Після зими. Важко всім. Не здаються лише найсильніші

Жадан 1

Сергій Жадан

Після зими міста важко виборсуються з туману й хмар, відігріваються на холодному квітневому сонці, просихають на свіжому східному вітрі. Небо над весняними містами схоже на шкільне подвір'я під час великої перерви – кожен бігає своєю траєкторією, кожен живе своїм життям, неможливо відслідкувати весь цей рух, сміх і гамір.

Зранку зривається дощ, потому викочується сонце, зміна сезону присутня в повітрі, в поглядах і рухах, люди поквапливо перебігають дощовими вулицями, і навіть у їхньому бігові є це відчуття весни, яка вже неминуче прийшла, яка вже тут, на цих вулицях. Навіть якщо її ніхто не бачив.

Останні дні ми переїздимо з міста до міста, відчуваючи на собі кожен кілометр весняного українського бездоріжжя, виловлюючи назви населених пунктів, блукаючи на в'їзді до чергового обласного центру, спостерігаючи, як у довколишньому просторі стає дедалі більше сонця, як щоразу більше стає птахів у повітрі, як ця чорна безкінечна зима відходить в нікуди, лишаючи по собі минулорічне листя й тривалі застуди. Навесні більшість міст подібні між собою – багато сірого, багато неремонтованого, бруд, пил, все те, що лежало під снігом. Так чи інакше звертаєш на все це увагу, помічаєш боковим зором. Хоча й думаєш – усе гаразд, ще трішки, з'явиться нова зелень, прибереться минулорічне сміття, добавляться кольори, добавиться тепло. Все гаразд. Просто тепла й кольорів хочеться вже тепер, хочеться завжди. Втім, тепла найбільше в голосах, тому достатньо просто слухати й запам'ятовувати.

І тому що спілкуватися випадає з великою кількістю людей, і тому що кожен із тих, з ким говориш, має свій голос, свою інтонацію, свої історії та важливі випадки. Якоїсь миті губишся в цьому хорі, тонеш у ньому, намагаючись виловити з нього найпосутніше, те, за чим, власне, і приїхав.

Лише згодом, дослухаючись, відповідаючи, погоджуючись чи заперечуючи, розумієш, що більшість із них говорять про те саме. Більшість із нас сьогодні говорить про те саме. Оскільки проблеми у всіх спільні, біди спільні, негаразди подібні, страхи та надії стосуються тих самих речей.

Про що доводиться говорити в усіх містах, щодня, незалежно від часу доби? Про війну. Ясна річ, про війну. А ще про політику – зовнішню, внутрішню, інформаційну, культурну. Про місцеву політику, звісно – адже кожне місто лежить на хитромудрих підводних течіях, пов'язаних із партійними списками й фінансовими групами, замішаних на корупції, лояльності й популізмі.

Кожне місто має свої розклади, своїх фаворитів, своїх невдах. Ось про них теж зазвичай говориться. А ще про місцеві порядки та звичаї, про події минулої зими, про плани на наступне літо. Про осінні вибори, які невблаганно насуваються, і які торкнуться саме всіх цих підводних течій – теж говориться. Про специфіку регіону, про її відсутність, про оригінальність, про невиразність, про історію, про церкву. В цих голосах багато любові й віри, запеклості й переконаності. Хоча, разом із тим, трішки втоми, трішки розчарування. А ось відчаю немає. І страху теж немає.

Активісти, волонтери, громадські активісти, студенти, викладачі, історики, поети, священники, художники, актори, курсанти, підприємці, журналісти, культурні діячі, скептики, життєлюби й романтики – вулиці міст наповнюються їхніми голосами, на них звертаєш увагу в першу чергу, вони не дають своїм містам заспокоїтись, будять їх із зимової сплячки, намагаються допомогти, хочуть бути зрозумілими чи принаймні просто почутими. З ними цікаво мати справу, з ними корисно сперечатися, з ними приємно домовлятися про наступну зустріч, до них хочеться повертатися, про них хочеться розповідати – мовляв, не варто боятися за всі ці міста, доки вони всі там живуть, доки вони всі звідти не їдуть. Принаймні, доки вони на місці, в цих містах завжди є до кого звернутися.

Хай навіть у них не так багато можливостей. Хай навіть вони дещо втомились. Хай їм непросто й важко. Інакше сьогодні й бути не може. Важко всім. Не здаються лише найсильніші.

ТСН