Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії

Украина и мирІнститут світової політики підготував аналітичну записку "Україна – не одна. Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії".
Повний текст аналітичної записки українською та англійською мовами у PDF-форматі можна завантажити тут.

Більшість експертів в Україні, опитаних Інститутом світової політики, вважають, що світова спільнота надає недостатню допомогу українцям для протистояння агресії Росії.

Так, майже половина (44%) з опитаних аналітиків оцінюють підтримку світу як задовільну, на «трійку» - вони вважають, що Україна отримує малу підтримку. 18% експертів вважає, що Київ взагалі не отримує належної підтримки – вони поставили закордонним урядам «двійку». 36% опитаних, утім, обрали опцію «Україна отримує значну підтримку, але вона має бути більшою» – тому і зусилля світу оцінені на «добре». На «відмінно» міжнародну спільноту оцінив лише один (!) з п’ятдесяти українських фахівців. Інститут світової політики встановив реальні обсяги наданої Україні допомоги. Отримана інформація, навпаки, доводить, що світ підтримав український народ не лише деклараціями і словами підтримки, але і реальними діями: консультантами, гуманітарною допомогою, бронежилетами і т.д.

Звісно, що на цьому міжнародній спільноті спинятися не варто. Більшість (38 із 50 опитаних) вітчизняних аналітиків вважає, що світова спільнота повинна посприяти Україні наданням військової техніки і зброї. Чимало експертів (27 осіб) виступають за сприяння Києву шляхом серйозніших гарантій безпеки чи виділення фінансової допомоги на оборонну реформу (і не тільки). Частина експертів (вісім) схиляється до того, що західні демократії повинні направити в Україну своїх вояків для нейтралізації терористичної активності на сході держави. Рішучіша підтримка, справді, дозволить стверджувати, що Україна – не одна!

В українському публічному просторі доволі часто лунає критика на адресу світової спільноти, яка нібито взагалі не підтримує (чи підтримує недостатньою мірою) Україну в протистоянні російській агресії. Із одного боку, така критична налаштованість лідерів громадської думки переслідує єдину мету – стимулювати західних партнерів до серйознішої підтримки. Водночас засилля надто агресивного критиканства може призвести і до небажаних наслідків. По-перше, такі протестні коментарі створюють благодатний грунт для пропаганди, здійснюваної Росією на території України. У спрощеному вигляді оцінки пропагандистів можуть лунати наступним чином: «Ми ж вас попереджали, що ви нікому на Заході не потрібні. Ваші справжні партнери – росіяни».

Украина и мир 2

По-друге, ті країни, які вже надали багатомільйонну підтримку Україні, а також постраждали внаслідок запроваджених санкцій, можуть сприйняти критику з боку Києва як неконструктивну, як таку, що відбиватиме бажання інших країн підтримувати українців. Крім того, виходить парадоксальна ситуація: коли Росія обіцяла надати Україні кредит, то в публічному просторі (особливо російському) це подавалося ледве не як героїчний подвиг з порятунку сусіда, коли ж ще більша допомога надається ЄС, то на це ніхто особливо не зважає. При цьому лідери проросійської думки дуже часто вдаються до «вбивчого аргументу»: ми Україну завжди утримували.

Серед частини українців, тому, склався стереотип: Росія дає газ і кредити (для апологетів Кремля неважливо, яку ціну за це платить українець), а ЄС лише допомагає і вимагає. Із аналізу, проведеного Інститутом світової політики, видно значні обсяги допомоги, про які українці недостатньо поінформовані. Очевидним є брак комунікації з боку ЄС щодо програм допомоги для України.

Украина и мир 3

Інститут світової політики поставив за мету – узагальнити інформацію про надану українцям допомогу, аби визначити її реальні обсяги. Наші аналітики також провели експертне опитування для визначення головних очікувань щодо потенційної підтримки. Проведені в рамках написання цього документа інтерв’ю з урядовцями України (представниками МЗС, Міноборони) засвідчили, що очікування тих, хто формує громадську думку, і тих, хто приймає рішення збігаються в значній мірі.

«ГЛИБОКА СТУРБОВАНІСТЬ» ЯК АНЕКДОТ

Скептицизм на адресу західних демократій із боку українців з’явився ще під час масових протестів в країні наприкінці 2013 року. Численні експерти, політики з демократичного табору критикували США та ЄС за недостатню рішучість в покаранні режиму Віктора Януковича. Слова про «стурбованість» та «глибоку стурбованість» сприймалися українцями вкрай критично. Євромайдан, який спочатку був позначений своєрідним євроромантизмом, зачаруванням Євросоюзом, дуже швидко був поглинутий євроскептичними настроями.

Такі ж скептичні ремарки лунають на адресу західних країн і з початком агресії, вчиненої Росією проти України, починаючи з кінця лютого 2014 року. Критичні коментарі на адресу США та країн ЄС лунають не лише у зв’язку з повільним реагуванням на дії російського керівництва, але і в зв’язку з неоднозначною поведінкою окремих урядів, що могли бути розцінені як підігрування політиці Кремля. Приміром, наприкінці червня Австрія, попри всі застереження, прийняла з візитом президента Росії Владіміра Путіна. Французька верхівка, так само попри всі попередження своїх же партнерів по Євросоюзу, наполегливо шукала виправдання для продажу Росії десантних вертольотоносців «Містралей» (як відомо, зрештою офіційний Париж поставив «на паузу» їхню поставку, хоча контракт залишається в силі).

Словосполучення «глибока стурбованість» в українському дискурсі сприймаються з іронією, стають об’єктом жартів. Під впливом такого висміювання звичного дипломатичного сленгу працівникам зовнішньополітичних відомств, які працюють в Україні, схоже, доведеться шукати інші формулювання для висловлення несприйняття чиєїсь політики.

В ЄС свою повільність в реагуванні на агресію Росії пояснювали кількома причинами. Одна з головних – сподівання передовсім на мирне вирішення конфлікту. Очевидно, що такий підхід зазнав повного фіаско, оскільки Москва розглядала миролюбність Євросоюзу не інакше як вияв слабкості. Виходила парадоксальна ситуація: чим більше західні демократії схиляли Путіна до миру, чим більше шукали з ним примирення, тим більш радикальними ставали його дії. При цьому бездіяльність ЄС теж не вирішувала проблему – Москва все одно впевнено досягала свого, анексувавши Крим, дестабілізувавши ситуацію на сході України.

ЩО Є І ЩО МАЄ БУТИ?

Станом на вересень 2014 року підтримка Україні надавалася в чотирьох площинах:

1. Політична підтримка

Провідні країни світу оприлюднили сотні заяв про підтримку України. Спостерігається, проте, певна втома українців від одних лише декларацій лідерів інших країн. Розуміють це і самі закордонні політики. Приміром, президент Барак Обама під час виступу в Естонії 3 вересня 2014 року наголосив: «Нині Україна потребує більше, ніж просто слів». Утім, не варто недооцінювати політичну підтримку. Хоч вона може і сприйматися як щось належне, в Україні мають усвідомлювати, що далеко не кожна країна світу могла заручитися таким рівнем світової солідарності – навіть декларативної. Від дипломатів Республіки Молдова і Грузії, які також постраждали від російської агресії, можна часто почути коментарі: Кишинів і Тбілісі такої міжнародної підтримки не мали, тому наша поразка була визначена наперед. Проте кілька експертів, опитаних Інститутом світової політики, звертали увагу, що заявам демократичних урядів бракує визначеності. Один із експертів, зокрема, наголосив у коментарі Інституту світової політики: «Світова демократична спільнота не має ховатися за нейтральними словами типу «український конфлікт» чи «збройні дії», чітко визначивши, що йдеться про збройну агресію Росії, яка становить небепеку для світового порядку і стабільності в Європі». Експерти – майже 60% із опитаних ІСП – також наголошували на винятковій необхідності надання Україні серйозних гарантій безпеки. Окремі аналітики пропонують повернутися до уточнення гарантій у Будапештського меморандуму (вочевидь, така пропозиція має небагато перспектив, оскільки один із гарантів перетворився в агресора). Більшість експертів погоджуються, що Україна повинна стати членом НАТО, а також має започаткувати союзницькі відносини зі США (формат major non-NATO ally - MNNA).

2. «Примус Росії до миру» 

Більше ста громадян Росії потрапили до «чорного списку» Євросоюзу – ЄС запровадив так звані обмежувальні заходи щодо осіб, причетних як до анексії Криму, так і до дестабілізації ситуації на сході України. Збитки сягають десятків мільярдів євро. За підрахунками дипломатів ЄС, втрати бізнесу Євросоюзу лише від російський заборони на поставки продуктів сягають щонайменше 12 млрд. євро. Звичайно, жодна економічна шкода не зрівняється з тисячами загиблих, поранених українців унаслідок агресії Росії. Утім, варто враховувати, що в окремих країнах ЄС настільки сильне російське лобі, що на початку диверсійних дій Кремля наприкінці лютого 2014 року лише поодинокі експерти допускали, що, приміром, Німеччина погодиться навіть на мінімальний рівень санкцій. Низка експертів в опитуванні Інституту світової політики наголосила на необхідності продовжувати політичний і економічний тиск на Кремль задля захисту України. Зокрема, серед аналітиків лунала думка про позбавлення Росії права проводити Чемпіонат світу з футболу в 2018 році. Одна з думок українських експертів, опитаних ІСП: «Фінансові втрати важче осягнути. Іміджеві ж удари дошкулятимуть значно більше і одразу. Темі скасування спортивних заходів треба надавати більше значення. Позбавлення Росії права на проведення Чемпіонату світу-2018 – це дуже боляче, факт назавжди залишиться в історії, а для Путіна це має велике значення».

3. Фінансова допомога

Україна вже отримала допомоги на кілька мільярдів доларів – чи у вигляді кредитів, чи гуманітарної допомоги, чи задля проведення реформ. Систематизовані цифри підтримки в цьому документі розміщені на інфографіці (обсяги допомоги враховані станом на початок вересня 2014 року). Щодня нові і нові уряди оголошують про чергові пакети допомоги для України. У листопаді цього року очікується масштабна міжнародна донорська конференція для приваблення коштів на відновлення Донбасу. Розвинуті країни світу, утім, не повинні зупинятися лише на фокусованій вузькій підтримці – щодо, приміром, відновлення одного регіону. Країна, не оговтавшись від фінансово-економічної кризи 2008 року, зазнала серйозного удару по всім сферам життя (соціальні протести в Україні внаслідок болісних урізань виплат можна вважати неминучими). Тому допомога у вигляді так званого «Плану Маршала», яка широко обговорювалася після Євромайдану, залишається актуальною. Україна не зможе модернізуватися самотужки, відтак важливо, аби про неї не забули, щойно новини про неї не зійдуть з перших шпальт світової преси.

4. Військово-технічна допомога

Понад 75% експертів, опитаних ІСП, наголосили на тому, що закордонні уряди мають схвалити рішення про надання Україні військової техніки і зброї. Із витоків інформації в пресу відомо, що вперше на високому рівні це питання було порушено під час зустрічі прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка із президентом США Бараком Обамою 12 березня 2014 року. Високопоставлені джерела повідомили видання The Wall Street Journal, що Київ попросив Вашингтон про зброю, боєприпаси і розвіддані. В адміністрації Обами погодилися надати лише пайки для українських військовослужбовців. Уже через півроку потому поставки військової техніки та озброєння не виглядали настільки неймовірними. Відомо, що Міністерство оборони України звернулося до низки західних країн з деталізованими списками про надання тих чи інших видів техніки/зброї. Петро Порошенко також звернувся з таким проханям до американської верхівки одразу, коли обійняв президентську посаду. У сприйнятті української експертної спільноти західні уряди відмовлялися від такого кроку з наступних причин:

• Небажання спровокувати повномасштабну війну на європейському континенті. Західні країни до кінця не вірили, що російська верхівка піде настільки далеко – дехто з західних лідерів тішив себе ілюзією, що все припиниться після анексії Криму. Закордонні урядовці плекали надію, що Росію зупинять жорсткі санкції. Надання військово-технічної допомоги, тому, фактично не розглядалося. Ситуація докорінним чином змінилися наприкінці літа. Є певне протиріччя між тим, як сприймають надання зброї в Україні та західних столицях. Якщо в Україні це сприймається як останній крок військово-технічної допомоги, то в деяких західних – як перший крок до повномасштабного військового втягування включно з військами.

• Недостатня довіра до уряду в цілому і до армії України зокрема щодо «чистоти рядів». Серед урядовців/військових могла виявитися (і, до слова, виявлялася) російська агентура, яка могла передавати інформацію Кремлю. Існували також побоювання, що зброя може опинитися в руках проросійських терористів; що українські солдати не цілковито лояльні «центру» і можуть перейти на бік Росії.

Крім екіпірування та сухпайків, Україна потребує безпілотних розвідників, персональних засобів захисту, тепловізорів і т.д. Серед американських аналітиків, політиків існувала від початку агресіє Росії не домінуюча, але все ж вагома група осіб, які підтримували надання Україні озброєння. Екс-посол США в Україні Джон Гербст з цього приводу зауважував ще всередині квітня 2014 року: якби Путін «знав, що у військовому арсеналі України є західні засоби протитанкової і протиповітряної оборони, ціна вторгнення різко піднялася б».

Експертне опитування ІСП щодо підтримки України міжнародною спільнотою.

Украина и мир 4

Украина и мир 5

Деякі експертні пропозиції щодо допомоги для протидії агресії Росії:

1. «Необхідне надання Україні союзницького статусу з США і отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО. Доцільно розглянути на Генеральній асамблеї ООН вже у вересні питання виключення Росії як держави-агресора з Ради Безпеки ООН, внісши відповідні зміни до Статуту ООН та передбачити відсутність у жодного її члена права вето. Для балансу доцільно включити до Ради Безпеки Німеччину, Індію, Бразилію, Японію, ПАР, можливо, інші країни з G20».

2. «Закордонні уряди мають надавати непрогнозовану, асиметричну і швидку відповідь. Оголосити Україну членом НАТО вже зараз, заявити про застосування 5 статті Договору».

3. «Рішення про направлення наземних військ є нереальним і не на часі, але військова авіація має бути направлена для підтримки наземних операцій ЗСУ».

4. «США має надати major non-NATO ally статус (головного союзника не-члена НАТО) Україні. Потрібна масована присутність неозброєних спостерігачів на кордонах України (півночі, півдні, сході). Гуманітарна допомога має бути цільовою і чітко маркованою, і використовуватися як аргумент на користь західного вибору України».

5. «Уряди США та ЄС з огляду на порушення РФ норм міжнародного права, спроби зруйнувати систему міжнародної безпеки мають проголосити, що Путін веде терористичну війну проти України і організвувати проти нього систему заходів, аналогічну тій, що були застосовані щодо Аль-Каїди і Бін Ладена».

6.«Потрібне створення коаліції країн-союзників України».

7.«Закордонні уряди мають надати Україні і особливий статус у відносинах із США, і позитивне рішення щодо членства України в НАТО. Ще стосовно допомоги — осучаснений міжнародний «План Маршалла» для подолання наслідків економічної, політичної кризи та воєнної агресії з боку Росії».

8. «Необхідна «червона лінія» з боку США з союзниками або всього НАТО, а також великі навчання в Центральній Україні».

9. «Потрібно повернутися до Будапештського меморандуму та внести до нього чіткі гарантії безпеки».

10. «Наші партнери мають вжити проти Росії рішучі дії превентивного характеру у фінансовій та енергетичній сферах».

Список експертів, які взяли участь в опитуванні

1. Акуленко Любов, керівник європейської програми, «Центр UA».

2. Безсмертний Роман, Надзвичайний та Повноважний Посол України.

3. Бекешкіна Ірина, директор, Фонд «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва».

4. Беліцер Наталя, експерт, Інститут демократії імені Пилипа Орлика.

5. Брюховецький В’ячеслав, почесний президент, Національний університет «Києво-Могилянська академія».

6. Винницький Михайло, директор Докторської школи, Національний університет «Києво-Могилянська Академія».

7. Гаврилишин Богдан, голова, Благодійний фонд «Богдана Гаврилишина».

8. Гарань Олексій, професор політології, Національний університет «Києво-Могилянська академія»; науковий директор, Школа політичної аналітики.

9. Гетьманчук Альона, директор, Інститут світової політики.

10. Гончар Михайло, президент, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ».

11. Гопко Ганна, координатор, Реанімаційний пакет реформ.

12. Дем'янчук Олександр, завідувач кафедри політології, Національний університет «Києво-Могилянська академія».

13. Дзундза Ростислав, голова Ради, Бюро політичних та соціальних розробок

14. Єрмоленко Володимир, директор європейських проектів, Міжнародна громадська організація «Інтерньюз – Україна».

15. Жовніренко Павло, голова Правління, Центр стратегічних досліджень.

16. Зам’ятін Віктор, провідний експерт політико-правових програм, Центр Разумкова.

17. Золкіна Марія, політичний аналітик, Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».

18. Каленюк Дар’я, виконавчий директор, Центр протидії корупції.

19. Капітоненко Микола, виконавчий директор, Центр дослідження міжнародних відносин.

20. Качка Тарас, віце-президент, Американська торгівельна палата в Україні.

21. Когут Ігор, голова Ради, Лабораторія законодавчих ініціатив.

22. Кокошинський Олег, віце-президент, Атлантична рада України.

23. Коліушко Ігор, голова Правління, Центр політико-правових реформ.

24. Кравченко Валерій, директор, Громадська організація «Центр міжнародної безпеки».

25. Кривдик Остап, політолог.

26. Лимар Юлія, шеф-редактор, Інформаційно-аналітичне агентство «Главком».

27. Луценко Анатолій, директор, GMT group

28. Михальнюк Тарас, директор, Фонд «Відкрий Україну».

29. Мойсієнко Василь, директор, Центр європейської та євроатлантичної інтеграції при Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького.

30. Овчаренко Олег, голова Ради, Громадська організація «Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр «Європейський клуб», .

31. Павленко Олена, президент, «Діксі Груп»

32. Палій Олександр, незалежний експерт.

33. Підлуська Інна, заступник виконавчого директора, Міжнародний фонд «Відродження».

34. Плотніков Олексій, професор, заслужений економіст України.

35. Потєхін Олександр, завідуючий кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін, Київський університет права НАН України; радник заступника Секретаря РНБО України.

36. Рибачук Олег, голова, «Центр UA».

37. Семеній Олексій, директор, Інститут глобальних трансформацій.

38. Соколовський Богдан, уповноважений Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки (2008-2010).

39. Сунгуровський Микола, директор військових програм, Центр Разумкова.

40. Тимків Ярополк, доцент кафедри міжнародної інформації, Національний університет «Львівська Політехніка»; експерт з розвитку проекту, UCBI Project.

41. Титарчук Олександр, науковий співробітник, Інститут зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України.

42. Тищенко Юлія, голова Ради, Український незалежний центр політичних досліджень.

43. Ткач Дмитро, Надзвичайний та Повноважний Посол України, проректор з міжнародних зв’язків, Університет «КРОК».

44. Трюхан Вадим, експерт з міжнародного та європейського права; партнер, юридична компанія «Constructive lawyers».

45. Урбан Оксана, доцент кафедри економічної теорії та міжнародної економіки факультету бізнесу, Луцький національний технічний університет (Луцьк), ЛМГО «Європейський вектор Волині».

46. Фесенко Володимир, голова Правління, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»

47. Чубик Андрій, виконавчий директор, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ»

48. Шамшур Олег, Надзвичайний та Повноважний Посол України.

49. Шлінчак Віктор, голова Правління, Інститут світової політики.

50. Шульга Дмитро, директор Європейської програмної ініціативи, Міжнародний фонд «Відродження».