Як я мало не став контрактником

МИХАЙЛО ПОЖИВАНОВ,  народний депутат України IV, V, VI скликань

МИХАЙЛО ПОЖИВАНОВ,
народний депутат України IV, V, VI скликань

До тих методів, за допомогою яких формують контрактну армію, є чимало запитань, - пише Михайло Поживанов у своєму блозі на NB NEWS.

Отримав днями повістку до військкомату. Відвідини були цікавими.

Мене покликали, щоб повідомити, що призовний вік сягає нині 60 років. Я сказав, що не бачу у цьому проблеми (незабаром мені виповниться 55).

Потім запропонували піти на військову службу контрактником. Я відмовився, бо маю іншу роботу.

Однак усної відповіді моїм візаві було замало. Мені видали бланк документу, який я мусив підписати і зазначити, що добровільно відмовляюсь від контрактної служби.

Що це було: своєрідний психологічний тиск чи свідома провокація? І чи такими методами слід формувати армію?

Міністр оборони нещодавно зазначив: ми, мовляв, не такі багаті, аби створювати контрактну армію. Нумо робити змішану. Тобто, відновити призов, а на тлі його ангажувати потроху контрактників.

Мабуть, у такий саме спосіб, у який запрошували мене. Що ж, змішана армія – не винахід Полторака. У Китаї, наприклад, на дійсній службі перебувають 2,25 мільйона чоловік. Є й військова повинність, тож при необхідності можна мобілізувати ще 400 мільйонів осіб. Як мінімум.

Нічого не маю проти й такої системи, як не заперечую й щодо призову, проте хотілось би оперувати більш чіткими дефініціями та мати відповіді на прості питання. Приміром, таке. Те, що відбувається, зараз на Сході країни, – війна чи антитерористична операція? Розумію, що це цікавить добру половину країни, тож я у цьому не оригінальний.

Вже цитований мною Полторак стверджує: «Час, коли ми були не готові до війни або коли ми були погано готові, проходить».

Отож, у нас все таки – війна. І, міксуючи контрактну та строкову службу, Міноборони сподівається цій війні протистояти. Що ж, війна – це справа Збройних сил. Антитерористична операція – прерогатива СБУ. Скільки іще ми будемо прикривати фіговим листком цю істину, боячись розізлити того, хто цю саму війну з нами і веде?

Тим часом, щоб остаточно розставити крапки над «і», нардепи (вони ж – керівники добровольчих батальйонів, зокрема, Юрій Береза) готують постанову щодо визнання війни на Донбасі. Ситуація сюрреалістична: щоби визнати війну, за неї слід проголосувати в Раді. Формалізувати процес її перебігу. Інакше, мабуть, – ніяк.

В зв’язку з цим виникає друге питання: чому ми замовчуємо війну, вигадуючи замість неї синоніми? Я не говорю зараз про введення воєнного стану, про всі його ризики сказано вже достатньо. Мене як громадянина та потенційного бійця цікавить інше: звідки беруться побоювання називати речі своїми іменами?

Звісно, якщо у нас війна, то ми не можемо торгувати з ворогом. А от якщо малозрозуміла АТО – то тоді, напевно, так.

Іще ніхто у світі не підтримував економічні стосунки із стороною, яка здійснила напад та анексувала частину земель. Україна демонструє чудеса псевдодипломатії, закуповуючи в РФ вугілля. І все це із найкращими намірами. Мовляв, будемо кривитися, але їсти – бо іншого виходу в нас нема.

Але бог з ним з вугіллям. Ще більш незбагненним є те, що Україна продовжує реалізовувати ворогу зброю. Тобто, ворога у нас нема. А от торгівля з ним є. У серпні президент Порошенко заявив категорично: Україна не продає зброю до Росії, українські підприємства не експортують її російським «колегам».

«Після появи повідомлення в одній із газет мною було дано доручення провести додаткове розслідування СБУ. Я отримав повідомлення від керівника спецслужби про те, що ніякого підтвердження факту експорту українськими підприємствами продукції військового і подвійного призначення немає. Ця інформація не відповідає дійсності», – заявляв він.

Один з найбільших постачальників зброї до РФ (точніше, комплектуючих до зброї) – підприємство «Мотор Січ» – також спростовує співпрацю з РФ. Причому майже президентськими словами. «Це все дурниці, і не відповідає дійсності. А неправду я не збираюся навіть коментувати», – заявляє відповідальний «Мотор Січі» по зв’язкам з громадськістю Анатолій Малиш.

А от президент асоціації «Союз авіаційного двигунобудування» Віктор Чуйко стверджує, що незважаючи ні на що, авіадвигунобудівники Росії та України продовжують планові коопераційні поставки на підприємства двох країн. «Поки що всі поковки, штампування, агрегати авіадвигунів у рамках коопераційних поставок у нормальному режимі надходять з Росії в Україну і з України в Росію. Також нормально функціонує і система фінансових розрахунків», – говорить Чуйко «Інтерфаксу».

«В даний час запорізьке підприємство «Мотор Січ» поставляє в повному обсязі авіадвигуни для вертольотів цивільного призначення та для військових вертольотів, які виготовляються по лінії експорту. Минулого місяця Національний банк заборонив фінансування послуг, які не пов'язані з поставкою конкретних товарів, але на початку поточного місяця цю заборону було уточнено – дозволили оплату послуг на суму не більш як 40 тисяч євро, і платежі пішли», – розповідає Чуйко в інтерв’ю, котре датоване 20 листопада.

А espresso.tv передає таке: гендиректор «Мотор Січі» В'ячеслав Богуслаєв їздить по Росії та пояснює затримку поставок двигунів фінансовими проблемами підприємства. «Двигун зробити набагато складніше, ніж літак. Потрібні мільярдів доларів. Звичайно, ми трішки запізнюємося», – виправдовується Богуслаєв перед російськими замовниками. І ця новина також датована кінцем листопада.

Є ще одна інформація: Богуслаєв придумав, як обійти заборону на продаж до Росії двигунів. Про це не без захвату пише «Ленинградская правда». «У Запоріжжі, – зазначає добре поінформована «Правда», – завершилася зустріч делегації АТ «Мотор Січ» і представників Державного військово-промислового комітету Білорусії. Дана зустріч не особливо афішувалася самим керівництвом підприємства, тому українські ЗМІ обійшли її стороною». Що ж такого таємного та водночас цікавого відбувалось під час неї?

А мова всього лише йшла про те, щоб розгорнути виробничі потужності «Мотор Січі» на Оршанському авіаремонтному заводі по випуску малорозмірних газотурбінних двигунів для крилатих ракет. Відтак вже у 2016-му Білорусь зможе приступити до виробництва моторів на підприємстві в Орші. Формальна причина такої співпраці – намір Білорусі, який нібито виник раптово та несподівано, розробляти власну ракетну програму.

Насправді ж «навіть сам президент Білорусі Олександр Лукашенко не приховує, що основна мета переведення виробництва – продовження співпраці українських ракетників з Росією», – розкриває «Ленінградська правда» секрет, в який не посвячують українські ЗМІ та й українське суспільство також.

За таких умов, звичайно, ніхто не називатиме війну війною. Треба ж зберегти бодай залишки обличчя. Та й професійна армія, яку планували створити вже давно, Україні теж навряд чи потрібна. Немає війни – немає й війська. А якщо і є – то також замасковане. Під контрактників, які доповнюють лави призовників. Аби ніхто не подумав про Україну погано. І, звісно ж, не зірвав поставки та вигідні контракти.