Україна на “шпагаті”. Між модернізацією та корупцією

Валерій Пекар. Фото: УРТ

Валерій Пекар. Фото: УРТ

Україна сидить на розтяжці, на "шпагаті".

Однією ногою вона зробила досить значний крок у майбутнє, до модернізації, коли подолала диктатуру, розпочала реформи, відновила армію та зупинила агресора у Війні за незалежність.

Іншою ногою країна зачепилася за минуле, за корупцію та неефективний державний апарат. Довго сидіти на такій розтяжці неможливо, - пише Валерій Пекар в УП.

Модернізація — процес, про який мріє більшість країн "другої ліги", адже саме вона є бар’єром, що відділяє заможних і квітучих від бідних, які не можуть вирватися із пастки бідності. Але в більшості випадків такі мрії марні — багато країн навіть близько не можуть підійти до порогових умов, які дають шанс модернізації.

Україна з її величезним людським капіталом підійшла. Критична маса громадян, що вимагають модернізації (нагадаю, вимогою Майдану була саме зміна системи, а не лише облич), призвела до старту реформ. Верхи вже не могли, низи вже не хотіли жити по-старому, отже, почався рух до того, щоб жити по-новому.

Але щось пішло не так.

Можна довго не починати модернізацію, гальмувати її. Можна провести модернізацію стрімко й рішуче, і багато країн від Польщі до Південної Кореї саме так і зробили. Можна тягнути її повільно, але безупинно, спливаючи кров'ю, але сподіваючись на перемогу. Можна запобігати модернізації, натомість запровадивши архаїзацію, тобто тягти країну у минуле, як наш північно-східний сусід.

Всілякі є варіанти, історія повна різноманітних прикладів. Але один варіант є неможливим.

Не можна, розпочавши модернізацію, зупинити її посередині. Не вдасться всидіти на "шпагаті", задовольнивши і ваших, і наших. Або рішуче вперед, або, під вагою власних проблем, назад.

Модернізації прагне активна меншість народу,  але розпочинає її не народ, а еліти. (Тут і далі під елітами розуміємо у широкому сенсі тих, кому належить влада економічна, політична, інформаційна, військова, церковна тощо).

 Еліти розколюються: з одного боку, на тих, хто прагне заради влади і грошей зберегти закриту систему, час якої вичерпаний.

З іншого боку, на тих, хто прагне заради влади і грошей відкрити систему (власне, зламати її та примусити всіх жити по-новому), бо якщо систему не відкрити, то її розірве.

Стара закрита система характеризується, перш за все, обмеженими можливостями людей.

Економічні права звичайної людини пригнічені, чесно виростити бізнес майже неможливо. Водночас є люди з іншим статусом, і неважливо, як їх називати — баронами, номенклатурою чи олігархами. Їхні можливості принципово інші. Вони інші не тому, що багаті, а багаті тому, що інші. Не талант і не праця породжують їхнє багатство, а влада чи близькість до неї. Водночас багатство породжує владу, і коло замикається.

На Майдані народ виборов політичну свободу. Тепер ніхто і ніщо не загрожує свободі слова, зібрань, критики, створення політичних та громадських організацій. Попри гречку на виборах та пасивність значної частини населення, Україна є досить вільною країною у політичному сенсі.

Разом з тим, економічна свобода залишається однією з найнижчих у світі.

Рейтинг України за рівнем економічної свободи — 162 місце, а минулого року було 155, тобто "покращення вже сьогодні". Ми у хвості, і компанія тут характерна: Конго, Іран, Туркменістан, Зімбабве, Венесуела, Куба.

Що означає економічна свобода? Це комплексний показник, що включає верховенство права, у тому числі захист прав власності, свободу від корупції, невтручання держави в економіку (помірні податки, помірні державні витрати), ефективність регулювання у сфері бізнесу та трудових відносин, відкритість ринків для торгівлі, інвестицій, фінансових операцій.

Питання таке: як довго країна з високою політичною свободою може залишатися з низькою економічною свободою?

Зрозуміло, що, спираючись на політичну свободу, люди будуть намагатися вибороти свободу економічну. Адже політична свобода потрібна не сама по собі, а для забезпечення достойного життя. Можливість критикувати уряд на кожному розі без будь-яких наслідків задовольняє лише слабке суспільство, а українці довели, що вони точно не є слабким суспільством.

Врешті, або економічна свобода значно підвищиться, і тоді мільйони людей (як свого часу зробили європейці) кинуться заробляти собі чесною працею на нові квартири, машини та подорожі, витрачаючи енергію на позитив, а не на протест.

Або, для забезпечення економічної несвободи, елітам доведеться почати потроху зменшувати свободу політичну. Чим завершилася попередня спроба це зробити, ми знаємо. Один сидить у Ростові, решта деінде, а тим часом міжнародні спецслужби полюють на їхні активи.

Політичним елітам сьогодні треба прислухатися до власного інстинкту самозбереження. Стрімке економічне піднесення, що буде наслідком зростання економічної свободи, швидко збільшить їхні статки. Натомість наступна гостра фаза політичної кризи може завершитися руйнацією цілої країни, і тоді є ризик залишитися з порожніми руками. Треба приймати рішення. Обмежитися великим гудком не вийде.

Найперші кроки до економічної свободи — податкова, бюджетна та судова реформи. Це невиконане завдання 2015 року є першим пріоритетом нині.

Не забудемо, що Майдан, який привів до влади тих, хто її має, був не лише національно-визвольною та ціннісною, але й економічною революцією.

Валерій Пекар, для УП