Лише троє з…

Фото: rian.com.ua

Фото: rian.com.ua

Це розповідь про трьох героїв нашого часу із сіл Житомирщини, які пішли на війну і не повернулися. 

Це розповідь, яка в нинішніх умовах, на жаль, стає класичною.

Матері і жінки втрачають синів і чоловіків на Сході країни, вчаться жити зі страшним горем утрати.

Але ніхто з них не нарікає і навіть не допускає думки про те, що життя їхніх рідних було втрачено даремно.

Вони вірять у героїзм своїх рідних, так їм легше продовжувати жити далі…

Ян Даманський

Боєць Ян Даманський віддав своє життя, захищаючи територіальну цілісність України, коли йому було лише 23 роки. Про життя сина розповіла його мати Валентина Григорівна.

«Народився Ян 18 травня 1991 рокуу с. Нова Ушиця, Коростенського району на Житомирщині. Після закінчення ЗОШ 1,5 роки навчався у Головинському вищому професійно-технічному училищі на каменеобробника. Далі, у 2010-му році, пішов до армії. Служив у Києві при Генеральному штабі ЗСУ. Через рік пішов працювати на «Ушицький комбінат будівельних матеріалів» транспортувальником.

Мій син був дуже веселим та добрим хлопцем. Завжди допомагав мені по господарству та односельцям, коли ті просили. Особливо любив рибалити та збирати гриби.

ян даманський

20 березня під час першої хвилі мобілізації Яна призвали до армії в 30-ту Новоград-Волинську окрему механізовану бригаду. У квітні перевели до Миколаївської області, потім - до Запорізької. Єдине, про що розповідав син, це про погане харчування. Більше ні на що не скаржився. Завжди більше думав про інших, аніж про себе.

У травні Ян повернувся додому на 5 днів під час проведення ротації. Пам’ятаю, що у нього тоді дуже боліло коліно, він майже не міг ходити. Я йому запропонувала сходити до лікаря і пролікуватися, але він на це відповів, що якщо вчасно не повернеться назад до частини, то інших хлопців просто не пустять додому у відпустку.

Коли він повернувся до частини, то уже не повідомляв нам про своє місце розташування, бо керівництво їм заборонило про це розповідати. Ми тільки знали, що в зоні антитерористичної операції біля Савур-могилу хлопці опинилися на початку серпня. Тоді Ян телефонував все рідше і рідше, писав тільки смс-повідомлення, щоб я не хвилювалась.

11 серпня Ян мені подзвонив, але я його практично не чула, оскільки весь час переривався зв'язок. Він тільки встиг сказати, що надіслав мені смс-повідомлення, яке я так і не отримала. Наступного дня я вже не змогла до нього додзвонитися, а вже 13 серпня я почала телефонувати керівництву його роти, але вони нічого конкретного не могли мені повідомити. Як з’ясувалося пізніше, у ніч з 12 на 13 серпня Ян брав участь у жорстоких боях з терористами. Тоді разом з ним був його однокласник Володимир, який нам згодом розповів і про страшний вогонь, і про те, що після одного неймовірного вибуху не міг знайти Яна.

Я разом із чоловіком Юрієм почала активно розшукувати сина. Тоді нам повідомили, що на той момент ніхто не міг добратися до місця проведення боїв. Ми продовжували телефонувати у лікарні, нам активно допомагали волонтери у пошуках сина. Одного разу мені зателефонував його друг Володимир і повідомив, що хлопці з його військової частини повертаються до Новоград-Волинського, і можливо, в них є потрібна нам інформація. Ми, звичайно, поїхали туди, але, на жаль, нічого нового його товариші по службі нам не сказали. Розповіли лише, що добре знали Яна, але вже після того бою його ніхто не бачив.

То були найважчі для нас дні, але ми все одно не опускали руки і вірили тільки в краще. Коли дізнавалися, що з полону звільняють військовослужбовців, то одразу намагалися знайти контакти колишніх заручників, показували їм фотографію нашого сина для впізнання…

Як зараз пам’ятаю ту страшну дату, 5 вересня, коли мій телефон задзвонив, і я побачила на екрані ім’я свого сина. Я втратила дар мови. Підняла слухавку і не змогла промовити жодного слова. По телефону майор медичної частини 30-ої бригади мені повідомив, що необхідно їхати до Дніпропетровська на впізнання тіла. У бронежилеті між пластинами у одного з бійців медики знайшли мобільний телефон і особисті речі Яна. І ще тоді я продовжувала вірити, бо подумала що бронежилет Яна просто міг бути на іншому бійці.

У Дніпропетровську я не змогла з першого разу впізнати тіло Яна, адже я знала свою дитину зовсім іншою. Побачити його в такому стані було просто неможливо… А потім ми побачили в нього на пальці обручку. На День Валентина Ян заручився зі своєю дівчиною Любою і на осінь запланували весілля… У сина було стільки планів, стільки надій на життя. І все так різко обірвалось…Як гірко втратити таку золоту дитину», - розповіла Валентина Григорівна.

Сергій Пешко

Сергій Пешко із села Дубовий Гай, що в Овруцькому районі на Житомирщині, загинув у зоні АТО, коли йому було 25 років.

«У школі Сергій не був відмінником, але вчитися любив. З дитинства починав займатися карате, потім зацікався дзюдо і сумо, - розповів його батько Микола Васильович. - За роки навчання отримав грамоту за ІІ місце у відкритті першості облради ФСТ «Динамо» з дзюдо обласної ради фізкультурно-спортивного товариства «Динамо» України. Також юнака нагородили грамотою за ІІ місце в ІV обласних літніх юнацьких спортивних іграх з боротьби з дзюдо серед юнаків і дівчат Управління з питань фізичної культури, спорту і туризму Житомирської ОДА. У школі Сергія відзначили грамотою за ІІІ місце у змаганнях із сумо за програмою Спартакіади шкільних спортивних клубів Житомирщини.

Після 9-ти класів навчання хлопець пішов здобувати освіту до Овруцького ПТУ № 35 за спеціальностями газоелектрозварювальник, слюсар-монтажник та водій. І вже там значно краще навчався, адже мріяв вступити до десантного училища. В ПТУ Сергій отримав грамоту за сумлінне навчання і активну участь у громадському житті навчального закладу. І навіть моїй дружині мамі Сергія, з училища щиро подякували за те, що виховала достойного і гарного сина.

??????????????

Після закінчення навчання Сергій пішов служити до армії на військову строкову службу в 95-ту аеромобільну бригаду міста Житомира. Прослужив 8 місяців і захотів перейти на контрактну службу. Для цього навчався в Десні на Чернігівщині.

У 2011 році Сергія відправили служити в місто Косово миротворцем. Повернувся він додому тільки через рік. У 2013 році його знову направилися воювати у Косово. Цього року 23 квітня Сергій нарешті повернувся з Косово додому. Зазвичай після повернення із миротворчих місій солдатам дають місяць на реабілітацію та відпочинок. Але через 4 дні, 27 квітня, їх знову викликали на службу і уже відправили до Новоград-Волинського. Звідти хлопці поїхали на Луганщину.

Там він познайомився з дівчиною Маргаритою, яка була на 8 років молодша від нього. Як зізнавався по секрету, Маргарита відрізнялася від всіх дівчат, вона була для нього особливою.

Розповідав, що на Сході було складно воювати, адже там служба значно відрізнялося від служби в Косово. Під час бойових дій його призначили на посаду мінометника. Варто зауважити, що у житті Сергій був ризикованим хлопцем. Тому пішов до командира батальйону і поставив його перед фактом: якщо його не переведуть на передову, то нехай відправляють назад в 95-ту Житомирську аеромобільну бригаду. Оскільки людей на передовій не вистачало, то Сергія перевели.

Взагалі він був безстрашним хлопцем. Під кулями міг вивести людей із зони антитерористичної операції. Дуже часто ходив у розвідки. Розповідав, що інколи вони по 3 дні сиділи в окопах. Одного разу він зателефонував і почав розповідати, що вночі вони прокинулись від того, що під ними була вода. Накуряться, нап’ються води і оце так харчувалися», - розповів батько Сергія.

«Одного дня їхня 2-га рота прийшла дуже стомленою з розвідки. І їм розповіли, що 1-ша рота потрапила в оточення. Керівництво планувало відправити іншу, 3-ту роту, але хлопці звідти втекли додому, так і не виконавши завдання командира. 13 серпня Сергій подзвонив додому і попросив нас молитися за нього, адже знав, що їх відправляють в саме пекло. 14 серпня під час бойових дій Сергій кинувся рятувати своїх поранених товаришів. Двох врятував. Коли пішов за третім, біля них розірвалася міна. Сергію перебило кістку на нозі і осколком порізало артерію. Над ними літали кулі, неподалік розривалися міни, а на кровавому полі стояв несамовитий крик.

Коли закінчився обстріл, хлопці підбігли до Сергія і побачили, що він швидко стікав кров’ю. Товариші намагалися його врятувати, вже віднесли до літака… Але це не врятувала мого сина», - розповіла мама Сергія Тетяна Михайлівна.

Петро Радкевич

Петра Радкевича із с. Кошечки Овруцького ра йону Житомирської області не стало в 37 років. Життя бійця обірвалося на Донеччині під Амвросієвкою.

Про життя бійця розповіла його дружина Надія Миколаївна: «Петро народився в селі Кошечки 5 червня 1977 року. Як і всі сільські діти з ранніх років не цурався ніякої роботи. Ми з ним познайомились на весіллі його однокласниці і мого троюрідного брата. Петру тоді було 17 років, а мені було 15. На той час я закінчила 9 класів і навіть не здогадувалася, що саме з цим чоловік проживу все життя. Потім він працював 9 місяців у Ліственському колгоспі у будівельній бригаді. Коли йому було 18 років, його забрали до армії. Там він прослужив півтора роки. Після армії Петро зробив мені пропозицію, і 23 листопада 1996 року ми одружились.

Щоб прогодувати родину, у грудні 1996 року Петро пішов працювати на нижній склад в село Велідники ДП «Словечанський лісгосп» верстатником. Там він трудився 17 років і за ці роки отримав декілька почесних грамот. У 2003 році чоловіка було визнаний кращим робітником.

радкевич

У нас у родині було все чудово. Та одного дня, коли Петро був на роботі, нам зателефонували із Черевківської сільської ради і сповістили, що чоловіку прийшла повістка з військкомату. Я одразу не повірила і почала його відмовляти від мобілізації. Тому що це був квітень місяць, і в селі було багато роботи. Ми разом запланували садити картоплю, сіяти буряки. Але Петро не вагався ні хвилини, він, здавалося б, душею відчув, що Україні загрожує небезпека. Для нього означало, що ця небезпека нависла над його сім’єю та рідними. Тож до військкомату чоловік з’явився морально готовим іти служити. 12 квітня у відділі кадрів лісгоспу зробили позначку про те, що Петро Радкевич призваний на військову службу і отримує заробітну плату.

Із міста Овруч його направили до Новоград-Волинського. Звідти Петра забрали до Львова на військовий полігон. Уже потім його відправляли в Крим, а далі - в Херсон. Тож де тільки не довелося побувати моєму чоловіку на службі. Додому він приїжджав на Паску, потім ще через тиждень, а востаннє він переступив поріг рідного дому 1 травня.

12 липня, якраз на свято, Петра відпустили у відпустку на 10 днів і він відразу поїхав в село Кошечки відвідати матір. Вранці чоловік з’явився біля рідного дому і уже близько 16-ої години йому зателефонували і сповістили, що необхідно повертатися назад на службу. Петро, не довго думаючи, викликав таксі і поїхав до Новоград-Волинського. І уже 19 липня його відправили до Донецька. З того часу дзвінки від нього стали рідко лунали. Якщо все ж таки додзвонювався, то казав що на одну хвилинку, питав як в нас справи і просто закінчував розмову. Петро був завжди стриманий, спокійний та серйозний.

За календарем настало 14 серпня, а від Петра довго не було ніякої звісточки. Пам’ятаю цю мить неначе в тумані, о 16 годині мені повідомили, що під час бойових дій Петра вбили…»
Не стало Петра рівно за чотири місяці, відтоді, як він пішов до армії.

Нині його дружина сама виховує двох синів. Старшому сину Юрію 17 років, він навчається в Овруцькому ПТУ №35 на 3-тому курсі. Там він здобуває відразу три освіти за фахами газоелектрозварювальник, слюсар-монтажник та водій. Молодший син Валентин навчається в 9-тому класі Черевківської школи. Цього року у листопаді Петро та Надія готувалися святкувати 18-ту річницю весілля...

Валентина Новицька, "Ні корупції!"