Територія гідності: як громадяни розробляють правила реконструкції Майдану

Фото: Amakuha, використовується на умовах ліцензії CC BY-SA 3.0

Фото: Amakuha, використовується на умовах ліцензії CC BY-SA 3.0

Культуролог Влада Осьмак, яка входить до ради громадських експертів, розповіла INSIDER, як відбувається дискусія навколо вшанування пам’яті героїв.

Уквітні Київська державна адміністрація спільно з Мінкультом оголосили конкурс на визначення найкращої ідеї меморіалу Небесної Сотні в Києві. Паралельно в київському Будинку архітектора зібралися активісти, архітектори, культурологи, історики і звичайні громадяни, які хотіли вплинути на прийняття рішення щодо пам’ятника. Вони вимагали публічності та широкого обговорення ідеї вшанування пам’яті героїв.

За шість місяців щотижневих зустрічей активісти розробили програму й умови конкурсу, а сам він перетворився з всеукраїнського на міжнародний. Окрім того, було розширено зміст і географію проектування. Тепер ідеться не лише про меморіал Героям Небесної Сотні, а про всю територію, де відбувалися революційні події, – простір від Бессарабського ринку до Європейської площі. Цю частину Києва активісти назвали "Територією гідності".

Напрацювання громадської експертної групи презентують 1 грудня. Архітекторам, які подали свої заявки на конкурс, буде оголошено правила, і вони візьмуться за роботу. Далі оберуть проект-переможець. Коли саме це відбудеться, поки що не знає ніхто.

Тим часом до КМДА вже подано понад 370 заявок, у тому числі й від відомих світових архітекторів. Зокрема, від бюро британського архітектора Захи Хадід, відомої своїми "космічними" проектами будівель по всьому світу.

Під час круглого столу з урбаністики, який відбувся  у Києво-Могилянській академії, культуролог, екскурсовод Влада Осьмак, яка входить до експертної ради, розповіла про те, як низова ініціатива здатна вплинути на прийняття рішень щодо розвитку міського простору.

"Наші люди не терплять порожнечі, яка потрібна для того, щоб сформувалися смисли"

Владислава Осьмак. Фото: betv

Владислава Осьмак. Фото: betv

Складність завдання, з яким ми зіткнулися, практично співмірна з масштабністю завдання, яке стояло перед розробниками реконструкції Хрещатика після 1941 року. За травматичністю, драматичністю і обсягом роботи, а також необхідністю створювати нові механізми для запровадження рішень.

Усе розпочалося з того, що під тиском громадськості КМДА та Міністерство культури підписали меморандум – спільне рішення про проведення конкурсу на вшанування Небесної сотні, апелюючи до того, що було подано понад 100 звернень до КМДА з вимогою негайно (саме негайно) щось зробити. Щось – це, як правило, пам’ятник, про що свідчить досвід встановлення локальних пам’ятників у різних районах Києва, у містах, районних центрах і селах України.

Взагалі пам’ятникотворення в країні за своєю масовістю приблизно врівноважує "ленінопад".

У своїй роботі ми зіткнулися з ментальною формою, долати яку виявилося надзвичайно складно. Наші люди не терплять, не толерують і не розуміють порожнечі, яка надзвичайно потрібна для того, щоб сформувалися смисли. Щойно втративши одну форму, ми миттєво створюємо іншу. Ми боїмося пауз.

Осьмак 2

Тому одне з перших питань, яке постало перед нами, – чому саме пам’ятник? Було надзвичайно важко пояснити, що пам’ять і пам’ятник – не тотожні поняття. Але вже швидко учасники публічних обговорень зрозуміли, що йдеться не про естетику, що ми цілком і повністю перебуваємо в площині етики. І поки ми не впораємося з цим, ми не маємо права делегувати якомусь скульпторові повноваження розробити монумент, чи влаштовувати закритий конкурс, на якому обрана кимось група фахівців-архітекторів буде працювати над якимись змінами в міському просторі.

Отже, з одного боку ми мали 100 вимог до КМДА від людей негайно побудувати монумент. З іншого – Асамблея діячів культури подала звернення негайно його припинити, мотивуючи це тим, що між подією і її втіленням в якісь меморіальні форми потрібна дистанція.

Я пам’ятаю той день, коли ідею конкурсу вперше було винесено на публіку. Я прибігла на обговорення з криком: "Тут смердить дерибаном, ще не висохла кров, а ви вже пиляєте бюджетні кошти на якісь пам’ятники".

З одного боку, мені зараз трохи соромно за такі слова. З іншого - мене можна розглядати як презентацію усталеної громадської думки, ставлення суспільства до подібних рішень. Але після багатьох місяців залученості у процес я є свідком того, як можна виходити за межі своїх упереджень, долати власні стереотипи.

"Територія від Європейської площі до Бессарабки має стати гідною тієї жертви, яку на ній було принесено"

Думка кожного важлива – це те гасло, на якому ми стояли і стоїмо. Тому перші чотири публічні дискусії вилилися в суцільний крик. Усі всіх ненавиділи, в усьому підозрювали, намагалися перекричати і ніхто нікого не слухав. Потім почалися доповіді, круглі столи на такі теми: що таке феномен Майдану, що таке пам’ять. Зустрічалися з ініціативами, які створилися на Майдані.

Робота тривала від 6 травня до кінця жовтня з перервою на серпень. Зустрічі відбувалися щотижня. І кожного разу туди, як на роботу, приходили від 50 до 100 людей. Усі вони ставали нашими агентами, які поширювали інформацію, залучали нових людей.

Робота експертної громадської групи. Фото: terradignitas.kga.gov.ua

Робота експертної громадської групи. Фото: terradignitas.kga.gov.ua

Усі ми – волонтери. Щоб було зрозуміло, що це означає, наведу приклад однієї зустрічі. Наша невеличка рада експертів писала заголовний текст для конкурсного завдання розміром три чверті сторінки. Щоб це зробити, нам знадобилося шість годин обговорень, потім – подумати, внести правки і ще близько п’яти годин на обговорення правок. На сьогодні таких текстів – близько 50 сторінок, і це тільки приблизно половина роботи.

Кожній людині, яка приходила на обговорення, щотижня пропонували заповнити анкету зі своїми даними для зворотнього зв’язку і з запитаннями, як людина ставиться до проблематики, ідеології конкурсу. Що вона може запропонувати, що вона заперечує, з чим погоджується. Всі анкети було проаналізовано.

Крім того, група волонтерів провела живе опитування близько тисячі людей на Майдані, це теж було проаналізовано. Кожен із цих вівторків було записано на аудіо, деякі – на відео. Стенограми - розшифровано. Все це викладено на сайті.

Тому ми спокійні за ідеологічний, якісний, кількісний перелом, який відбувся під час обговорення. Починалося все з українського конкурсу на створення меморіалу Небесній сотні. Тепер це називається Міжнародний відкритий конкурс з оновлення ядра міста Києва з меморіалізацією подій Революції гідності.

І це не якась точка на заставленому кіосками майдані Незалежності, де "більше трьох не збиратися" і стоять недолугі пам’ятники, а територія від Європейської площі до Бессарабки, яка має стати гідною тієї жертви, яку на ній було принесено. Це все – територія проектування. Одна з опцій, яка дискутується, - це пішохідність цієї зони.

Фото: terradignitas.kga.gov.ua

Фото: terradignitas.kga.gov.ua

"Ми всі любимо кричати "Ганьба!". Але суспільний запит цим криком уже не задовольняється"

Викликів, проблем дуже багато. Яким буде результат - не відомо. Буде чотири номінації, які складаються з територіальних опцій (громадський простір Хрещатика і прилеглих територій) і функції меморіалізації. Окремо виділено два об’єкти – Український дім, в якому хотілося би бачити культурний центр, і музей Свободи.

Це складне завдання ще й тому, що питання етики нікуди не поділося. У травні на нашому сайті ми провели опитування стосовно того, чому саме має бути присвячено майбутній меморіал Героям Небесної сотні. 44% опитуваних відповіли, що це має бути меморіал, присвячений усім загиблим під час протистоянь у 2013-2014 роках, а 43% - що його має бути присвячено загиблим, зниклим безвісти, постраждалим лише Євромайдану.

Тож лише герої Майдану чи всі, включно з тими, хто стояв по інший бік барикад? Швидкої відповіді на ці запитання не знайдеш. Хто такі герої, хто такі жертви, кого, як пам’ятати і чи тільки пам’ятати?

На наших зустрічах були присутні і люди з Майдану – сотники, активісти, які казали: не треба тільки пам’ятників, Майдан має кликати до практики творення, а не до плачу за тим, що було. І це ще один смисловий поворот, який відбувається буквально на наших очах.

Місто – це не будівлі, не кілометри комунікацій, не асфальтове покриття, а люди. І коли вперше в Україні створюється таке унікальне поле, де всі охочі, незалежно від підготовки, соціального стану на рівних залучаються до процесу обговорення дуже важливих питань і ухвалення колективних рішень, це створення нових зв’язків у суспільстві, які рано чи пізно можуть вплинути на міську тканину.

Осьмак 5

Територія проектування. Фото: terradignitas.kga.gov.ua

Зроблено тільки перший крок. Іноді ми дивимося одне на одного і розуміємо, що нам дуже страшно, бо маленька група людей взяла на себе величезну відповідальність на підставі думок громадськості сформулювати ідеологію рішень, які можуть вплинути на те, що відбудеться з центром Києва в найближчі десятиліття. Це життя не лише тих поколінь, які є зараз, але й тих, хто буде в майбутньому. Але масштаб подій, які відбулися і відбуваються, вартий того, щоби брати на себе таку відповідальність.

Це ламає стереотипи демонізації чиновників, непроникні раніше бар’єри між громадянами, які ні на що не мають права, і урядовцями, які вирішують, яким має бути наше життя. Це можливість брати участь у створенні механізму, де я сама визначатиму, що для мене краще, але усвідомлюючи, що потім нестиму за це відповідальність.

Якщо такий досвід розмножиться, це суттєво вплине і на професіоналізацію громадськості, і на те, наскільки вона усвідомлюватиме глибину і складність прийняття рішень. Тому що критикувати те, складності чого ти не розумієш, це елементарно. Ми всі любимо кричати "Ганьба!". Але на сьогодні суспільний запит уже не задовольняється цим криком.

Робота над конкурсним завданням Території гідності стала практичним втіленням ідеологічного переходу від заперечення до співтворчості.