Війна за мир: історія пацифіста з автоматом

Микола Воронін у "попередньому" житті і в нинішньому

Микола Воронін у "попередньому" житті і в нинішньому

Ще кілька років тому він був відомим у вузькому колі диваком-пацифістом, який мріяв урятувати Землю від екологічної катастрофи, займався духовною практикою, жив з дружиною у власноруч виритій "норі" серед поля на Донбасі, доглядав за звіриною і харчувався корінцями й травою.

До цього була освіта в престижному виші, рак і три складні операції.

Сьогодні 34-річний Микола Воронін, уродженець Херсонщини, – один з "кіборгів", які захищають Донецький аеропорт. Він шанує накази командування, навіть якщо не погоджується з ними, освоїв тактичні прийоми, навчився вправлятися зі зброєю і лагідно називає свій автомат "Саньок". Хоча й каже, що буде радий з ним назавжди попрощатися.

Розповідає, що якби рік тому йому сказали, що він воюватиме на війні, нізащо не повірив би.

"Дзвенячі кедри"

У 2004 році, коли Микола отримав диплом еколога в Києво-Могилянській академії, в нього виявили рак нирки, який пустив метастази в печінку.

Біль був нестерпним. "Його ні з чим не можна порівняти. Кожен вдих і видих для мене був подвигом. З'їсти теж нічого не можеш, бо дуже боляче. Не можеш нічого випити. Біль усюди. Не спиш, бо боляче. Це пекло на землі", - згадує він.

Переживши три операції, гроші на які збирали всім університетом, Микола позбувся кількох внутрішніх органів, а з ними і хвороби.

В Україні саме починалася Помаранчева революція. Відчуваючи, що на вулиці відбувається щось надзвичайне, Микола достроково виписався з лікарні і зі ще свіжими швами приєднався до протестів.

Та доволі швидко Майдан-2004 залишив у ньому "важкий слід розчарування". "Я бачив там і мрійників, і геніїв, і стерв’ятників", - каже Микола.

Але хороші зміни все ж настали, на особистому рівні: "Після хвороби я дихаю безболісно. Вдих – кайф. Видих – кайф. А люди дихають і не помічають цього".

Вилікувавшись сам, Микола як дипломований еколог поставив собі амбітну мету – вилікувати Землю від екологічної кризи. Але як? Всесвітньовідомі екологи, з якими він спілкувався на міжнародних конференціях, не давали чітких порад.

"Екологи мені нагадували дивних пожежників, які не гасять пожежу. Хата горить, планета гине, а екологи бігають з термометром і міряють температуру: ось тут ми горимо, – аж пече! – а тут ми слабенько горимо".

Несподівано відповідь на запитання, як урятувати планету, прийшла з творів російського письменника Володимира Мегре, автора серії книжок "Дзвенячі кедри Росії".

"Ідея проста, - переповідає Микола прочитане. - Кожному, хто бажає врятувати світ, треба взяти гектар або два землі і зробити з нього райський сад".

Для цього, розповідає він, треба прибрати пустир, засадити його деревами і рослинами з Червоної книги, вирити озерце, запустити туди птахів, збудувати лазню і облаштувати на цій землі своє "родове помістя".

DVD у програвачі

Микола сприйняв ідеї письменника як заклик до дії. Дочекавшись весни, він розбив своє родове помістя поблизу Горлівки. Це був шматок поля за 13 км від міста. Оформити документи на ділянку допомогла дружина юрист, "теж повернута на цих ідеях", як каже Микола.

До Горлівки, де він працював учителем математики в ПТУ, їздив велосипедом.

Надворі було тепло, і молода сім'я поселилася в наметі. Але з'явилася проблема – до їхнього нехитрого помешкання почала навідуватися коза з козенятком, яких їм подарували друзі. Тварини постійно затоптували намет і бруднили його. Довелося будувати інше житло, закрите для кіз.

Коза, яка змусила Миколу будувати "нору"

Коза, яка змусила Миколу будувати "нору"

Тоді Микола викопав тісну землянку, висотою трохи вище колін, яку назвав "норою". Згодом над норою виросли товсті земляні стіни і дах, вкриті глиною і соломою. Всередині була маленька пічка.

У такій землянці подружжя прожило всю зиму. Пічка так диміла, що грітися від неї було непрактично, тому доводилося тулитися до кота і собаки, які жили разом з ними. Кіт був потрібен ще й для того, щоб ловити мишей, які, як виявилося, кусаються.

Зимою, коли ночі були довгими, доводилося багато лежати в норі. Було холодно, згадує він і додає: "Я зрозумів ведмедів, які впадають у сплячку".

У таких умовах пара провела вісім місяців – до кінця лютого. Більшість часу жили без грошей і їли тільки те, що давала природа: траву, коріння. У такий спосіб намагалися від'єднатися від "цивілізації", каже Микола, жестом ставлячи лапки біля цього слова.

Найбільше, чим запам’яталися проведені в землі ночі - то це глибокими і "глобальними", як він каже, снами.

"За одну ніч три сни, як ціле життя: барда, воїна. Я можу один сон розказувати кілька годин", - розповідає Микола. В одному з таких сновидінь у нього з'явився духовний учитель, який розмовляв праслов’янською мовою.

"Один з моїх друзів сказав, що я схожий на DVD, а земля – на програвач, - пробує пояснити свої відчуття від життя в норі Микола. – Мене просто засунули в програвач, і я почав грати".

Попри холод, зі здоров'ям увесь час було більш-менш добре. Лише іноді поболювала вціліла нирка.

У такому "помешканні" Микола з дружиною перезимували

У такому "помешканні" Микола з дружиною перезимували

"Війна смердить"

У той час Микола, натхненний книжками Володимира Мегре і слов'янськими культами, захоплювався ідеєю об'єднання України і Росії в Єдину Русь.

Коли в 2014 році почався новий Майдан, він поставився до нього з недовірою і спочатку ходив на проросійські мітинги під стіни донецької ОДА. Але тривожна атмосфера і конфлікти між "своїми" відразу не сподобалися.

"Я був сепаратистом у той час, цілих три дні", - згадує він

Потім відвідав проукраїнський мітинг у тому ж Донецьку: "Там люди моляться, стоять усі конфесії, люди з дітьми, мами. Для мене стало очевидним, за кого стояти далі".

Микола Воронін

В аеропорту Донецька

"Якщо ти хочеш у Росію – бери речі і їдь в Росію. Росія велика, землі багато, - розповідає він. - Я сам колись хотів жити в Росії. Я з дружиною прожив вісім чудових місяців на Алтаї".

Далі сталося те, що остаточно переконало його в необхідності братися за зброю: сепаратисти, розповідає він, захопили в полон його 17-річного друга з Горлівки і знущалися з нього.

Микола, який ще рік тому вважав себе пацифістом і сварився з мисливцями, котрі стріляли дичину біля його помістя, записався добровольцем у батальйон "Донбас". Згодом перейшов служити в регулярний десантний підрозділ.

"Я ніколи не отримував і не отримаю задоволення від убивства. Війна смердить. Від війни нудить. Щоразу нудить. Але я не бачу іншого шляху, як зупинити цей бруд, який виходить з Росії і суне на Україну".

Найцінніший урок війни

Нині десантник Микола Воронін захищає Донецький аеропорт. Каже, що ця напівзруйнована будівля має для України особливе символічне значення, і називає летовище духовною "цитаделлю українськості".

Досвід життя в землянці став на війні доречним. Микола розповідає, що може тиждень не їсти, не спати по кілька діб і терпіти біль.

"Біль – моя стара подруга. Біль не заважає жити, а іноді навіть допомагає. Він робить мої думки швидшими, рефлекси – яснішими. Біль – це один з наших найсильніших учителів".

Свій автомат Микола жартома називає "Саньком" – так звати багатьох його друзів. Водночас каже, що з задоволенням кинув свій "калашников" у зброярській кімнаті, коли йшов у відпустку: "І я без задоволення з необхідністю знову візьму його до рук".

Запитую, чого він навчився на війні.

"Війна навчила мене єдності з моєю Країною, причому слово "Країна" - з великої букви. Я почав відчувати, що в мене взагалі є Країна Україна. Це один з найцінніших уроків у моєму житті".

Після короткої відпустки Микола Воронін повертається на війну

Після короткої відпустки Микола Воронін повертається на війну

Механізм самознищення

Микола каже, що любить усіх людей, в тому числі своїх ворогів, але не поважає їх, бо не може зрозуміти їхніх поглядів.

Своїми поглядами ділиться охоче: "Основне, що я зрозумів – забруднення відбувається в головах людей".

"Людина – це складна самоорганізована і самовиліковна система. А будь-яка система працює і має ціль, виробляє якийсь продукт. А що виробляє людина? Думки. Це те, що нікуди не зникає. А якщо немає цілі, ти втрачаєш сенс життя, і в нашій надрозумній фабриці вмикається механізм самознищення – хвороби. Коли в людини з'являється ціль – вона одужує".

Це знання, каже Микола, допомагає йому на війні, бо там ціль дуже чітка.

"Я знаю, що це буде, але не знаю, коли. Ситуація дуже мінлива. Іноді здається, що перемога вже завтра, а іноді – що воювати треба ще 50 років".

ВВС