Професіонали гнізда Каськіва

Каськкива гнездо400 млн гривень щезло з рахунків Держінвестпроекту. 150 млн – уже після Майдану, останній «транш» – два місяці тому, - повідомляють Наші Гроші.

За час війни з Росією волонтери зібрали на армію 150 мільйонів гривень. За цей самий період професіонали Держінвестпроекту полегшили держбюджет на схожу суму. Операція відбувалася в кілька заходів і закінчилася зовсім недавно — у грудні 2014-го. Ніби до річниці Майдану.

«Сапфірові» депозити: 100 мільйонів

У лютому в Реєстрі судових рішень з’явився дивовижний документ. Держагентство з інвестицій та управління національними проектами подало до суду на свій же підрозділ — ДП «Повітряний експрес» — з вимогою розірвати депозитний договір. Підлеглі, мовляв, не поінформувавши старших товаришів, закачали гроші держпідприємства на депозит, чим порушили субординацію.

Щоправда, у самому факті суду нічого дивного не було. Адже за всіма ознаками його провели не для того, аби знайти істину, а тільки щоб зацементувати фінансові зобов’язання. Зрештою, у рішенні суду про не згадали навіть ціни питання. Про всяк випадок, щоб ніхто не збудився. Тільки от цього разу не збудитися було важко.

По-перше, через назву фінустанови, якій держава довірила свої гроші. Цим щасливчиком стало ТОВ «Сапфір фінанс». На суді представники «Повітряного експреса» так пояснили свій незвичний вибір: вони опитали чотири банки й дійшли висновку, що депозитні відсотки найвищі не в них, а в згаданого вище ТОВ. Список опитаних банків, до речі, був дуже милим: «Надра» Дмитра Фірташа, Місто банк Івана Фурсіна/Сергія Льовочкіна, невеликий Інтеграл банк із західноукраїнськими акціонерами і Профін банк, про який трохи згодом.

Сам «Сапфір фінанс» можна було б назвати загадковою конторою, якби з нею не було все надто просто. Фірма з’явилася наприкінці 2013 року, у травні 2014-го отримала ліцензію НКЦПФР на провадження кредитної діяльності і вже через півроку зняла гроші з Держінвестпроекту, пообіцявши тому 22% річних.

Кінцевим власником фірми виявився юрист Іван Радик, фахівець з питань закриття проблемних підприємств. Наприклад, його послугами скористалися брати Дубневичі, нинішні народні депутати Блоку Петра Порошенка за квотою УДАРу. Нагадаємо, що вони багато років заробляли на «Укрзалізниці», продаючи їй анкери, свого часу запатентовані разом з Михайлом Костюком (був такий гендир «Укрзалізниці»).

У часи Януковича для вихідців зі львівського гнізда Георгія Кірпи настали не найлегші часи. Тож Дубневичам довелося утилізувати свою корпорацію «Колійні ремонтні технології». Утилізація пройшла через номінальний продаж фірми юристові Радику, який уже й зачищав усі хвости. Самі Дубневичі після проведеної операції вийшли на ринок з новими фірмами — чистими від боргів і претензій правоохоронних органів.

Звісно, у нас жевріла надія, що, позичивши у «Повітряного експреса» гроші, Радик не займатиметься тим, що вміє найкраще — ліквідацією свого підприємства. Тим більше що статутний фонд «Сапфір фінансу» становив цілих 5 млн грн. Але для фінальних висновків бракувало дрібниці — суми депозиту. Довелося дізнаватися про неї неофіційними каналами. Документи, що потрапили до редакції, нарешті показали ціну питання — 82 млн грн. Мало того, виявилося, що тоді ж таки, в грудні, «Повітряний експрес» поклав на депозит іще 25 млн. Тільки не в «Сапфір», а в Профін банк, тобто банк із вже згаданої чудової четвірки, опитаної в рамках усного тендера.

Пікантності такому вибору додає те, що тоді ж, у грудні, коли держава давала гроші, Нацбанк перевірив Профін банк і, делікатно не використовуючи слова «конверт», описав його діяльність як здійснення масштабних операцій з готівковими коштами в гривні, надання кредитів новоствореним підприємствам з подальшим перерахуванням іншим контрагентам. Ну й закономірний фінал — у січні банк луснув уже офіційно. Разом із депозитами.

Ну а тепер про найбільший подив, який спричинили результати судового засідання. До речі, воно закінчилося так, як і планувалося – цілком успішно для учасників процесу: депозитний договір визнали законним. З боку «Повітряного експреса» його підписав тимчасовий виконувач обов’язків директора Геннадій Дяченко. Отримав він цю високу посаду з правом підпису 8 листопада 2014 року, у грудні все підписав і після цього швиденько розпрощався з посадою. На щастя, наша аудиторія достатньог підготовлена, щоб не витрачати зайвих слів на пояснення такого несподіваного збігу. Тим більше що нас прізвище Дяченко зацікавило в трохи іншому контексті. Іншому, але дуже схожому — з ціною питання в 46 млн.

Земля і туристи: 40 мільйонів

Півроку тому до редакції потрапили документи щодо купівлі в 2014 році «Повітряним експресом» кількох ділянок землі поблизу Борисполя. Землі непотрібної і занадто дорогої. Але перед тим як описати цю історію, зробимо невеличкий історичний екскурс.

Напередодні Євро-2012 влада малювала прожекти в Україні, маючи надію на зростання інвестицій і супутній економічний ривок. Одноразовий в’їзд в Україну сотні тисяч футбольних фанатів надихнув чиновників на мрію про майбутню туристичну Мекку. Відповідно, відразу почали малювати плани будівництва інфраструктури для прочан. Одним із таких прожектів став «національний проект» будівництва залізничної гілки між Києвом та аеропортом «Бориспіль». Для чого в структурі Держагентства інвестицій, очолюваного Владиславом Каськівим, і було створено окреме держпідприємство «Повітряний експрес».

В уряді вирішили, що з цього буде економічна користь, і домовилися з Китаєм про кредит на 373 млн дол. на будівництво, сподіваючись, що воно окупиться менш як за тисячу років.

Те, що це було маячнею захланної свідомості окремих чиновників, стало ясно відразу після Євро-2012. Турпотік практично не збільшився, зате виникли тертя з кредиторами. Китайці наполягали на тому, щоб будівництво вели саме китайські компанії. Наші намагалися викроїти хоч якийсь сегмент фінансування. Через цю косо-кам’яну зарубу за право освоювати/пиляти бюджет і сталося те, що сталося, — будівництво завмерло на стадії «підготовчих робіт».

Утім, «завмерло» в українських умовах теж виявилося поняттям відносним. Уже 2014-го року, коли Росія почала війну проти України і з нашої країни вимело залишки туристів, «Повітряний експрес» заходився збирати землі під будівництво залізничної гілки.

Згідно з наявними у нашому розпорядженні документами, «Повітряний експрес» у травні 2014 року зумів купити аж три ділянки біля Великої Олександрівки Бориспільського району загальною площею 7,7 га за 46,29 млн грн. Покупка виявилася як безглуздою, так і дорогуватою. Ми не будемо зараз описувати весь ланцюжок перепродажу цих земель, перш ніж вони потрапили у власність держпідприємства. Згадаємо лише дві речі. По-перше, кінцевим продавцем стала фізична особа з севастопольською пропискою. По-друге, у процесі переходу цих ділянок з рук у руки земля подорожчала в 20 разів. Якщо 2013 року, перебуваючи у приватній власності, оцінка землі становила 2 млн грн, то вже під продаж держпідприємству було проведено нову оцінку, яка й становила 46 млн. «Повітряний експрес» покірно сприйняв цю оцінку за чисту монету, сплативши потрібну суму.

Ми не знаємо точної вартості землі. Можливо, ціну 2 млн було занижено для якихось податкових мінімізацій. Точно зрозуміло лише одне: держава викинула 46 млн на вітер, бо ніхто електрички в Бориспіль не будуватиме, а якби навіть і будував, то поки що поїзди не вміють переноситися по повітрю, приземляючись у відведений для цього клапоть землі.

Але «чарівність» цієї історії навіть не в цьому. А в тому, що в травні 2014-го договори купівлі-продажу від імені «Повітряного експресу» підписав той-таки Геннадій Дяченко. Точно так само, як і в першій історії, його тимчасово прийняли на посаду директора, а після підписання відразу прибрали. Аж до листопада, коли його таланти знову знадобилися державному підприємству.

У результаті його активної економічної діяльності з рахунків ДП зникло понад 150 млн грн, а в «активах» з’явилися боргові розписки й непотрібні шматки землі, куплені за завищеною ціною.

Олімпійська надія Каськіва: 260 мільйонів

До речі, якби виконавча влада ретельніше читала українську пресу, то поклала б край цим фінсновим забавам ще в зародку. Адже ігри з судами, рішення яких мали прикрити зникнення державних коштів,почалися в Держінвестпроекті аж ніяк не в грудні, а практично відразу після Майдану. Перший такий суд трапився ще в травні. Тоді «головне інвестиційне відомство» подало до суду на ТОВ «Боржава резорт» і ТОВ «Торговий дім «Борисфен», вимагаючи повернути гроші — 165 млн і 94 млн грн відповідно.

Виявилося, що ще 2012 року Нацагентство Каськіва позичило цим компаніям ці непрості суми під 3,75% річних для проектів «Олімпійська надія-2022» і «Якісна вода». Свій позов Держінвестпроект мотивував канцелярською мовою так: «зобов’язання відповідача щодо повернення позик як на момент укладання цих договорів, так і донині, фактично не мають реального забезпечення, що призводить до високого ризику невиконання позичальником зобов’язань».

Людською мовою це звучить так: держава дала 260 млн грн під заставу якогось фуфелу (вибачте, сміттєвих активів), а відтак з грошима можна розпрощатися.

Поява цього судового рішення викликала великий резонанс в експертному середовищі. По-перше, ніхто навіть і подумати не міг, що «інвестори», яких знайшли на «прозорому конкурсі», не тільки самі нічого не вклали, а ще й подоїли держбюджет.

По-друге, виявилося, що журналістські розслідування кількох видань стосовно «Боржава резорт» були як об стіну горох. Нагадаємо, що наприкінці 2012-го були опубліковані дані про те, що «Боржава резорт» — це практично сімейна фірма тодішнього голови Нацагентства Владислава Каськіва. З його менеджерами, двоюрідними братами, сусідами і т.ін. Тоді журналісти сушили собі голову: що, окрім преференцій в одержанні земель і будівництві рекреаційних об’єктів, отримає «вітчизняний інвестор» з солідним дахом? Усе виявилося до непристойності банально — гроші.

Здавалося б, після Майдану мала б підняти голову справедливість. Ну, або хоча б зрозумілішими мали стали деталі фінансових операцій «попередників». На жаль, не склалося.

Після опублікування рішення суду народний депутат Леся Оробець на наше прохання за допомогою депутатських запитів у Держінвестпроект спробувала дізнатися, яке ж майно заклала «Боржава» в обмін на 165 млн. Три листи — три відписки. Агентство захищало цінну інформацію, як тільки могло. Невтаємниченому це могло здатися дивним: як же, адже самі чиновники подали до суду, щоб розірвати договори. Ну, програли в суді, але ж винні не вони, а «незалежна гілка влади». Виглядає справді все так, та тільки на перший погляд.

Ми б, навпаки, здивувалися, якби депутатові вдалося отримати з Нацагентства фінансову інформацію. Уся річ у тім, що, хоча Владислав Каськів де-юре й залишив Держінвестпроект, де-факто він залишився там і після Майдану.

Не будемо публікувати весь список соратників Каськіва, які лишилися на своїх посадах в інвестиційному відомстві, — коротким він не вийде. Для чистоти фактажу згадаємо лише, що після Майдану Нацагентство очолив Сергій Євтушенко.

Сергій Євтушенко і Владислав Каськів

Сергій Євтушенко і Владислав Каськів

У 2006 році він був членом політради партії «Пора» Каськіва, балотувався до парламенту за списком блоку «Пора—ПРП». З 2010 року Євтушенко працював заступником Каськіва в Держінвестпроекті, був головою координаційної ради найскандальнішого національного проекту «LNG термінал», інвестором для якого Каськів примудрився знайти «лижного інструктора» з Іспанії.

Костянтин Євтушенко, «холостяк»-2014 телешоу на СТБ. Був співвласником фірми «Вістка», яка у 2011 році отримала від Нацагентства Каськіва 1,87 млн грн на проект «InvestUkraine». Саме тоді цим проектом у Нацагентстві займався Сергій Євтушенко – рідний брат холостяка-підрдяника.

Костянтин Євтушенко, «холостяк»-2014 телешоу на СТБ. Був співвласником фірми «Вістка», яка у 2011 році отримала від Нацагентства Каськіва 1,87 млн грн на проект «InvestUkraine». Саме тоді цим проектом у Нацагентстві займався Сергій Євтушенко – рідний брат холостяка-підрдяника.

Тож немає нічого дивного в тому, що після звільнення Каськів тривалий час збирав робочі наради службовців Держінвестпроекту, на яких, здається, обговорювалися аж ніяк не перспективи інвестицій в економіку України.

Нічого дивного й у тому, що Агентство програвало всі суди, які само ж ініціювало, і навіть не намагалося рішення оскаржувати.

Шкода лише, що невідомо куди поділися 400 млн. Спробуємо знайти відповідь на це запитання, звернувшись до Генпрокуратури. Кажуть, що там відбулися певні зміни. Перевіримо.

Бо нещодавно — у листопаді — перший заступник голови Держінвестпроекту Кирило Бондар заявив, що електричка в Бориспіль таки буде, щоправда, тепер пройде під землею.

А це означає, що на рахунках в Агентства знову з’являться гроші, і знову доведеться вкотре з сумом спостерігати, як їх закопують.

Юрій Ніколов, Олексій Шалайський, уперше надруковано в «Дзеркалі тижня»