Лікнеп для диванних сотників від бійця “Айдару”

Євген Дикий - викладач Могилянки, боєць батальйону "Айдар"

Євген Дикий - викладач Могилянки, боєць батальйону "Айдар"

Коли боєць «Айдару» прикутий до госпітального ліжка, він інколи починає дивитись ФБ та інші Нети. І тихо хрініє та звіріє, читаючи численні «онолітікі» та інші довколовоєнні мудрування. Отож, спробую пояснити деякі речі, доволі очевидні для більшості простих бійців на передовій, але мабуть надто прості для тих складних конструктів, якими живе диванний батальйон.

Таке собі FAQ про цю війну на простий хлопський розум:


1. Чи здали нас у Мінську, і чим це нам загрожує?

Чи здали насправді, чи лише хитро зробили вигляд, що здали, – не знаю, не вхожий до «кабінетів». Але варіантів направду тільки ці два, бо реальне виконання Мінського протоколу було б для України страшною та ганебною поразкою, причому, поразкою політичною без належного військового підґрунтя.

Ми не програли війну, після кількох місяців успішного наступу та розбудови майже «з нуля» воюючої армії ми програли (і то далеко не в «суху») лише кілька перших боїв у нових умовах з новим, значно сильнішим противником.

Між тим, Мінські «пункти» написані так, ніби ми вже програли вщент війну та визнаємо поразку. На окупованих територіях зберігається повний контроль Росії і повна відсутність української влади та закону, ми це ніби визнаємо, агенти Кремля отримують амністію за все скоєне та право на участь у політичному житті України – в окупованих територіях - як повновладні хазяї, а у національному масштабі - як власники «золотої акції» з правом вето, тобто, стають такими собі вічними кайданами, з якими нас ніхто не пустить до ЄС чи НАТО.

Здача національних інтересів повна та ганебна, але не факт що це зрада – цілком можливий кращий варіант: наші підписали це все, бо все одно розуміють, що Путін навіть цих умов не дотримає, і просто виграли час на перегрупування військ, що для нас вкрай необхідно, плюс заманили Путіна у чергову зовнішньополітичну «калюжу». Хочу вірити в цей варіант, але і перший (боягузлива зрада) також не виключаю. Втім, незалежно від цих варіантів, дуже скоро «протоколи мінських мудреців» можна буде згадувати лише як черговий похерений паперовий план, а реальністю знову стане масштабна війна.

2. Чи піде Путін далі?

Путін воює не за Донбас, а тому Мінський мир ніяк не може задовольнити його надовго. Програма максимум Кремля – вся Україна із встановленням у Києві маріонеткового режиму. Мінімум, при якому він може хіба що призупинитись ненадовго, – вся «Новоросія», від Донбасу до Придністров’я включно. Будь-який інший варіант для нього є поразкою, а поразка означатиме швидкий кінець його влади. Отже, він просто не має іншого виходу як наступати далі.

3. Коли Путін піде далі , і скільки протримається перемир’я?

Я не пророк, але термін рахується від кількох днів до максимум кількох тижнів. Воююча армія має або воювати, або йти додому, і додому її Путін вертати явно не збирається.

Облаштування нормального життя в ДНР та ЛНР явно не входить у кремлівські плани, для них зайняті зараз території – лише військовий плацдарм для подальшого наступу. Перемир’я триватиме рівно стільки, скільки часу треба армії РФ для перегрупування згідно з планом подальшого наступу, і ні дня довше.

Наївні мудрування «диванних сотників» щодо стратегічної ролі «зельонки», «переваг зимової війни для армії РФ» можуть цікавити лише тих, хто не воював. «Зельонка» потрібна партизанам, а у нашому випадку воюють дві співставні за організацією, тактикою та технікою регулярні армії. Обом цим арміям набагато приємніше воювати по теплій погоді (до речі, Грузію РФ обидва рази розбила влітку, Придністров’я також було літньою війною, швидше винятком був якраз призначений чи не «по п’яні» новорічний штурм Грозного), обом арміям по фіг «зельонка», але водночас обидві потенційно можуть воювати так само і взимку.

Так що погода ні до чого, війна продовжиться в той самий день, коли агресор виконає свої суто тактичні задачі на час «перемир’я» і вирішить, що готовий рушати далі. Питання лише в одному – чи будемо ми так само готові в цей момент.

4. Чи означає наступ російської армії що нам кінець?

Абсолютно не розумію паніки, яка піднялась внаслідок москальського наступу. Так, регулярна армія РФ – зовсім не те саме, що бандформування ДНР-ЛНР, хоч направду весь останній місяць боїв ми фактично бачили «лугандонів» лише у піхотному «м’ясі», а всі танки та інша техніка, яких щодня ставало все більше, і так були російськими.

Так, регулярна армія РФ за рахунок певної технічної переваги та головним чином за рахунок несподіванки змогла завдати нам ряд болючих поразок та збільшити втрати в рази порівняно з попереднім періодом війни. Так, головна загроза, яку створили війська РФ, це не так перемоги у конкретних боях, як можливість ударів з територій, де ДНР-ЛНР навіть не пахло, і таким чином загроза оточення тих наших частин, які ще нещодавно мали міцний надійний тил чи навіть перебували глибоко в тилу. Саме це останнє, а не якась міфічна «абсолютна перевага російської армії», створило нам справжні проблеми та загрози і викликало (цілком правильний – див. нижче) відступ нашої армії з нещодавно звільнених від ворога територій.

Але все це – переваги несподіваного нападу, переваги перших тижнів. Надалі вступають в силу переваги нашої армії – сильний цивільний тил, народна підтримка від волонтерського годування до народного ополчення, допоміжного армії.

Суто ж військово-техінічні переваги армії РФ не такі вже й значні. Головною є, звісно ж, уміння діяти за планом та за наказом одночасно великими угрупованнями, дивізійного та бригадного рівня. Але худо-бідно цьому навчена і наша армія, просто при боях з бандформуваннями це було не настільки критично, як стає тепер. Перевага у танках компенсується масовою підготовкою протитанкових розрахунків, артилерія у нас цілком співставна з москальською. А головне – масовість, ворог якості. РФ була змушена кинути проти нас вже не офіцерів та контрактників, а частини повного складу, переважно укомплектовані строковиками. Це – їхня слабка ланка, яка при нашому організованому спротиві дуже швидко може призвести як до реального розгрому російських частин в Україні, так само і до політичної кризи у РФ.

З військової точки зору армія РФ ще жодного разу не вигравала війни у дійсно серйозного ворога. На придушення Чечні з населенням 400 тисяч до війни і площею, як у Київської області, пішло 10 років та 100-тисячний контингент. І що, оце – реально боєздатна армія?! Реальна загроза країні з населенням 46 мільйонів?! Не смішіть чеченців, перелякані диванні аналітики.

Навіть заскочена зненацька наша армія вже встигла завдати армії РФ настільки суттєвих втрат, що це значною мірою спонукало Путіна вигравати час на перегрупування шляхом «Мінських угод». Вже перші сотні «двохсотих» з України дещо похитнули монолітність російського суспільства. А війна ще толком і не почалася, відбулися лише перші, дуже локальні «пробні» бої…

Вислів Путіна щодо «взяття Києва за два тижні» дуже нагадав мені передноворічний виступ Павла Грачова, який обіцяв Єльцину взяти Грозний «за дві години двома батальйонами». Гадаю, не варто нагадувати, що тоді сталося з перехваленим російським військом?.. Історія повторюється, якщо з неї не взяти уроки. Чекаємо гостей, Іншаалла!

5. Що трапилось під Іловайськом, і чи правда що нашу армію зливають?

Не берусь судити конкретно про локальні обставини саме Іловайського оточення, оскільки мене там не було. Можливо, були якісь помилки місцевого штабу АТО, можливо, наші частини дійсно можна було вчасно вивести звідти, і це не було зроблено… Особливо незрозумілою для мене є історія з «коридором для виходу» - зазвичай на війні таких домовленостей не буває, оточеного ворога беруть у полон або знищують, і я ні з чим подібним не стикався… Не знаю, хай про це кажуть безпосередні учасники.

Але загалом принципово все доволі просто: в один день змінився характер ведення бойових дій. До цього впродовж місяців ситуація виглядала так: були території, зайняті бандами ЛНР-ДНР, був фронт (представлений аж ніяк не суцільною лінією, а мережею передових блок-постів та передових артилерійських батарей), та був тил – все, що лишалось у нас за спиною по мірі просування фронту. Все, що ми одного разу пройшли, все ставало мирною територією, де ніхто не тримав значних армійських сил, а залишались переважно сили МВС для зачисток залишків бандитів та контролю на дорожних блок-постах. Наша спина була відкритою, бо ворог був лише зі сторони територій ДНР-ЛНР. Вся наша тактика зводилась до поступового дроблення територій ДНР-ЛНР, «відрізання» та оточення по черзі все нових та нових населених пунктів з їх наступним штурмом та «зачисткою».

Ця тактика була дуже успішною, в останні дні перед наступом регулярних військ РФ ми вже навіть оточили Луганськ, до його взяття лишались пара тижнів, якщо не менше. Внаслідок такого ведення війни всі наші боєздатні частини були зосереджені довкола умовної лінії «кордну» ДНР-ЛНР. Однак регулярні війська РФ увійшли не лише з територій ДНР-ЛНР, а з абсолютно інших ділянок українсько-російського кордону, таким чином одразу опинились в тилу у наших боєздатних частин.

Подивіться на карту: ДНР-ЛНР являє собою щось по типу глибокого виступу, протягнутого зі сходу на захід; відповідно, саме вздовж цього виступу стояли майже всі бойові частини. Удар агресора з зовсім іншого напрямку, по незахищених тилових територіях автоматично створив загрози декількох «котлів». Один із них, Іловайський, росіяни, на жаль, встигли реалізувати. Це страшно, але це нормально на війні. Таке могло трапитись майже з усіма нашими частинами, просто внаслідок описано вище їх розташування на місцевості.

Іловайськ – трагедія, але щастя що відбувся ЛИШЕ Іловайськ… В цих умовах обов’язковою умовою для збереження боєздатної армії, організації оборони у нових умовах, та подальшого переходу у контрнаступ, міг бути (і став) лише дуже значний відступ з зайнятих раніше, але тепер загрожуваних з тилу, позицій, залишення значних територій та вирівнювання лінії фронту. Так, коли здавали Георгіївку, де нам з півсотнею бойових товаришів вдалось свого часу відбити атаку трьохсот бойовиків з танками, коли здавали Лутугіно, при штурмі якого я особисто втратив дюжину побратимів, коли здавали Вергунку, яку ми з боями брали двічі, коли здавали аеропорт, розблокований нами після півторамісячного оточення, коли здавали Хрящувате і Новосвітлівку, де лишилось вбитими та пораненими дві третини моєї роти,  мені було боляче. Але я вважаю цей відступ правильним, і здачу цих територій – єдино вірною у нових обставинах. Інакше мали б ще десяток Іловайськів…

Відступ та навіть програний бій – ще не програна війна. Кутузов дозволив Наполеону захопити Москву – щоб згодом бенкетувати у завойованому Парижі. Тримати все те, що ми встигли захопити у попередній війні, війні проти бандформувань, коли в новій війні з тилу заходять війська РФ, було неможливо і безглуздо. У новій війні необхідно в першу чергу зберегти боєздатні частини та перегрупувати їх згідно нових напрямків наступу ворога, і зустрічати москалів на нових, належно об лаштованих позиціях. Це – не «зливання» армії, а навпаки, єдиний метод її збереження.

6. Що робити, щоб перемогти?

Там, на Сході – в першу чергу відвести війська на нові рубежі і облаштувати за час «перемир’я» нову лінію оборони. Лінію оборони не з блок-постів та розкиданих по полях батарей, а як на «старих» війнах – з ДОТами, кілометрами траншей та ровів, укріпрайонами, другим та третім ешелонами оборони на випадок прориву, тиловим прикриттям ППО.

Тут, у тилу – добровільно відмобілізувати в десяток разів більше людей, ніж відбуло на Схід до того, формувати масові резерви на Схід і вирушати туди. Водночас з тих, хто поки що не може вирушити на фронт, формувати справжню, озброєну та бодай мінімально навчену територіальну оборону, брати під охорону важливі об’єкти, готувати укріплення у всіх областях, що мають кордон з РФ, Придністров’ям та Білоруссю.

Терміново готувати підрозділи винищувачів танків та фронтової тактичної ППО.
Пам’ятати, що направду ступінь міцності армії РФ досить незначна: кількість «цинків», які здатна «проковтнути» Росія без політичної кризи, вимірюється в кількох тисячах, тоді як наш ресурс – весь повсталий народ. Перемогти москальського монстра не так складно, як може здатись сидячи біля телевізора. Треба просто один раз зрозуміти, що монстр направду дуже вразливий. Зрозуміти - і братись до зброї.

Євген Дикий, Фейсбук