Ціна цінностей, або Наші дисонанси

Юрій Андрухович. Фото: tsn.ua

Юрій Андрухович. Фото: tsn.ua

Промова Юрія Андруховича  на відкритті Віденської міжнародної книжкової виставки Buch Wien 12 листопада 2014 року. Вона була опублікована у Frankfurter Allgemeine Zeitung у середу, "Українська правда. Життя" подає повну оригінальну версію промови.

Зовсім невдовзі, ось уже за якихось дев’ять днів, виповниться рівно рік, як ми потрапили до іншої реальності. Слово "ми" я вживаю тут у найширшому розумінні – ми, тобто мешканці України, її громадяни. Мені не йдеться тепер про політичну орієнтацію чи культурно-мовні преференції, тому я поки що узагальнюю – всі громадяни всієї України.

Нас тепер об’єднує щось таке, що на Заході, зокрема тут, у зоні комфорту й безпеки посеред т. зв. Старої Європи, розуміють чимраз гірше – страждання. Я відразу прошу вибачення за це патетичне слово. Але без нього тепер не обійтися.

Ще рік тому ми були деінде. Сьогодні ж ми говоримо про широкомасштабний конфлікт, що йому кінця-краю не видно, про гібридну війну з тисячами загиблих, поранених, зниклих безвісти. Перелік можна тягнути далі в бік усе жорстокішої деталізації, згадуючи при цьому ще й страчених, закатованих, розчленованих.

Так звані "народні республіки" Донбасу вже кілька місяців як запровадили через свої "парламенти" смертну кару, вони розстрілюють і вішають. Це архаїчна дикість, яка ще рік тому здавалася б чиєюсь украй хворобливою фантазією – смертні вироки на теренах моєї країни?!

Але це тільки один штрих, один сегмент упертої реальності.

На жаль, протягом останнього року ми неодноразово переконалися в тому, що хоч як ми їй опираємося, хоч як не приймаємо – вона, ця реальність, тут, з нами. Іноді це здавалося безкінечно затягнутим фільмом – звісно, жахів. Іноді непробудним сном – звісно, кошмарним.

Дивно, але якщо ви мене тепер спитаєте, чи хотів би я (за всієї фізичної неможливості такого штибу повернень), щоб усе повернулося і, мов на кіноплівці, пущеній навспак, відігралося назад, себто щоб знову настало 12 листопада 2013 року, то я відповім – ні.

Ні – тому що завтра було би знову 13 листопада, і президент України Віктор Янукович мав би багатогодинну напівтаємну зустріч у Сочі з президентом Росії Владіміром Путіним, на якій передбачувано піддався б добре поставленому професійному тискові останнього й ґарантовано відмовився б навіть від імітації руху в бік Європи. І це знову потягло б за собою все подальше – ставши зокрема й початком кінця самого Януковича та його режиму. Добре, що в нас нині вже немає ні Януковича, ні його режиму. Добре й те, що нічого повернути вже нікому не вдасться.

З цього випливає, що здобуту свободу я все ще ставлю вище за понесені втрати і вірю у незворотність змін, започаткованих того вечора, 21 листопада 2013 року, коли перші кількасот протестувальників зійшлися на головній площі Києва, щоб виразити свою незгоду з провалом євроінтеграції. Так, їх того вечора було лише кількасот. Минуло всього тільки 10 днів – і їх вийшло близько мільйона. Починаючи з 1 грудня я теж був там, серед них.

Фото Дмитра Ларіна

Фото Дмитра Ларіна

Про що нам ішлося, чого ми все-таки хотіли?

Це дуже важливе запитання вже й тому, що в нього, мов у кокон, сповиті дальші.

Європейський вибір українців – що це? Для чого він нам? Як ми собі уявляємо Європу, ЄС і себе в усьому цьому проекті? Від чого ми хотіли піти геть, з чим порвати?

Так, ось воно. Варто почати саме з цього – ми йдемо геть, ми пориваємо з минулим. Юридично ми порвали з ним 23 роки тому, коли перестали бути складником Радянського Союзу. Фактично ж ми досі борюкаємося за право на цей розрив, тобто за свій вихід. Це така наша українська довгогральна версія Let My People Go.

За ці 23 роки на пострадянському просторі не вирішено жодного конфлікту. Та що там не вирішено – найбільша і найвпливовіша країна цього простору, яка начебто повинна дбати про замирення і примирення, сама робить усе для розпалювання воєн і сама їх організовує. На цьому просторі час від часу виникають якісь химерні міждержавні утворення, які начебто покликані сприяти економічному зростанню і – як завжди – наздоганяти та обганяти Захід.

У цих утворень щоразу інші назви: Співдружність Незалежних Держав (СНД), Єдиний Економічний Простір (ЄЕП), Євразійське Економічне Співтовариство (ЄврАзЕС), Митний Союз (МС) – це лише деякі з них, усі не згадати. Попри часту зміну назв цих проектофантомів, економічного зростання вони не приносять, а кожен з них є насправді черговою ледь приховуваною спробою реанімувати Радянську неоімперію.

Не зважаючи на всі розмови про пріоритет економіки і "покращення життя звичайної людини", це завжди суто політичні проекти головно задля утримання влади.

Як пише відомий політичний оглядач Віталій Портников, "не проведено жодної серйозної економічної реформи: навіть інтеграційні угоди підписують у такий спосіб, аби законсервувати владу ошалілих від уседозволеності та грошей можновладців і наближених до них олігархів. Фактично знищено правосуддя – корупцією та неприхованою вибірковістю.

Ліквідовано політичний процес – будь-який виступ проти влади придушують із жорстокістю та ненавистю до власних громадян, і в цьому сенсі "європейські" Москва або Мінськ не надто різняться від центральноазійських Ташкента чи Астани. Політичний та управлінський апарат деградував – позаяк  самі можновладці навчилися тільки розподіляти гроші, обдаровуючи себе та своє оточення і жбурляючи в натовп жалюгідні мідяки.

Вони фактично знищили конкуренцію і створили всі умови для тріумфу некомпетентності, дурості та підлабузництва. СНД (а з ним, додам, і всі подальші варіанти москвоцентричних міждержавних утворень – Ю. А.) стала навіть не новим Радянським Союзом – це справжнісінька жалюгідна карикатура на Радянський Союз".      

Ось від цієї карикатури – так, досить жалюгідної, але й, додам, іноді страшної, жорстокої й завжди – злочинної, з цього шляху внікуди, Україна й намагається піти геть. Протягом згаданих 23 років серед українців сформувалося цілком стійке переконання, що альтернативи, кращої за європейську, в нас немає.

Що це розуміння приходило до більшості українців поступово – цілком зрозуміла річ. Ми дозрівали, ми й досі дозріваємо. Так, ми шукали себе, багато й часто помилялися. Однак уже 2004 року, на першому, тоді помаранчевому, Майдані, ми здійснили свою дуже переконливу спробу. Її успіх було згодом переважно змарновано, в сухому залишку ми отримали всього тільки два (зате які!) чинники:

- Майдан означився як "магічне місце" для переможного протестного волевиявлення суспільства

- 10 – 12-річні діти, що за руку з батьками виходили на перший Майдан, ставши 20-річними, виявилися рушійною силою другого, що його відразу ж було названо ЄвроМайданом.

Потрібні ще якісь пояснення, заради чого ми вийшли? Заради якої саме Європи? Ну звісно ж, заради майбутнього, хоч як патетично це звучатиме. Але за патетику я вже тут вибачався.

Не так давно я побачив телевізійні кадри з Іспанії, де тамтешні аграрії, розлючені торговельними санкціями ЄС щодо Росії, через які в них з’явилися проблеми з продажем чогось там – наприклад, апельсинів, на знак протесту палили євросоюзівські прапори. Точнісінько в такі ж прапори наші люди на Майдані загортали вбитих перед тим, як покласти їхні тіла у труну.

Якщо на цьому світі й далі панує брак порозуміння, то ось він. Комусь не хочеться поступитися жодним центом добробуту, і він розгнівано спалює символ Системи, яка цей його добробут вирішила обмежити. Інший гине під цим символом аж ніяк не символічною смертю, бо ціна цього прапора для нього не вимірюється ні в центах, ні в євро. Цей прапор узагалі не має ціни, бо тут і тепер, на цьому Майдані, означає – ніяк не менше – людську гідність. Або й більше – сенс існування.

Фото Дмитра Ларіна, УП

Фото Дмитра Ларіна, УП

В українській мові Preis і Wert  – однокореневі слова: ціна і цінність. Певний український публіцист, пишучи про те, що в нас із сучасними європейцями сутнісний дисонанс,  передає його через гру двох фонетично близьких, але таких різних за значенням слів. Нерозуміння, пише публіцист, виникає через те, що "європейці думають про ціни, а ми про цінності". Нам складно порозумітися.

Коли іспанські аграрії спалюють прапор ЄС, то їм ідеться про торговельні санкції та знецінення апельсинів. Коли український студент 19-ти років гине від куль снайпера в урядовому кварталі Києва, стискаючи в руках той самий прапор ЄС, то йому йдеться про свободу і справедливість.

Коли президент Франції каже, що він не може не продати Росії хоча б один гвинтокрилоносець "Містраль", позаяк ціна контракту сягає 2 мільярдів євро, то йому йдеться саме про це – про високу ціну контракту. Коли ж далеко не найбагатші українці протягом кількох днів устигають зібрати 20, а часом і 40 тисяч євро на термінову операцію тяжко пораненому солдатові, то їм ідеться про порятунок людського життя.

Коли високий очільник австрійської торговельної палати бідкається, що заборона в’їзду для росіян з оточення Путіна спричинить різке падіння прибутків у ювелірних бутіках віденського Першого бецірку, то йому йдеться саме про це – про падіння прибутків. Коли ж два українські офіцери, оточені зусібіч терористами й тяжко поранені, підривають себе однією гранатою, щоб уникнути тортур і піти з життя, поклавши навколо себе якомога більше ворогів, то їм ідеться про людську гідність.

Це незіставні ситуації, скажете ви. Навіщо вилаштовувати їх у такий спосіб, якщо вони одна одної ніяк не стосуються? Це дві різні реальності – та й по всьому.

А я скажу, що ви маєте рацію.

Ми справді вже одне одного не стосуємося. Ми вже майже нічим не дотичні, Європа й Україна. Європа у своєму цілком успішному розвитку досягла кінцевої мети, ставши передусім зоною добробуту, комфорту й безпеки, oversecured, overprotected, overregulated, територією задмухуваних і сяк-так залагоджуваних проблем та конфліктів, політично коректною і стерильною.

В Україні ж ллється кров, і це ще м’яко сказано, бо якщо я почну наводити тут задля прикладу описи того, в який спосіб її, кров, змушують литися, то ви жахнетеся. А я тут не для того, щоб жахати. І рік тому ці жахіття не вкладалися б також і в моїй голові.

Я тільки додам, що Україна потрапила в зону смерті й жорстокості, страшних і гірких випробувань. Це трапилося не з її волі, вона не прагнула туди потрапляти, вона взагалі прагнула до вас, до Європи – у цілком протилежну, теплу й комфортну зону, але схоже на те, що не потрапити саме туди, куди потрапила тепер, вона просто не могла.

Її було загнано туди силоміць – і не якоюсь містичною силою, а звичайною собі військовою. Надто злостивий у неї виявився опонент – "найвпливовіший політик світу" як-не-як.

Європа від цих потрясінь закривається, її можна зрозуміти. Тому коли я кажу "У нас війна", мої німецькі друзі терпляче, мов дорослі дитину, виправляють: "У вас криза". Хоч насправді це криза не в нас, це криза Росії, криза її напівбожевільних імперських амбіцій, які вже, на щастя, неможливо до кінця і по-справжньому втілити в сучасному світі. От від цього в неї криза.

Але коли я кажу, що президент Росії нам ворог, то вони ще терплячіше стверджують: "Він партнер".

Дисонанс на дисонансі, як бачите.

Майдан Ларин 3

Фото Артема Жавроцького

З моїх незліченних розмов зі знайомими на Заході й перш усього в Європі випливає, що нас не тільки не розуміють, але, що гірше, – розуміти не надто прагнуть. Зате мені надто часто траплялися ті, що розуміють Путіна. Його, виявляється, європейцям зрозуміти легше, ніж нас.

Чому мирній політично коректній Європі агресор здається зрозумілішим і отже ближчим, ніж жертва його ж агресії – для мене досить болісне питання.

Щиро кажучи, в мене стійка підозра: України в ЄС побоюються. ЄСу й без України несолодко, а тут ще цей failed state зі своєю жахливою кармою. Колись про нього знали винятково як про батьківщину Чорнобильської катастрофи та повій. Тепер додається смерть, війна, втікачі-переселенці, страждання, тортури, збитий малайзійський боїнґ (дарма, що збили його якраз не українці) та інші, м’яко кажучи, неприємні сигнали з націоналізмом, фашизмом та іншими праворадикалами включно.

Таку країну краще тримати на безпечній відстані, розмірковують європейці. Так, далеко не всі – я знову узагальнюю, коли приписую згадані рефлекси всім без винятку європейцям. Не всі, але, на жаль, значною мірою ті, що безпосередньо причетні до ухвалення рішень в європейській політиці.

У мене є своя власна "теорія змови", що її, мабуть, не варто трактувати цілком усерйоз, але не поділитися нею з вами я не можу.

Вперше я замислився над цим ще після Помаранчевої революції 2004 року. З часом я отримував їй деякі підтвердження, тож лише зміцнювався у своїх спекуляціях. Інтенсивність українсько-європейських контактів виявилася дуже відмінною в часи президентури Віктора Ющенка й Віктора Януковича, але зовсім не в той бік, як можна було б собі уявляти.

Ющенко (можливо, почасти і слушно) викликав у ЄС підкреслено зимні почуття, хоч начебто навсібіч говорилося, що от мовляв Україні врешті трапився такий світлий політик-європеєць. Коли ж до влади прийшов брутальний і малоосвічений фальшувальник виборів (усі про це знали) Янукович, ЄС разюче потеплішав і став усіляко запрошувати його на свою орбіту.

З офіційних заяв європейських комісарів та інших босів випливало, що Україна чудово радить собі зі своїм "домашнім завданням" і потужними кроками прямує до європейських стандартів. Мені почало здаватися, що саме так і виглядає визначена щодо нас назавжди політика гойдалки: якщо до влади в Україні приходить прозахідний політик, то Україну слід притримувати на віддалі, а якщо проросійський – то зваблювати його наближенням.

Важливо, щоб ані в першому, ані в другому випадку не дати нам шансів на повноправне членство. Зберегти для України статус-кво "країни поміж Росією та Заходом". Хоч офіційно про "буферні зони" вже начебто й не йдеться, бо часи цинічної геополітики вже начебто минули.

На жаль, ні, не минули. Розкажімо про те, що вони минули, нашому спільному партнерові, російському президенту – він довго сміятиметься.

Насправді геополітичні схеми та комбінації в Україні не діють – їх ламають самі українці. Це ще один момент нерозуміння нас на Заході – погляд на Україну як на своєрідний полігон для перетягування то у східний, то в західний бік. Американці, в усьому винні американці, повторюють раз у раз мої європейські знайомі. Це вони затуманюють вам голови й оплачують ваші майдани. І тільки для того, щоби послабити Росію.

По-перше, заперечую я, Росію справді життєво важливо послабити – в неї ейфорія, і вона небезпечна. Її президент чи то жартома, чи всерйоз натякає на бліц-кріґ у Східній Європі. Коли він, зловісно посміхаючись, вимовляє "Рига, Вільнюс, Варшава, Бухарест", то я маю враження, що єдина причина, чому його армія справді ще не там – існування на цьому світі Сполучених Штатів Америки. Більше ніщо не в змозі його стримати.

По-друге, заперечую далі, на майдани ми виходимо не тому, що нам за це платять американці, а тому, що така наша, українців, воля.

"Воля" українською мовою – синонім до "свободи". Яка, до речі, є базовою цінністю як для Європи, так і для Америки. Те, що за Етьєном Балібаром називається гарним французьким словом égaliberté – свобода в рівності. От за неї українці й піднялися. За цю цінність ми готові платити незмірно більше, ніж могла б нам профінансувати будь-яка Америка.

У січні – лютому цього року виявилося, що ми готові платити за неї навіть своїми життями.

Українці виходять на майдани і змінюють порядок денний, вони формують його по-своєму, інакше, ламаючи всю хитромудру геополітику. Америка не встигає реаґувати, Євросоюз розгублено висловлює втисячне свою "глибоку стурбованість", а Росія брутально на нас нападає. От і вся геополітика.

А нам залишається боронитися – відчайдушно і, правду кажучи, самотньо. І дай Боже, щоб ця самотність не потривала, як у славетному романі, років сто. Так довго ми не витримаємо.

Хоч загалом у самотності (читай – самодостатності) нічого злого немає. Чудово бути нейтральним і ні до кого, особливо ж до НАТО, не приєднуватися! Чудово, якщо сусіди в тебе Швейцарія, Словенія або Словаччина. Якби сусідом України була, наприклад, Норвегія, то Боїнґ 777 Малайзійських авіаліній щасливо долетів би до Куала-Лумпур. Хтось має в цьому найменший сумнів? Але наш найбільший сусід, на жаль, від Норвегії суттєво різниться.

З дитячих років пригадую собі журнальну рубрику для допитливих "Чи знаєте ви, що?..". Іноді хочеться й мені звертатися до вас із таким запитанням. Чи знаєте ви, що кількість українців, прихильних ідеї вступу країни до НАТО протягом останніх півроку виросла, згідно з даними одних опитувань, більш як утричі, згідно з даними інших – учетверо? Тобто якщо рік тому відсоток підтримки НАТО по всій Україні, тоді ще включно з Кримом, становив від 10 до 14, то нині він сягає 52?

І це не тому, що українці зненацька збожеволіли і запрагли війни та агресії. Навпаки – це тому, що вони хочуть миру, негайного невідкладного миру, хочуть, аби агресія великого сусіда в їхній країні якомога швидше припинилася. А специфіка цього сусіда така, що soft power на нього чомусь не діє. Він зважає тільки на hard power. Так, він у цьому архаїчний і тому врешті-решт програє, але це станеться колись пізніше, а нині з його наказу та згідно з його планом щодня вбивають громадян моєї країни, її захисників. Щодня і щоночі, уявляєте? Це таке безкінечне балансування поміж життям і смертю.

Фото Артема Жавроцького

Фото Артема Жавроцького

Я пригадую, як на одному з подіумів певна німецька письменниця сказала, що європейським літературам на сьогодні залишаються дві останні великі теми – Альцгаймер і рак. Усе інше фактично подолано, комфорт і безпека не мають меж, трагедій і страждання більше немає й не буде.

З цією думкою можна і варто сперечатися, проте мені видається промовистим сам факт, що її сформульовано в Європі, це перспектива зсередини. Тобто в ній зафіксовано якусь принаймні тінь істини, щодо якої ми в Україні ще цілком непевні.

Пишучи ці рядки, я ніяк не згадаю, як називаються опоненти євроскептиків. Хто пам’ятає, як називалися ті, що були "за Європу"? Таке враження, що в самій Європі, чи то пак в ЄС, уже тільки євроскептики й залишилися. А єдині справжні єврооптимісти (згадалося нарешті це слово – єврооптимісти!) приблизно рік тому, покинувши свою звичну щоденну реальність, вийшли на майдани українських міст і почали свій – гляньмо на нього ще раз тверезим поглядом – безнадійний протест.

У цього протесту, за великим рахунком, не було шансів. Чому і як він усе-таки переміг – запитання до авторів майбутніх романів. Одна суттєва заувага: ці романи мусять бути геніальними. Але все ж не про романи мені йдеться і не про їхніх авторів. Радше про героїв, переважно нікому на світі ще не знаних.

Багатьох, надто багатьох із них нині вже немає в живих. Я хотів би, щоб ця моя фраза була перебільшенням, але, на жаль, ні – не є. Нам не повернути цих людей. Інші залишилися назавжди без очей, рук, ніг або якось іще втратили назавжди здоров’я, силу, молодість. Їх можна і необхідно підтримувати – не тільки протезами, але й увагою, співчуттям, любов’ю.Але вони вже ніколи не будуть такими вправними й молодими, якими виходили на ті барикади під – чомусь – європейським прапором.

Пам’ятайте про них і пам’ятайте про всіх нас. Ми самотньо відстоювали не тільки нашуégaliberté, але й вашу. Вибачте – ми не хотіли стати вашими докорами сумління.

 Українська правда. Життя