Захищаючи інтереси дитини в Україні, краще бути іноземцем, ніж українкою?

судДуже дивна ситуація склалася у взаємовідносинах між українкою та громадянином Великобританії, в які втрутились Міністерство юстиції та судова система України, намагаючись дати відповідь на питання, що робити з їхнім маленьким сином. Хоча відповідь очевидна – залишити сина з матір’ю. Та не все так просто.

Знаючи історію взаємовідносин двох дорослих людей з різних країн та висновки судів, можна з одного боку позаздрити іноземцю, виходячи з того, як захищають його інтереси в нашій країні, та сумувати з приводу того, як наше правосуддя захищає інтереси громадянки України, коли мова йде про дітей.

Тепер все по порядку.

Марія Сатановська та Пітер Вільям Роджерс одружилися в Україні у 2010 році. Невдовзі у 2011 році у них народився син Олександр. У 2012 році подружжя приїхало з Англії в Київ до близьких. Через кілька днів в столиці України Пітер влаштував скандал, після чого покинув дружину та сина і полетів до туманного Альбіону. На деякий час мешканець Великобританії взагалі забув про існування дитини, та невдовзі згадав про сина і вирішив судитися з Марією. Головне управління юстиції у місті Києві як представник Пітера Роджерса звернулось до Печерського районного суду м. Києва.

Батько дитини після втечі з України до Великобританії жодного разу не цікавився сином, не допомагав йому матеріально, та як з’ясувалося пізніше, навіть розпродав речі Олександра, привласнивши гроші собі. У суді він вимагав визнати незаконним утримання неповнолітнього сина матір’ю в Україні, повернути Сашка до місця постійного проживання, тобто до Великобританії. А якщо це не буде виконано добровільно, то батько Олександра хотів зобов’язати Марію передати йому Сашка в Україні у присутності представників органів опіки.

Серед аргументів Пітера було таке. В кінці квітня 2012 року Марія з хлопчиком не повернулася до Великобританії, пояснивши це тим, що захворіла. Як пояснював батько Сашка, свою хворобу його дружина спланувала заздалегідь (Маша надала суду всі документи, які підтверджували її правоту, тобто, що вона захворіла і за станом здоров’я ніяк не могла приїхати до Англії, а в подальшому вона втратила право в’їзду у Велику Британію, а Пітер не допоміг матері Сашка в отриманні нової візи). На його думку, Маша самостійно замінила місце проживання маленького хлопчика з Великобританії на Україну без згоди на це батька, що позбавило його права на піклування про дитину.

Докази мами хлопчика були більш переконливі. Між іншим, з’ясувалося, що у Пітера були проблеми з алкоголем. Ще коли Маша перебувала у Великобританії, то вона вимушена була звертатися за допомогою з приводу домашнього насильства з боку Пітера, у якого від пияцтва був нестабільний психічний стан.

Своїм рішенням Печерський суд відмовив Пітеру Роджерсу у задоволенні позову. Ніби можна було поставити крапку у цій справі. Батько насправді не бажав бачити сина, ним не цікавився, йому матеріально не допомагав, повернути Сашка та Марію до Великобританії не мав наміру.

Та насправді  в нашій судовій системі це було лише першим колом пекла. А треба пройти значно більше – 2 розгляди в Апеляційному суді, 5 розглядів у Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ та розгляд справи у Верховному суді України. Судова тяганина триває вже близько 2,5 років. Та 1 квітня 2015 року колегія суддів  Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ ухвалила, що треба справу повернути на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто, до Печерського суду, який ще у 2013 році не погодився з аргументами Пітера, підтримавши правоту українки.

При чому, зараз вже відомо, що 27 серпня 2014 року Пітер продав свій будинок (тобто, якщо Пітер виграв би справу, взагалі невідомо, де перебувала б дитина). Батько хлопчика за 7 місяців не повідомив про нове місце проживання та свої нові контакти не тільки матір Олександра, а і представників Міністерства юстиції України. Тобто, наразі взагалі невідомо, де  Пітер мешкає.

Також з’ясувалося, що за всі три  роки мешканець Великобританії ні разу не спілкувався з сином, ні разу за цей період не був в Україні.

Крім того, стало відомо, що Пітер привласнив гроші, які повинні належати його сину. Зокрема, соціальну допомогу, яка надається на утримування дитини державою Великої Британії. Також Пітер забрав собі кошти, які подарували Сашку друзі та рідні Маші. Пітер їх поклав на свій особистий рахунок.

Та наша судова система прислухається до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, а не до здорового глузду. Є сенс згадати деякі її положення, на які посилаються у судових рішеннях, та поряд з ними навести аргументи Маші.

Наприклад. В ухвалі суду йдеться: виходячи зі змісту Конвенції, вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити…, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (п. «b» ст. 3 Конвенції).

Відповідь сторони Маші: Ні разу за 3 роки батько з сином не спілкувався, речі Сашка розпродав, його гроші привласнив.

Крім того, у Конвенції визначено обставини, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.

Приклад. Ст. 13 а) Особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання.

Відповідь сторони Маші: Пітер залишив матір дитини і сина без грошей,  на контакт не йшов, з дитиною не спілкувався, не дивлячись, що Маша не забороняла контактувати батьку з сином, а навпаки, сама пропонували Пітеру знаходити спільну мову з хлопчиком. Чоловік ніяких фактичних дій по поверненню сина і дружини не зробив. Тобто мова йде про мовчазну згоду на проживання сина в Україні.

Ст. 13 b) Існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Відповідь сторони Маші: На момент розгляду справи у 2012-2013 роках було доведено, що дитина (приїхали в Україну, коли дитині було лише 6 місяців, тобто, дитина перебувала на  грудному годуванні) дуже тісно пов’язана з мамою фізіологічно, емоційно та психологічно. Крім того, існує серйозний ризик того, що повернення поставить під загрозу заподіяння шкоди психічному і фізичному здоров’ю дитини (висновки психолога містяться у матеріалах справи). Наразі хлопчик розвивається в атмосфері любові та турботи, а умови проживання Олександра перевірені органом опіки та піклування Святошинського району м. Києва. Він відвідує дитячий садок, має чимало друзів, відвідує гуртки, виховується у православній вірі та культурі.

Здається, цих фактів достатньо, щоб зрозуміти, хто насправді піклується про дитину, та дійти висновку, що Пітер схожий не на турботливого батька, а на авантюриста, що намагається використати дитину у своїх власних інтересах. Те, що він не виходить на контакт ні з сином, ні з своєю колишньою дружиною, ні з представниками Мінюсту, можна сприйняти як завершення його бажання вивезти сина до Великобританії. І тут виникає питання. А чому так наполегливо Мінюст відстоює інтереси Пітера? Можливо, там занадто дотримуються міжнародних норм відносно пересування дітей. А, можливо, очікують якоїсь мотивації (корупційної?) чи то від позивача, чи то від відповідача.

Та все таки в цьому британсько-українському протистоянні є трохи оптимізму. Кілька днів тому представник Мінюсту, директор департаменту з судової роботи Олександр Олійник запевнив - «якщо будуть підстави вважати, що дитині краще залишитись тут і її не треба повертати, то ніхто дитину віддавати не буде».