Працювати в міністерстві – це як їхати на поламаному велосипеді, коли в тебе кидають каміння

Інна Совсун - перший заступник міністра освіти про безжальну бюрократію, міфи про освіту і невисоку готовність суспільства до змін

Інна Совсун - перший заступник міністра освіти про безжальну бюрократію, міфи про освіту і невисоку готовність суспільства до змін

Півроку тому 29-річна Інна Совсун стала першим заступником міністра освіти і науки, - пише INSIDER. До того вона була активісткою, займалася дослідженням вищої освіти. Очолювала громадську організацію "Центр дослідження суспільства", а перед цим була менеджером освітніх проектів у Громадянській мережі ОПОРА.

Сама Інна закінчила Київський університет ім. Т. Шевченка, а також Лундський університет у Швеції, де отримала звання магістра з європейської політики.

Міністерство освіти зараз називають чи не єдиним, якому вдалося розпочати позитивні реформи у своїй галузі. Нещодавно було прийнято прогресивний закон про вищу освіту, активну участь у розробці якого брали активісти на чолі з Інною.

У своєму виступні на TEDxKyiv Інна Совсун розповіла про те, як неефективно працює державна машина і як важко просувати зміни.

"Міф про те, що талант сам прорветься, шкідливий"

Я багато думаю про освіту. Пам’ятаєте анекдот, коли студент прийшов на іспит, знаючи лише одну тему – про блоху? Кожне запитання, яке йому ставили, він зводив до неї. Я почуваюся саме таким студентом - будь-яку тему можу звести до освіти. Бо переконана: освіта лежить в основі всіх суспільних процесів.

Якось чоловік мені сказав: давай поговоримо про щось інше, але не про освіту. І ми почали говорити про петунію, яка розцвіла в нас вдома в горщику, який давно треба було викинути. Спочатку я думала, що це бур’ян, і моя мотивація, щоб викинути вазон зростала. Але раптом ця петунія розцвіла.

Я запитала, звідки у нас взялася ця петунія? "Мабуть, насіння звідкись занесло", - відповів він. Але статистична ймовірність цього дуже маленька. Це так само, як думати, що якщо дитиною не займатися, не водити її в хорошу школу, не мотивувати її вчитися, з неї виросте хороший науковець. Така ймовірність є, але дуже маленька.

Я переконана, що той міф, який побутує в Україні, мовляв, "талант сам прорветься" – шкідливий для суспільного усвідомлення того, що нам треба робити з освітою. Я би дуже хотіла, щоб цей і багато інших міфів про нашу освіту розвіялися. Адже, дійсно, петунія може прорости випадково, але щоб виростити сади петуній, треба працювати і чітко знати, що ти робиш.

Так само з освітою. Хороша освіта не з’являється сама по собі.

Лілія Гриневич, Сергій Квіт, Інна Совсун напередодні ухвалення у Верховній Раді нового закону про освіту. Фото: Facebook/Inna Zhuravel

Лілія Гриневич, Сергій Квіт, Інна Совсун напередодні ухвалення у Верховній Раді нового закону про освіту. Фото: Facebook/Inna Zhuravel

"Реформи рухаються повільно, тому що міністерство має погоджувати участь студентів у конференціях по Skype"

Співвіднести себе з посадою першого заступника міністра у віці 29 років було трохи складно.

Коли я прийшла в міністерство, у мене було дивне відчуття. Коридорами ходять дещо насторожені держслужбовці, поруч – купки молоді в "майданному" одязі. Це зовсім інша реальність, ніж та, в якій я жила і працювала до цього. Це реальність, в якій звертання "Інна" раптом перетворюється на "Інна Романівна", з листуванням по е-мейлу, з величезними стосами паперів, які треба підписувати. Замість стратегічних роздумів отримуєш купу "поточки", з якою треба розбиратися.

Одним прикладом спробую проілюструвати рівень нераціональності того, що відбувається в міністерстві. Якось на моє ім’я надійшов лист від ректора одного з національних університетів приблизно такого змісту: "Такого-то числа у нас має відбутися студентсько-аспірантська конференція. Один зі студентів – з іншого міста й не може взяти в ній участі. Прошу дозволити йому взяти участь у конференції по Skype".

Я дивлюся на цей лист три хвилини, думаючи, що мене хтось розіграв. Не може ректор серйозного університету запитувати в заступника міністра дозвіл на те, щоби студент узяв участь у конференції по Skype. Але лист справжній, і на нього треба відповісти.

Що відбувається далі – це те, як працює бюрократична машина. Після трьох хвилин ступору я пишу на цьому листі прізвище і ім’я керівника департаменту вищої освіти, який відповідає за це, передаю його назад своєму секретареві, той реєструє його в базі, передає його в загальний відділ. Загальний відділ передає лист начальникові департаменту вищої освіти, він отримує лист, прочитує його, визначає, який відділ у нього має цим займатися, перереєстровує його через свого секретаря на начальника іншого відділу. Лист отримує начальник відділу, прочитує його, визначає, який виконавець має писати відповідь, той отримує його, прочитує, готує відповідь, що "ми як виняток не заперечуємо проти участі в конференції студента по Skype". Виконавець передає цей лист начальнику відділу, той – начальнику департаменту, він підписує і передає його мені, я знову на три хвилини впадаю в ступор, тому що все ще не вірю, що це все відбувається, підписую, передаю секретарю, секретар передає у відділ експедиції. Так лист відправляється назад, до університету.

І таких листів тисячі. Чому реформи в цій країні рухаються повільно? Тому що міністерство має погоджувати участь студентів у конференціях по Skype.

 Фото: TEDx Kyiv

Фото: TEDx Kyiv

Це страшна проблема, тому що ти розумієш, наскільки неефективно витрачаються людські, паперові й інші ресурси. До речі, ці стоси паперів щоразу травмують мою екологічну свідомість. І наскільки недоречно налаштовано багато процесів у державі, наскільки повільною, інертною та неефективною є державна машина, наскільки погано налагоджені в ній процеси.

Проблеми часто не в злому умислі, а в тому, що процеси налаштовані так, що ефективно ця машина не може працювати в принципі.

Прийшовши в міністерство з добрими намірами, ти розумієш, що тобі дістався поламаний велосипед. Ти не дуже добре вмієш на ньому їздити, тому що до того, наприклад, їздив на мотоциклі, намагаєшся цей велосипед поремонтувати, водночас кудись доїхати, водночас у тебе постійно кидають каміння. В такому стані доводиться працювати і пам’ятати, що не можна зупинитися, треба доїхати до мети, не схибити і чітко розуміти, куди саме тобі треба.

"Треба перестати ставити питання, "чому", треба казати "чому б ні"

Окрім очевидних процедурних недоліків і проблем, у державній машині є інша велика біда. Їй дуже часто бракує уяви. Це бюрократія, яка мислить категоріями підготовки підзаконних актів, нормативки, розробки законопроектів. Украй рідко вона здатна чітко сформулювати великі стратегічні цілі, побачити в тому, що робить, людину, на яку спрямовані її дії і кроки.

Ця бюрократія не має сміливості уявити якусь іншу реальність, спробувати помислити і розробити план дій, як її досягти. З цим стикаєшся постійно. Коли ти пропонуєш якусь ідею, спочатку тобі скажуть, що це неможливо, потім – що складно, бо треба поміняти ще 15 інших підзаконних актів і процедур.

Щоразу, коли я чую подібні аргументи, то згадую фразу одного британського політика Джона Сміта: "Замість того, щоб запитувати "чому", скажи "чому б ні". Цей аргумент потрібно постійно прокручувати в голові, повторювати і нав’язувати людям, які тебе оточують. Треба перестати ставити питання "чому", треба казати "чому б ні".

Є й інша проблема. Якщо нашій бюрократії бракує уяви, то суспільство часто має аж надто цієї уяви, надмір фантазії. Часто люди переконані, що і коли краще робити. Що відповідь на складні питання дуже проста – треба поміняти закон, політиків, Верховну Раду, президента, й одразу все зміниться.

Надто часто при цьому саме суспільство мало готове до того, щоб змінюватися самостійно і розробляти детальний план цих змін. Надто часто зміни, які пропонуються суспільством, носять або однобокий характер, або неповний, або дещо мрійливий. Це непогано – мріяти добре, правильно, необхідно. Але важливо перекладати ці мрії на мову політиків, законодавства, щоб, зрештою, ми отримували якийсь результат.

Я чую багато однозначних простих рішень, що треба зробити з системою освіти. Наприклад, дати університетам більше автономії. Добре, згадаймо, припустімо, ректора Податкової академії пана Мельника. Ви впевнені, що хочете давати йому автономію? Ні. Що тоді треба робити? Придумувати якісь противаги.

Прості рішення – не вихід. Вони можуть бути оманливими і справляти враження таких, що значно спрощують всю процедуру. І потім, коли раптом щось не працює, треба знайти інше просте рішення, щоб вирішити проблему.

Але це не так. Складні проблеми потребують складних рішень і складних підходів. Їх неможливо вирішити зміною закону, політиків, керівництва міністерства. Насправді зміни відбуваються тоді, коли ми розуміємо джерела проблеми, звідки вона виросла. Звісно, є проблема недолугого законодавства, але ще більша проблема – усталених практик, які настільки вкоренилися в суспільстві, що жоден закон не може їх викорінити.

Тому я не пропонувала би занадто прості рішення. Ми надто часто вірили, що вони щось вирішать, а потім розчаровувалися, коли цього не відбувалося.

"Через погану освіту ми отримуємо суспільство, яке не зацікавлене саме в собі"

В українців є багато міфів, спрощених ідей про те, як реформувати освіту. Говорять, що у нас погана вища освіта, бо погана школа, або вчителі, або Міносвіти.

Насправді освіта – це не лише справа освітніх установ, це справа дітей, батьків, самодисципліни кожного, щоб розвиватися і не припиняти освітній процес. Безперечно, це не означає, що освітні установи не треба змінювати. Але треба пам’ятати, що підхід і рівень освіти не зміниться, якщо ми будемо сподіватися, що просто школа чи університет вирішать проблеми. Індивідуальна мотивація – критично важлива.

З іншого боку, я так само не думаю, що все настільки спрощено, що питання лише в індивідуальній мотивації. Освіта – це справа всього суспільства. Суспільство загалом має бути зацікавлене в підвищенні її рівня.

 Фото: Центр Демократичного Відродження

Фото: Центр Демократичного Відродження

Кожен із вас, хто має дітей, може забезпечити їм нормальну освіту. Але цього недостатньо. Ми не зможемо вирішити цю проблему лише на індивідуальному рівні. Забезпечивши хорошу освіту для своїх дітей, ви не зможете убезпечити їх від зустрічі з людьми, які отримали погану освіту, з лікарем, який купив свій диплом, або від зустрічі з людиною, яка взагалі не отримала освіти, а взяла в руки зброю і пішла воювати проти держави.

Часто ми будуємо й інші міфи. Наприклад, про те, що у ХХІ столітті освіта – це веселий, радісний, простий процес. Є новітні технології, комп’ютери, нові підходи до підручників. Звичайно, освіта має бути більш захопливою. Але і тут теж не все просто. Освіта – це не лише весело, але й складно. Це тривалий процес, який потребує багато самовіддачі і концентрації. Йдучи до лікаря, ти хочеш, щоб він знав напам’ять свій матеріал. Не просто розважався в університеті, не просто використовував хороші технології, а щоб він знав те, що робить.

Для того, щоб мотивувати людей навчатися, недостатньо зробити красиві картинки – це все одно залишатиметься складним процесом. Необхідно, щоб люди бачили, що ця освіта їм щось дає.

Якщо подивитися на депутатів, зірок шоу-бізнесу, яких часто показують по телебаченню, чи багато з них стали успішними через якісну освіту? Ні, і це велика проблема. Через це діти втрачають мотивацію навчатися, студенти йдуть до університету для того, щоб отримати диплом, а не знання. І ми, зрештою, отримуємо суспільство, яке не зацікавлене саме в собі, не знає, як йому розвиватися, куди рухатися. Воно цікавиться, як здобути гроші, але не цікавиться окремою людиною і її саморозвитком.

Я переконана, що наявність рольових моделей і тих людей, які будуть демонструвати, що завдяки своєму рівню освіти вони щось здобули, це так само важливо, як і правильні управлінські рішення, як і хороші вчителі в школі, як і класні підручники.

Тому, творячи нове суспільство, ми повинні пам’ятати, що це складно, що буде багато спротиву на цьому шляху, але якщо ми будемо запитувати себе "чому б ні?", то, зрештою, побудуємо інший світ, в якому нам би всім хотілося жити.

INSIDER