Старший лейтенант Кухар: Це наша земля, а не міфічна «Новоросія»

Кухар 1

Володимир Кухар

Ще якийсь рік тому основним заняттям Володимира Кухара була політологія, дослідження проблем становлення громадянського суспільства в Україні, вивчення світового досвіду реформ. ЄвроМайдан став першим випробуванням його здатності перевіряти теорію практикою.  Володимир був на Майдані в усі революційні драматичні дні, аж до - 20 лютого.

Тому війна, яка спалахнула на Сході України, не залишала йому вибору - він пішов до лав Збройних Сил.  

Нині Володимир Кухар служить заступником командира роти 12 батальйону територіальної оборони «Київ», після бойових дій на Луганщині разом зі своїми побратимами перебуває на переформуванні. Своїми роздумами про пережите офіцер поділився з кореспондентом Укрінформу.

УКРАЇНЦІ ДОМОВИЛИСЯ Б МІЖ СОБОЮ, ЯКБИ НЕ УДАР У СПИНУ

- Володимире, якби ви тоді, на Майдані, знали, чим обернуться усі ці події потім, у Криму, на Донбасі, чи діяли б інакше, чи вийшли б узагалі на протест?

- Переконаний, що іншого варіанту розвитку подій не було, країна повинна була пройти через таке очищення. Навіть такою дорогою ціною. Якби не сталося тоді, воно вибухнуло б у 2015 році, на чергових президентських виборах. До речі, деякі опозиційні політики якраз і схиляли Майдан до такого варіанту.

Але народна стихія не підкорялася нікому. Людей розлютило насильство 30 листопада, відтоді хотіли змести особисто Януковича і його режим, його поплічників. Це уже були не танці, а революція.

Кухар 2

- За статистикою, на Майдані була меншість від загальної кількості громадян України, і далеко не все населення країни підтримувало такий радикалізм. У Криму думали про Росію, на Донбасі почувалися ображеними за «свого» президента, який накивав п'ятами. Виходить, Майдан розколов Україну?

- А що таке радикалізм? Піднімати голос проти злодійства, бандитизму влади - це радикалізм? Так, суспільство у нашій країні не є однорідним. За соціологічними опитуваннями, у травні 2014 року ідеї Майдану однозначно підтримувала половина населення, одностайності не було. Частина населення цуралася самої ідеї української державності. Частина просто підпала під вплив російської пропаганди, коли з екранів російських телеканалів Майдан уже відкрито називали зібранням "бандерівців-фашистів".

Але я переконаний - навіть у тій складній ситуації українці б домовилися між собою. Тим більше, що у нашої країни є позитивний досвід співжиття без спекуляцій на національному питанні та без сепаратизму. Це досвід формування політичної нації 1990-их років. Але ніхто не міг передбачити чинник російської агресії, коли Україні вдарили у спину в найдраматичніший момент її сучасної історії.

- Де вас застав період після Майдану?

- Як і попередні чотири роки, я продовжував більшість часу присвячувати громадській роботі. Крім того, працював з іноземними журналістами, організовував їхні поїздки на Схід. Бував і в Криму, зокрема й у період підготовки і проведення так званого референдуму в березні. Потім був Слов'янськ, Краматорськ, Донецьк, Шахтарськ, Іловайськ. Зблизька бачив багатьох лідерів сепаратистів. Бачив як христосувалися Бабай з Пономарьовим на Паску у квітні, бачив чеченців у особистій охороні Бородая в липні...

Країна кололася на моїх з очах. Як чоловік і громадський активіст я не міг більше залишатися осторонь - вирішив іти в армію, бо зрозумів, що все це так просто не закінчиться і може триватиме роками. Я не мав військового досвіду, навіть не служив в армії, хоча мав звання офіцера запасу після військової кафедри в університеті. Пішов до військкомату, і вже за кілька днів став військовослужбовцем у складі 12-го батальйону територіальної оборони «Київ». 16 серпня прибув на Луганщину, до села Дмитрівка Новойадарського району, де розміщувався базовий табір.

ЗАТИШШЯ БУЛО ДВІЧІ - У ДНІ ВИБОРІВ У НАС, І В НИХ

- Як ви були забезпечені, екіпіровані?

- Я заздалегідь придбав сучасну військову форму, засоби захисту, екіпіровку. Таких повністю екіпірованих виявилося троє чи четверо з нашої команди у 46 чоловік. Ще відсотків з 15 мали основне - бронежилет і сучасну каску. А переважна більшість екіпірувалася так: щось армія видала, щось рідні, співробітники чи село зібрало, волонтери щось підвезли.

- Але ж це вже був серпень, у Києві парад готувався, а люди їхали на реальну війну хто в чому?

- Нам казали, що все видадуть на місці. За кілька днів забезпечили основними засобами захисту - бронежилетами і касками ще радянського зразка, які могли врятувати хіба що від рикошету. Видали нову стрілецьку зброю. Тобто, щодо екіпірування, ми виявилися повністю готовими до бойових дій десь протягом півтора-двох місяців. Уже під кінець листопада, коли хлопці відвоювали по 4-6 місяців, на складах у вільному доступі з'явилися бронежилети і каски. Але до цього часу ми вже все, що треба, надбали для себе самі.

- Якими були побутові умови?

- У Дмитрівці стояло понад два десятки великих армійських наметів. Туалети - саморобні з ящиків від боєприпасів. Також саморобний душ, вода у якому нагрівалася від сонця. Вночі над нами літали безпілотники. Тут же уночі по розташуванню частини ходили потомлені солдати, які  поверталися з передових позицій. І вже від цих бійців ми почули багато такого, чого не прочитаєш у книжках і чого не вчили в армії, але що реально допомогло потім воювати.

Незабаром найбільш підготовлені добровольці уже висунулися на виконання бойового завдання у Луганськ - в район Великої Вергунки, Червоного Яру. Я охороняв наші позиції в районі селища Весела Гора. Доба - на чергуванні в полях, доба - у новому базовому таборі на березі Сіверського Дінця.

Тут ми відчули, як працює ворожа реактивна артилерія по нас. З'явилися поранені. Так це тривало до початку вересня.

Кухар 3

- Коли до вас почали доходити відомості про невдачі під Донецьком, про Іловайськ?

- Ми відчули, що на нашій ділянці фронту сталися значні зміни у тактиці ведення боїв. До того ініціатива була у наших руках. Але вже наприкінці серпня передові частини Збройних сил України в районі Хрящуватого, Новосвітлівки на схід від Луганська потрапили під вогонь російських військ, населені пункти тут були зрівняні з землею.

- Звідки ви знали, що це саме російські війська?

- Вони почали застосовувати новітні системи залпового вогню «Смерч», яких у сепаратистів не було. Це була складна зброя більшого радіусу дії, яку пересічний "сепар" опанувати не може. Працювали російські танки.

...Наш 12-й батальйон разом із батальйоном «Айдар» відходив останнім з Великої Вергунки, Червоного Яру - це вже адміністративно частини Жовтневого району міста Луганська. Буквально хвилин через 40 артилерія противника накрила Вергунку повністю, зрівняла її з землею, хоча військового сенсу в цьому не було. Там уже не було українських військ, залишалося лише місцеве населення. Це ще одне свідчення присутності зовнішнього ворога: свої по своїх цивільних так безжалісно не били б.

Також ми забезпечували прикриття і відступили одними з останніх з опорного пункту на Веселій Горі. Це - домінуюча стратегічна висота на трасі Луганськ - Харків на тому боці Сіверського Дінця. З неї видно околиці на десятки кілометрів навкруги. Видно місце, де знаходиться дача Олександра Єфремова.

Ввечері третього і вночі четвертого вересня я якраз був на Веселій Горі, коли по наших позиціях відпрацювала артилерія противника. Розбомбили одне з бетонних укріплень, магістральний водопровід, позаливало більшість бліндажів. Укриттів майже не залишилося. Усю ніч я на пару зі ще одним бійцем, Женею, перебував на бойовому чергуванні і зі спостережної вежі на Веселці бачив пуски ворожої реактивної артилерії.

Саме у ту ніч накрили наш базовий табір у Дмитрівці. Накрили з великою точністю, очевидно, працювали корегувальники і сучасні системи спостереження. Не виключено, що у таборі були виставлені "жучки", які допомагали боєприпасам з системами електронного наведення лягати в ціль. Оскільки табір на 80% згорів, розібратися зараз у деталях цієї драми складно.

- А що, наші військові до останнього розміщувалися у наметах, у землю не закопувалися?

- Окопуватися почали раніше, але завершували цю роботу лише за кілька днів до того, встигли перекрити бліндажі, і це багатьом врятувало життя.  Легкозаймисті намети стояли досить щільно, у піонертаборі і то просторіше було.

Загалом, це була досить дивна війна. Ми воювали, по суті, тим, що було під рукою. Не було часу, щоб сконцентрувати значні ресурси, досягти вирішальної переваги на якійсь ділянці. Елементарно матеріали для бліндажів, техніка, безпілотники діставалися завдяки ініціативі та зв'язкам командирів та добрій волі волонтерів. Упіймати кран чи екскаватор або класного спеца-сапера - кожного разу була ціла епопея. Системи не було. Тобто, була мета - звільнити Луганськ, звільнити Донецьк, але діставалися до цієї мети вже, як то кажуть, "на чесному слові, на одному крилі".

- Як склалася ваша воєнна доля далі?

- Після того відступу ми з тиждень були на відпочинку, на переформуванні у Сватівському районі, а потім знову  повернулися до умовної лінії розділу. Наші взводи стояли у Райгородці, Бахмутівці - між Щастям і Трьохізбенкою.

- Не страшно було вертатися у зону бойових дій після усього, що сталося?

- Ні, це все-таки було краще, ніж сидіти у базовому таборі і займатися невідомо чим.

...Незважаючи на оголошення перемир'я, артилерійські перестрілки з обох боків лунали постійно. Затишшя було два дні - у дні виборів у нас, і в них. Решту часу лунала канонада.

- Ваше перебування у зоні АТО скінчилося 2 грудня, коли 12 батальйон повернувся додому на переформування.

- Після 31-годинного переїзду ми прибули до навчального центру «Десна», де перебуваємо і зараз. У січні ми висунемося для виконання нових завдань, проте місце призначення не повідомляється.

Я ЗІ СВОЇМИ БОЙОВИМИ ПОБРАТИМАМИ БУВ У ПРАВИЛЬНОМУ МІСЦІ У ПРАВИЛЬНИЙ ЧАС

- Цю війну називають по-різному: гібридна, визвольна, громадянська, дивна. А якою вона є на вашу думку?

- Для України, це, передовсім, національно-визвольна війна. Йдеться про національне становлення і боротьбу з зовнішнім агресором. Для Росії це - підла війна. Бо масштаби брехні, пропагандистські бюджети дозволяють порівнювати брехню від Путіна чи Лаврова з брехнею від Геббельса.

Так, це не війна в її класичному розумінні. Зараз проти нас кидають гарматне м'ясо з числа місцевих маргіналів і фанатиків, російських найманців. А ззаду їх підпирають російські регулярні війська з сучасною зброєю, засобами розвідки.

Але хоч як цю війну назвати, я впевнений, що я з своїми бойовими побратимами були у правильному місці у правильний час. Не можна переступати через такі речі як територіальна цілісність, суверенітет держави. Ми маємо зробити все для повернення цих територій. Це наша земля, а не міфічна «Новоросія».

Ми повинні покінчити з цим, інакше воно поповзе далі і далі.

- А як ви розцінюєте моральний стан нашого війська? Люди готові воювати далі, страждати і вмирати за ці території?  

- Якщо узагальнювати - то готові. Усіх нас на війні об'єднує патріотизм. Якщо ж брати до уваги окремі аспекти, то краще вмотивованими, забезпеченими і підготовленими є частини, у яких багато добровольців. Добровольці у своїй більшості розуміють, за що вони пішли воювати. Там ситуація однозначна. А з призваними резервістами дещо інакше. Часто мобілізовані - це  чоловіки за 40, за 50, з сільської місцевості, з маленьких містечок, одружені. Вони звикли, що весь побут їм забезпечували жінки, дружини. І раптом опиняються не просто в армії, а у фронтовій зоні. Таким бійцям треба більше часу, щоб призвичаїтися до нових обставин.

- П'ють багато на війні? 

- Людей на війні відсутність чітких завдань деморалізує. Якась частина вдається до пиятики. І про цю проблему, про необхідність ретельнішого відбору особового складу необхідно відверто говорити.

Коли люди зі схильністю до алкоголю потрапляють до бойового підрозділу, це може стати просто причиною їхньої загибелі, оскільки кров при пораненні гірше згортається. Такі люди можуть завдати шкоди цивільному населенню. На війні усе, що було "до того", загострюється, стає більш виразним. Хтось більше мобілізується, організовується, а хтось деградує.

Кухар 4

- А що таке  командир, офіцер у сучасній армії? Що від нього залежить на передовій, як йому вдається підтримувати бойовий дух солдатів?

- Так складається, що командири повинні вміти не лише воювати, вчити підлеглих бойовій майстерності, але й повинні домовлятися з армійським тилом, з цивільними людьми про належне забезпечення своїх бійців. Від цього також залежить моральний стан. Адже забезпечення залишається значною проблемою для частин у зоні АТО.

Здавалося б, зараз 21 століття, мають діяти державні структури, мають працювати мобілізаційні, стратегічні, надзвичайні, які завгодно  плани й схеми, щоб крутилися коліщата усього державного механізму. А насправді поки що бракує елементарного взаємного інформування, координації. Звитяжні реляції про допомогу армії у польових умовах не підтверджуються. Я того не бачив, про що іноді розказують по телевізору. Не бачив німецьких вагончиків на блок-постах чи розбірних будиночків, хоча за своїми службовими обов'язками об'їхав усю Луганську область від Щастя до Лисичанська і Старобільська. От зараз пишуть, що мають прийти канадські рукавиці. Ви уявляєте, наскільки матеріально відповідальним особам легше рукавиці "загубити", ніж вагончики?

Але, зрештою, у цих умовах, слава Богу, що хоч такі можливості залучаються! Бо ми, треба визнати, живемо у небагатій країні, і вимагати, щоб згори дали все за найкращими стандартами сьогодні нереально.

- Ну от наступного року мобілізуємо до війська ще 40 тисяч, наростимо м'язи. Це вплине вирішальним чином на ситуацію чи все-таки воювати треба не кількістю, а вмінням? 

- Нова хвиля мобілізації необхідна. Треба дати демобілізуватися тим бійцям, які зараз стоять на позиціях, які чесно відвоювали вже по півроку і більше. На цій території Донбасу, яка нині під контролем законної української влади, треба у кожному населеному пункті забезпечувати роботу блок-постів, безпеку мирного населення, запобігати будь-яким диверсійним чи терористичним проявам. Війна - це не лише коли стріляють. Це також служби забезпечення, зв'язок, інженерні війська, медицина тощо. А охорона кордонів, крім Донбасу, - на все це потрібен людський ресурс.

- Ваша думка щодо запровадження військового стану: він потрібен, чи цей етап ми вже проминули?

- Це треба було робити давно, але не пізно і зараз. Керівники держави повинні сказати правду - йде справедлива війна, ми обороняємо нашу Батьківщину. Нам треба вести бойові дії, постачати бойову техніку і зброю.

Неможливо жити за законами мирного часу і водночас мріяти про перемогу, про відновлення суверенітету по всій території країни. Не може бути так, що ось тут, на більшій території країни, ведеться життя, як ніби нічого не відбувається. А десь там, у телевізорі, є якась "зона АТО".

Війна на Сході - це наша спільна війна. І треба робити все, щоб не просто стояти і чекати, доки щось "розсмокчеться", а наполегливо йти до поставлених цілей.

Олег Олійник, Київ.