Криве дзеркало судової реформи – Верховний Суд «люструє» третейські суди

Тяжка ситуація зі спроможністю захистити порушені права в Україні, на жаль, не поліпшується. Рівень довіри до судів падає, до справжньої реформи судочинства незважаючи на гучні заяви політиків «не доходять руки»,- пише Тарас Шепель у своєму блозі на сайті LB.UA.

Суд ЛБ 1

Лише цього тижня намітилися позитивні зворушення в судовій реформі, при цьому, як це часто буває, «вітер подув» з поза меж нашої держави, а саме з мальовничої Венеції, оскільки Венеційська комісія досить оперативно надала висновок щодо змін до Конституції України в частині судочинства, що має примирити різні позиції реформаторів та консолідувати їх зусилля в напрямку проведення справжньої реформи.

Проте, цей шлях не буде швидким, оскільки мають бути спочатку ухвалені зміни до Конституції, потім прийнято законодавство, створені органи, які здійснять кадрове оновлення складу суддів, і побудують якісно нову судову систему. Важко прогнозувати скільки часу на це знадобиться, ще й за умови протидії потужних сил, яким вигідне існування підконтрольної складної корумпованої судової вертикалі.

Натомість, який ще ресурс має бути задіяно принаймні для того, щоб суспільство змогло вже сьогодні користуватися дієвими механізмами захисту прав громадян та організацій? Традиційно, в світі такими механізмами є так звані альтернативні способи вирішення спорів, одним з основних серед яких є арбітраж. Третейський суд, або арбітраж, найпопулярніший спосіб вирішення спорів у світі, за допомогою якого вирішується найбільша кількість зокрема комерційних спорів. Його перевага – це те, що сам суд і судді для вирішення конкретного спору обираються сторонами спору, а отже, цей суд користується їх високою довірою, і найменш вразливий від корупційних та інших впливів. Для того, щоб третейський суд мав право вирішити спір, потрібна відповідна угода сторін, яка зветься третейською угодою або застереженням. Зазвичай третейське застереження включають до умов основного цивільного чи господарського договору, з якого в наступному можуть виникнути спори.

В Україні третейські суди почали активний розвиток з 2004 року, з прийняттям закону «Про третейські суди». Хоча в Україні як ніде більш сприятливі умови для розвитку арбітражу, оскільки рівень довіри до державних судів рекордно низький, нажаль третейський суд не набув популярності, та не став основним інструментам вирішення цивільних і господарських спорів.

Сталося це від проголошеної законом вседозволеності у створенні третейських судів, що «розв’язало руки» непорядним юристам. Вимоги до створення третейських судів настільки прості, що за короткий час їх було зареєстровано близько 500, і число продовжує зростати, незважаючи на відсутність попиту на їх послуги.

Отже, не забарилися і «хвороби росту» системи. За наявної вседозволеності у створенні і низьких вимог до якості – третейські суди почали масово втручатися у відносини власності, та використовуватися в рейдерських схемах заволодіння чужим майном. Нажаль, законодавець не став долати цю проблему шляхом підвищення якості роботи третейських судів, а просто обмежив в 2009 році їх компетенцію, заборонивши розглядати спори стосовно нерухомого майна.

З того часту третейські суди стали активно використовуватися для вирішення спорів про стягнення заборгованостей, в першу чергу за позовами банків.

В 2011 році постала проблема захисту прав споживачів банківських послуг – окремі банки активно використовували третейські застереження в кредитних договорах, і для захисту своїх порушених прав споживач відповідно вже не мав права звернутися до державного суду, а мав скеровувати свій позов до суду третейського. Проблема в тому, що банки в умови кредитних договорів пропонували включати третейські угоди про вирішення спорів третейськими судами, створеними банками через організації, утворені для захисту інтересів самих банків. Отже, постало питання незалежності цих третейських судів, і здатності їх захищати права споживачів, що викликало обґрунтовані сумніви. Тоді відбулася друга хвиля звуження компетенції третейських судів – були внесені зміни в законодавство, якими з компетенції третейських судів було вилучено справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Це надало можливість громадянам, в разі порушення їх споживчих прав банками, звертатися з позовами до державних судів, ще й без сплати державного мита на підставі закону «Про захист прав споживачів».

Від того часу третейські суди в сфері кредитних відносин вже не мали права розглядати позови про захист прав споживачів, незважаючи на наявність в умовах споживчих кредитних договорів третейських застережень. Натомість в їх компетенції залишилися всі інші категорії боргових справ як цивільних, так і господарських, в тому числі справи про стягнення заборгованостей за кредитними договорами та договорами позики.

Слід констатувати, що законодавець, ухвалюючи зміни до законів про обмеження компетенції третейських судів, не сильно переймався проблемами розвитку арбітражу в Україні, швидше захищаючи громадян від негативних наслідків свавілля, викликаного надмірним лібералізмом першої редакції закону «Про третейські суди».

Сьогодні левова доля спорів, які вирішують третейські суди – це позови банків про стягнення заборгованостей за кредитними договорами, в тому числі споживчими.

І ось, відбувається дивна річ – Верховний суд України, всупереч визначеній на рівні закону компетенції третейських судів, вже в двох постановах доходить висновку, що третейські суди не мають права розглядати справи про стягнення заборгованостей з боржників на користь банків за споживчими кредитними договорами, оскільки такі спори є… спорами про захист прав споживачів!

Тобто Верховний суд України вважає, що банк є споживачем послуг свого позичальника, незважаючи не тільки на зрозумілість тексту норми закону, та звичайну логіку, а й на те що законом «Про захист прав споживачів» вкрай точно визначено хто саме є споживачами, та які вони мають права. В законі всі на своїх місцях, лише Верховний суд України ці місця чомусь переплутав.

Отже, знову мова йде про обмеження компетенції третейських судів, проте обмежує компетенцію вже не Верховна рада України шляхом внесення змін до закону, яким ця компетенція встановлена, а Верховний суд України, постановами у двох конкретних справах. А річ в тому, що відповідно до норм Цивільного процесуального кодексу України, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Таким чином Верховний суд України підмінив собою законодавчий орган, та перебрав на себе функції, які йому не притаманні.

Це все відбувається на тлі перших спроб розпочати судову реформу, яка в першу чергу має стосуватися Верховного суду України. То чи час його суддям піддавати зайвому сумніву власну компетентність, справляючи правосуддя в такий спосіб? Адже нарікання на компетентність суддів Верховного суду значно поступаються наріканням на корупцію, яка є основним фактором, який викликає недовіру людей до суду.

Проте, якщо в даному випадку має місце некомпетентність суддів, або судова помилка, на яку іноді так полюбляють нарікати судді, це не так вже й страшно – лише з’являється зайвий привід прискорювати хід судової реформи.

Проте, можливе й інше припущення. Що Верховний суд України в такий спосіб намагається поліпшити свій імідж та підняти рівень довіри в очах громадян.

А це значно небезпечніше, оскільки суд має чинити правосуддя, а не намагатися в критичному становищі тотальної втрати довіри намагатися «кидати кістку» суспільству через винесення сумнівних з точки зору закону, але «справедливих» на думку суддів рішень.

Щодо неправомірності обмеження компетенції третейських судів в інший спосіб, ніж зміни до закону, яким встановлена ця компетенція, все зрозуміло.

Тепер подивимося на критерії «справедливості» такого рішення.

В Україні видається щороку менше споживчих кредитів. Серед причин скорочення і зниження кредитоспроможності населення, і зростання відсотку неповернення, що в свою чергу обумовлює зростання вартості таких кредитів. Так, банками в 2014 році видано близько дев’яти мільйонів споживчих кредитів, на суму приблизно 140 000 млн.грн. Статистика неповернення цих кредитів становить по різним банкам від 18 до 40%. Лише 17 банків з 102 пропонують споживачам включати до кредитних договорів третейські застереження З них лише 6 банків більш активно практикують звернення до третейських судів - Приватбанк, Альфа-Банк, Укрсоцбанк, Ідея Банк, Мегабанк, Universal Bank. При цьому статистика справ, які розглядають третейські суди, вкрай низька, та за показниками поточного року склала не більше 30000 справ. В той же час за даними реєстру судових рішень кількість таких справ, розглянутих районними судами, перевищує 170000 справ. Вартість вирішення справи в третейських судах приблизно в двічі нижча за вартість вирішення в державних судах. Отже, маємо ситуацію, що банки вкрай не часто взагалі звертаються до судів за стягненням заборгованостей за споживчими кредитами, при цьому в декілька разів більше звернень до державних судів, статистика оскарження рішень як районних судів, так і третейських, вкрай низька, як і відсоток їх скасувань.

Отже, що ж поганого роблять третейські суди? Вони виносять такі самі рішення, як і державні суди, оскільки зазвичай вимоги банку є безспірними – якщо взяв гроші, то маєш повернути їх відповідно до умов кредитного договору. І різниці в тому, що написано в «шапці» рішення – третейський суд чи районний, для споживача немає, оскільки наслідки такі ж самі. До того ж, з врахуванням того, що рішення третейського суду приводиться до виконання через державний суд, це рішення не виконується швидше за рішення державного суду. Відсоток скасування рішень третейських судів вкрай низький – близько 0,5%. Звичайно, є нарікання на окремі рішення третейських судів, проте вони не носять системного характеру, і по суті є такими ж як і нарікання на рішення державних судів.

Натомість, для банків застосування третейських застережень має суттєвий характер – зазвичай споживчі кредити видаються на невеликі суми, і тому в разі їх неповернення «тягнути» повноцінний судовий процес для банків досить дорого, оскільки це вимагає сплати державного мита, відрядження юристів до сотень районних судів за місцями проживання боржників. Ризик неповернення кредиту та коштовність примусового стягнення впливає на вартість кредиту як продукту. Тобто, для тих же споживачів - призводить до його дорожчання, чи якщо простою мовою до зростання відсотків за кредитом.

То чи варто обмежувати банки в праві пропонувати споживачам стягувати, в разі неповернення, заборгованості за кредитними договорами через третейські суди? На мою думку, якщо це здешевлює відсотки за кредитами, то ні. Оскільки по суті немає різниці, який суд буде стягувати борг в разі неповернення – чи районний, чи третейський. Не сильно зацікавлені в вирішенні валу дрібних кредитних спорів і районні суди, які й без того завантажені – один суддя районного суду розглядає близько 600 справ за рік, майже світовий рекорд за цим показником.

На практиці, з досвіду автора цієї статті – з 304 справ за позовами банків про повернення кредитних коштів, розглянутих в 2015 році, лише по п’ятьом справам був «зворотній» зв’язок від відповідачів, лише чотири відповідачі прийшли в судове засідання. Приблизно така ж сама статистика явки і до районних судів. При цьому, у всіх цих випадках третейський суд сприяв знаходженню компромісу між боржником та банком – який знайшовся у вигляді надання можливості погашення прострочки та повернення до звичайного графіку платежів, що виявилося для позичальника набагато кращим варіантом аніж необхідність повернення чи примусового стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором. В одному випадку третейський суд відкладав розгляд справи протягом півроку, надаючи позичальнику можливість увійти в звичайний графік платежів. За наведених умов банк заявляв про залишення позову без розгляду, в зв’язку з припиненням порушення зобов’язання боржником. Це одна з переваг вирішення подібних спорів третейським судом, не враховуючи ряду побутових зручностей, як то відсутність черг, призначення справ на зручний сторонам час, та пригощання представників, що з’явилися, кавою або чаєм, для сприяння утворенню дружньої атмосфери, яка сприяє досягненню компромісу.

Отже, позбавлення третейських судів права розглядати позови про стягнення заборгованостей, які подають банки – не тільки порушує визначену законом компетенцію третейських судів, але й нерозумно і не вигідно ні банкам, ні споживачам, ні районним судам.

Отже, залишається сподіватися, що Верховний суд України, а саме звичайно його судді, які будуть розглядати конкретні скарги, знайдуть спосіб вийти з тої конфліктної ситуації, в яку вони зайшли із третейськими судами. Це в інтересах суддів, якщо вони дійсно прагнуть відновити довіру до суду в країні, шляхом здійснення правосуддя чесно, неупереджено, та відповідно до закону.

Натомість, юридична спільнота стоїть перед нагальною потребою вдосконалення законодавства про третейські суди, для усунення можливостей його неправильного тлумачення, та в напрямку підвищення якості третейського розгляду, зростання його авторитету і компетентності до аналогічних показників якості арбітражу у розвинених країнах світу.

Як судова реформа, з трансформацією судової системи і повернення цінностей правосуддя, так і розвиток альтернативних способів вирішення спорів, зокрема арбітражу, мають відбуватися паралельно, оскільки ці дві системи є взаємозалежними, і виконують одну й ту ж важливу функцію – забезпечення суспільства дієвими механізмами захисту справ. Отже, слід враховувати цей фактор і знаходити компроміс, а не «топити» одне одного.

А належний розвиток якісних арбітражних механізмів здатен забезпечити суспільство вкрай важливими інструментами захисту прав швидше, ніж судова реформа досягне своєї мети – утворення суду без корупції, бюрократичної тяганини, та некомпетентності суддів.

Отже, на часі напрацювання та прийняття актуальних законопроектів як з судової реформи, так і з розвитку альтернативних методів вирішення спорів, щоб в майбутньому уникати таких негативних ситуацій, які, нажаль, поки що виникають, а до того слід навчитися знаходити відповідні компроміси в межах діючого законодавства.