Чому в Україні так важко боротися з корупцією

Олександр Ланецький. Фото: Фейсбук

Олександр Ланецький. Фото: Фейсбук

Відповідь на це питання шукав Директор Friendly Avia Support Олександр Ланецький у статті "Національна мрія як наріжний камінь на шляху реформ", розміщеній на сайті Forbes Україна.

Міністерство інфраструктури проводить конкурси на найпривабливіші посади у транспортній галузі – генеральних директорів «Укрзалізниці» та аеропортів «Бориспіль» і «Львів».

Одне з головних озвучених завдань – перемогти одвічну корупцію на підприємствах.

Перейнявшись питанням, чому в Україні буксують усі реформи, спрямовані на боротьбу з цією проблемою, можна прийти до несподіваної відповіді – вся справа в національній «українській мрії».

Національна «українська мрія» – красиво жити, якомога менше працюючи. А найпростіший шлях для цього, на загальну думку, стати начальником, а краще – чиновником або силовиком. Але й просто менеджером середньої ланки або завскладом – теж непогано.

Українська народна думка передбачає, що людина, яка займає якусь посаду, не може не красти – інакше вона просто божевільна чи хитрий негідник, який розробив таку схему крадіжки, яку навколишні поки не можуть зрозуміти.

У сучасній Україні корупція, злодійство і комерційний підкуп («відкат») стали повсякденною нормою не тільки для державного апарату, а й для цілком успішних приватних структур. Кілька років тому власник одного з провідних ритейлерів країни на запитання, навіщо він тримає запеклого відкатника на посаді начальника відділу закупівель, відповів: «А чого мені переживати? Умови, які він висуває постачальникам, мене цілком влаштовують, а премію за це вони йому платять самі». У результаті можна зробити висновок, що «відкат» – основа й рушійна сила більшості ділових відносин.

Ще один бич України – кумівство, протекціонізм «для своїх». Причому такого методу командоутворення не цуралися в різні часи навіть глави держави України – з більшим чи меншим завзяттям залежно від менталітету. Чого ж після цього можна очікувати від якого-небудь завгоспа, який на посаду резервного вахтера бере недбалого племінника? І це ні в кого не викликає не те що нерозуміння, але й найменшого осуду. Хіба лиш неприховану заздрість: «Чому я не завгосп?».

Візьму на себе сміливість стверджувати, що в Україні не існує людей (у всякому разі, у верхньому і середньому ешелоні), які більш-менш регулярно не користувалися б перевагами корупційних зв'язків. Усі навколо «вирішують питання через кума».

Звідси повна недовіра народу до будь-яких дій влади в цілому і будь-якого конкретного чиновника зокрема. Кожна спроба щось вирішити, якось допомогти конкретному бізнесу викликає шквал звинувачень у корупції. При цьому в розвинених країнах міністри і навіть глави урядів є основними «промоутерами» національного бізнесу на зовнішніх ринках. А в Україні широкою публікою це однозначно трактується як корупція, оскільки всі знають: ніхто з керівних чинів не дбає про загальне благо, а тільки шукає, де б заробити самому.

Хоча іноді корупція здатна діяти і на благо розвитку держави. Так, саме корупційність південнокорейського диктаторського режиму в 60-70-ті роки минулого століття дозволила ввести заборонні мита і розподілити держзамовлення й дотації так, щоб створити умови місцевим гігантам для формування та виходу на світовий рівень. Але для цього потрібна національна орієнтація еліти і нації в цілому.

Українська ж еліта давно обзавелася нерухомістю/бізнесом/видом на проживання в Європі, там навчаються і живуть їхні діти, а часто і вони самі. Слідом за елітою туди ж потягнувся і верхній шар середнього класу – вже зовсім не є винятками начальник відділу в міністерстві або менеджер великої компанії, які прикупили квартиру/котедж в Болгарії/Чорногорії або навіть Іспанії.

Пересічний українець живе такими ж мріями: щоб його діти жили «по-людськи», в Європі – десь у Празі, Мілані чи Лондоні. Звідси і така надія на скасування візового режиму з Євросоюзом. Вважаю, саме віра в те, що після підписання договору про асоціацію з ЄС буде запроваджено безвізовий режим до Шенгенської зони,  мобілізувала на Євромайдан сотні тисяч щирих протестувальників.

У результаті в Україні склалася загальне думка, що українці нічого не готові робити безкорисливо. Тому так масово транслювався посил, згідно з яким «на Майдані/Антимайдані стояли тільки за гроші». Багато хто довго не могли зрозуміти, як це можна вийти і щось робити просто з переконань або за покликом сумління. Тим більше що довгі роки «активність» учасників мітингів справді оплачували за твердим тарифом. Та й відео бунту «антимайданівців» у поїзді Київ–Запоріжжя, коли їм заплатили менше домовленого, яскраво підтверджує це.

Але люди, які реально стояли на Євромайдані, знають, що їм ніхто не платив. Крім того, в ЄС офіційно проживає вже більше мільйона громадян України. Більшість із них – добропорядні громадяни, у яких не буває жодних проблем з правоохоронними органами.

Значить, ми можемо бути пристойними громадянами – не красти і не давати/брати хабарів, і робити щось важливе заради загального блага. Просто для цього необхідно змінити своє мислення:

– відмовитися від переконання, що вирішувати питання «по блату» – це добре; це має стати ганебним;
– відмовитися від думки, що красти і брати хабарі/відкати – це припустимо; таке має стати непристойною дією;
– виховати в собі патріотизм, а можливо, і здоровий націоналізм – бажання жити в Україні, яку в тому числі ми самі зробимо кращою.

А поки цього не відбудеться, система зуміє зламати будь-якого нового чесного гендиректора, знайденого найкращими «мисливцями за головами». Або ж за його спиною менеджери середньої ланки продовжуватимуть «пиляти бабло» і «гострити лижі» на Захід. Хоча їм слід пам'ятати долю наймогутнішого українського прем'єра, в'язня американської в'язниці, і олігарха, який застряг під домашнім арештом у Відні.

Давайте будувати нову Україну. А Міністерству інфраструктури я б рекомендував спочатку чітко визначити та затвердити завдання нових гендиректорів підприємств галузі, а потім під це підбирати кандидатів, інакше можна найняти «кращого тесляра, щоб кувати підкови».