмила Миколаївна була свого часу співзасновницею зареєстрованого в с. Загребелля Споживчого товариства «Довіра», яке збанкрутіло в 2009 році.

Нагадаю, у місті Гребінка Абрамов починав суддівську кар’єру. Однак поширеність прізвища та імені жінки не дозволяють стверджувати щось напевне.

Декларація не дозволяє зрозуміти, яке майно родина Абрамових здає в оренду. Та в будь-якому випадку сплачені орендарями суми здаються підозріло мізерними.

Подружжя Абрамових порівну володіє квартирою площею 99 м2, вартість якої на дату набуття – квітень 2008 року – становила 350700 гривень.

У Полтаві ж розташований і житловий будинок площею 76 м2, придбання котрого у серпні 2012 року обійшлося пану Абрамову як одноосібному господареві в 112698 гривень, а також записана на дружину квартира на 78 «квадратів» вартістю, на початок 2013 року, 317793 гривень.

Донька Ольга у червні 2013-го стала володаркою земельної ділянки в с. Пасківка Полтавського району. Її розмір – 1500 м2, ціна – 12800 гривень, тобто 8 гривень 53 копійки за 1 м2. Пощастило!

На цій ділянці дбайливий батько зводить записаний на доньку житловий будинок площею 80 м2. У 2015 році в його будівництво вкладено 86549 гривень, однак роботи не були завершені.

Пасківка – село невеличке. Чисельність населення становить 218 осіб, якщо вірити Вікіпедії. Однак зручно розташоване. До центру Полтави, за підрахунками Google, від нього 13,5 км автошляхом.

Суддя Абрамов – «латифундист». Знаходимо його землеволодіння в місті Глобине, райцентрі, що на півдні Полтавщини, на відстані 123 км автошляхами від обласного центру.

Спершу, в 1999 році, йому дісталася ділянка площею 1500 м2 (вартість не відома). Потім, травень 2011-го, у власність перейшли ще 1000 «квадратів», оцінені в 31530 гривень.

Серпень 2013 року «приніс» ще один наділ такої ж площі, але значно дорожчий – 111970 гривень.

Нарешті, на початку 2015 року панові Петрові дісталися дві ділянки загальною площею 6000 м2 кожна, і ще одна – 3999 м2 (вартість жодної не була визначена).

Skoda Octavia A-5 | фото Вікіпедії

Родина має два легкові автомобілі: у 2007 році судді безоплатно дістався старенький  «ВАЗ-2101», 1973 року випуску, у березні 2010 року за 93500 гривень була придбана «Skoda  Octavia A-5», випущена  у 2007 році. Остання перебуває у спільній власності судді та його дружини.

На банківських рахунках подружжя тримає незначні суми: 14650 гривень – Петро, 3563 – Марія. Ще 14450 американських доларів суддя зберігав у 2015 році готівкою.

Виплати за кредитом, отриманим Абрамовим 18 листопада 2013 року, склали 42213 гривень.

Скільки коштів тоді було позичено, нам невідомо. Проте кидається в очі невідповідність.

На 2013 рік припадають найбільші в історії родини Абрамових витрати:

  • 317793 гривні за квартиру у січні,
  • 12800 гривень за земельну ділянку для доньки у червні,
  • 111970 гривень за земельну ділянку в м. Глобине у серпні.

Загальна сума виходить величенька – 442563 гривні. А за кредитом суддя звернувся до банку вже наприкінці року.

Та й у попередньому 2012-му довелося викласти понад 110 тисяч гривень за житловий будинок. Таким чином, за рік, що минув із серпня 2012 року по серпень 2013-го, витрати на нерухомість склали суму в 555261 гривню. Округлено – понад півмільйона!

Сподіваюсь, Петро Абрамов зможе пояснити ці обставини Національному агентству з питань запобігання корупції, котре пообіцяло провести спеціальну перевірку кандидатів на посади суддів Верховного Суду.

Фахівець-то він гарний...

Ігор Гавриленко, для "Ні корупції!"