Доброволець: Ми б давно виграли цю війну, якби було нормальне командування

 

ДоброволецьВ Ірпінському лісі пахне хвоєю й свіжою травою. У таких місцях хочеться збирати гриби й ходити в довгі туристичні походи. Але літній охоронець на КПП військового госпіталю різко повертає відсторонені думки до суворої реальності:

– Вам куди, дамочко, до АТОшників?

– Так. Як пройти в неврологію?

– Повертаєте направо й там буде будівля на дев'ять поверхів. Вам на другий.

П'ять хвилин по сосновій алеї – і ти вже в потрібному місці.

Доброволець 12-го Київського батальйону територіальної оборони Артур Автюхович погодився розказати про життя й смерть у самому епіцентрі війни – у Луганську та його околицях.

Його 12 БТО звільняв Жовтневий район окупованого обласного центру та надавав першу допомогу його мешканцям, які тижнями живуть без світла, ліків і продовольства. Під постійними артобстрілами.

Проте в людей, які добровільно взяли зброю в руки й поїхали визволяти далекий Донбас від російських агресорів, на фронті теж виникла купа проблем. Багато в чому – через командирів батальйону.

*   *   *

Стукаю у двері потрібної палати, і отримавши дозвіл, заходжу.

Палата, мабуть, не мінялася ще із часів брежнєвського періоду застою. Старі шпалери, роздовбані ліжка, старі плюшеві покривала. У палаті лежать двоє. Хлопець у самих шортах – теж боєць із контузією й забинтованою ногою. Інший – старий дід – із цивільних. Дивляться якийсь російський серіал про будні міліціонерів.

– А де Артур? – питаю сусідів.

– На балконі. Там до нього гість із прокуратури київської прийшов. Пишуть заяву про те, що батальйон був голий і босий три місяці, – каже чоловік із бинтом на нозі. Стукає у вікно до мого співрозмовника.

Відчиняються двері, Артур висовує голову й запрошує:

– Та заходьте до нас, заодно все послухаєте детально.

Незасклений балкон служить одночасно і коморою для їжі, і курилкою. У кутку біля дверей висить довга мотузка з випраною білизною. Там, під гірляндою чоловічих "сімейок" сидить молодий опецькуватий чоловік у дорогому костюмі й лакованих черевиках. На колінах у нього лежить папка з паперами. Старанним почерком він виписує вже п'ятий аркуш про непорядність командирів батальйону в зоні АТО.

– Ви хоч скажіть, як вас звуть? – каже Артур до слідчого генпрокуратури.

– Костя Александрович, этого достаточно. Я человек непубличный, –відрекомендовується чоловік у лакованих черевиках, побачивши диктофон на кошику серед батонів і фруктів.

Старший солдат Автюхович запалює цигарку й починає повільно розказувати свою життєву історію. На вигляд йому всі тридцять п'ять, хоча насправді двадцять сім. Пережите на війні далося взнаки. У бійця контузія й вогнепальне поранення плеча, тому йому тяжко говорити.

Доброволець 2

Артур Автюхович провів у зоні АТО більше трьох місяців. Каску, яка врятувала бійцю життя, він украв у терориста

– До війни я був звичайним авіаційним майстром в "Жулянах". У березні пішов у військкомат, щоб записатись в добровольці, коли оголосили першу хвилю мобілізації. Лишили там же в роті охорони, де я й пробув два місяці.

Після цього прийшло розпорядження головного військового комісара Києва Володимира Киданя про формування 12-го територіального батальйону Києва із числа службовців військкомату. Тобто, таких хлопців, як я. За день-два ми поїхали у навчальний центр "Десна".

Десь через тиждень приїхав тодішній виконуючий обов'язки голови КМДА Володимир Бондаренко, який виголосив патріотичну промову: що ми під його патронатом, що все в нас буде прекрасно. І що всі ми в якості добровольців будемо охороняти мости й вокзали в Києві...

Так почалася наша підготовка. Ми постійно шикувалися, як стадо баранів. Народ обурювався, мовляв, нащо це нам, якщо ми їдемо на війну. Мовляв, давайте більше стріляти.

Натомість нам видали якісь дрібниці з допотопних радянських складів. А наш командир батальйону Андрій Микита постійно підкреслював, що він у нас вклав свої власні кошти, тому в нас усе буде найкраще.

Артур викидає недопалок і запалює другу цигарку. Руки бійця тремтять. Паперовий стаканчик із Макдональдса, що служить попільничкою падає, і його вміст розсипається на підлозі: "От, біда, це знову санітарка сваритиме".

Помічник гранатометника Автюхович розказує про другий приїзд до батальйону в.о. голови КМДА Бондаренка й військового комісара Киданя в супроводі численних телекамер.

– Ми намагалися запитати про забезпечення, але товариш Кидань постійно затикав нам рота й переконував, що все буде в порядку. Я набрався сміливості й запитав, чи буде в нас другий комплект форми, оскільки той, що був на нас, уже був брудний і потертий. На що нам сказали, що навіть у полковників по одному комплекту, тому нам, рядовим, не можна й заїкатись про таке.

Після цього нам привезли взуття. Тільки люди їх вдягли, то зразу половина бійців злягла із проколами від цвяхів і з мозолями. Коли люди почали обурюватися, наше командування почало розповідати, як правильно треба було надягати це взуття. Води радили його спочатку оббити палицями, тоді вимочити у воді, а вже потім взувати.

При цьому на вигляд ці черевики були не дорожче за 40 гривень.

Але ми продовжували обурюватись, і нам за кілька днів привезли нарешті нормальне взуття, три десятка бронежилетів, відра, мітли й пару акумуляторів для машин. А через тиждень нам сказали збиратися на марш, щоб їхати в зону АТО.

Багато хто із хлопців був шокований. Не від того, що треба було їхати на війну, а скоріше тому, що їх тижнями годували казками про охорону мостів у Києві, а тут такий поворот.

Доброволець 12 БТО каже, що ретельної медкомісії ніхто не проходив. Тому вже на блокпостах траплялися випадки приступів епілепсії, нервові зриви та відкривалися шлункові виразки.

– А виразка й "язва" це одне й те саме? – перепитує слідчий, який документує всю розповідь.

– Да, просто язва – это по-русски, – відповідає Артур.

Доброволець 4

Доброволець 5

Заява в Генпрокуратуру про злочини серед командування батальйону

Запитую, чи була якась важка техніка в хлопців, яких відправили із тренувального табору "Десна" на Луганщину.

– Із військової техніки в нас був один БРДМ, який через раз заводився. В основному ми їздили на маршрутках чи шкільних автобусах "Богдан". Було ще пару КрАЗів і "КАМАЗів".

– І куди Ви поїхали?

– Перший наш пункт був село Орєхово. До того часу в нас зникли тридцять бронежилетів, які нам видали в Києві. На нас були ті, які нам купували родичі й небайдужі волонтери. Раптом наші командири наказали зняти й ці бронежилети – оскільки один наш взвод заступав на пост поблизу кордону з Російською Федерацією й хлопцям був потрібен захист.

Чимало наших мовчки зняло амуніцію, бо треба – значить треба.

Командири завантажили добро в багажник і поїхали до цього блокпосту.

Там уже стояла артилерія в повній готовності – чимало танків, БТРи. Командир цієї бригади зустрів нас, оглянув із голови до ніг. А тоді обматюкав нашого замкомбата Жиронкіна. Бо просив підмогу технікою, а не беззбройними людьми.

Облаштували наші хлопці блокпост, і на світанку в них уже був перший бій. На щастя, тоді ніхто не загинув, але наш командир вирішив утекти. Узяв прямо звідси шістьох людей для охорони й сів в авто. Коли його спитали, що він робить, він лиш сказав, що теж жити хоче.

Після цього на блокпості почалась паніка. На одному з популярних телеканалів був навіть репортаж про те, як родичі 12 БТО штурмують Генштаб. Був телефонний дзвінок в ефірі новин, де бійці по телефону розказали, що нема ні броніків, ні касок. І їм тут же чиновники з Генштабу обіцяли, що вже все везуть на передову.

Обстріляні хлопці повернулися на базу й написали рапорти на звільнення. Вирішили: раз ми добровольцями тут вважаємося, то ми добровільно вирішуємо піти звідси.

Мало пройти службове розслідування. Його мав проводити на той момент капітан, а нині підполковник – пан Шаповал, зам із виховної роботи. Але якимсь чином вони з Жиронкіним умовили хлопців відкликати рапорти й продовжити службу.

До речі, бронежилети так і не знайшлись. Я особисто довгий час охороняв Сватівську міськадміністрацію й супроводжував конвої без каски.

– Ви ж, мабуть, неодноразово співпрацювали з іншими добровольцями й кадровими вояками. Як у них було із забезпеченням?

– Ми спілкувались із хлопцями з "Айдару", 30-ї механізованої бригади. У "Айдару" із забезпеченням було задовільно. Цей батальйон усі знають. Кажуть, у них є спонсори, тому на нашому фоні й 30-ї бригади вони виглядали пристойно. Що стосується танкістів із Новоград-Волинського, то це був просто жах.

У хлопців крім форми не було нічого – що вони самі діставали, то в них і було. Ми ділились з ними харчами, які нам привозили волонтери, бо хлопці часом днями не мали крихти в роті. Частину їжі також віддавали місцевому населенню, тоді люди краще йшли на контакт і навіть активно нам помагали.

У нас скінчилася вода. Ми просимо командування привезти нам попити, а нам у трубку на тому кінці кажуть: "А ми не поїдемо, бо там артобстріли". Уявіть, що ми там відчували! Дівчата-волонтерки на власних авто до нас їхали, а командирам було на нас наплювати. Зате ці тиловики вже із капітанів поставали підполковниками.

Артур встає із плетеного крісла, робить коло по балкону. Струшує попіл у пластиковий стаканчик.

– Я чого цю заяву пишу? Та тому, що наболіло... У мене каска була, бо я її украв у сепаратистів. Її прямо на мені розірвало. А уявіть, що б було, якби я був без неї, – звертається Артур до мовчазного прокурора ГПУ.

Прокурора Костю Олександровича аж затіпало на кріслі. Він поправляв блокнота, крутив ручку. Явно нервував і не знав, що відповісти.

Незручну й задовгу паузу обірвав гучний чоловічий бас із сусіднього балкону.

– Та розірвало би голову на***!

Це в палаті 223 інший боєць із контузією вийшов на вечірній перекур.

Міцна волохата рука незнайомця потягнулась для потиску через щільну перегородку.

– Що, братан, і ти заяву пишеш?

– А що робити?.. Розумію, що вона там зникне в стосі паперів, але треба щось робить.

Над сусіднім балконом піднімаються клубки густого тютюнового диму й зникають у вечірніх сутінках. На якусь мить між нашою трійцею зависла довга пауза. Порушую мовчанку.

– А розкажіть, будь ласка, про свій батальйон. Хто записувавсь в добровольці?

– Водії, таксисти, був навіть диктор телебачення. Не було людей з особливо довгим військовим досвідом.

До речі, було багато розмов, що строковики не будуть брати участь у війні. При мені вивозили труп строковика, якого вбили під Металістом. Після цього я тут же наступного дня зустрів хлопчину у формі років вісімнадцяти з автоматом за плечима. Питаю: "Що ти тут робиш, дитино?"

А він відповідає, лупаючи дитячими очима: "Служу. Було п'ятдесят чотири наших, а вже двох убили".

Це були діти з 30-ї механізованої бригади.

Я запитав юнака, а що ж вони нікуди не дзвонять-не пишуть, щоб їх забрали звідси. А строковик-танкіст мені у відповідь: "Та ми телефонували в Генштаб, але нам сказали, що ми тут незаконно знаходимось".

Солдат Автюхович на мить задумується, а тоді повернувся до гостя із прокуратури. Той уже складав папки в шкіряний портфель.

– Ні прокуратура, ні Генштаб нас не провідують. Усім на нас наплювати, крім волонтерів. Якби не волонтери, звичайні люди, готові віддати останню копійку армії – ми б програли цю війну.

Слідчий Костя намагається видавити із себе щось схоже на посмішку.

– Чого смієшся? Люди гинуть, а нашим командирам шкода каски. І ти стоїш над гробом товариша й думаєш, що можливо, він загинув не стільки від кулі ворога, як від того, що якась скотина продала цю каску, щоб покласти гроші в кишеню, – майже кричить Артур.

– Ми часто стояли на блокпостах із хлопцями з різних бригад і батальйонів, і часто діалог був таким: "А ви з 12-го батальйону? Продайте нам каску й бронік". Ми кліпаємо очима, мовляв, нічого не знаємо. А нам кажуть: "Та всі в курсі, що ви продаєте амуніцію". А ми ж неодноразово просили прокуратуру розібратися із цим питанням", – наголошує боєць батальйону.

"Да вы не нервничайте. У нас сейчас много заявлений, подобно вашему. Многие жалуются на командиров и Генштаб. У нас почему и восстановили военную прокуратуру? Потому что обычная не справляется с таким потоком обвинений в военных преступлениях и обвинениях. Подпишите ваше заявление, пожалуйста", – виправдовується візитер з Києва.

Доброволець АТО каже, що бійці неодноразово просили прокурорів приїхати під Луганськ, щоб побачити злочини командирів 12 БТО

Доброволець АТО каже, що бійці неодноразово просили прокурорів приїхати під Луганськ, щоб побачити злочини командирів 12 БТО

Артур підписує заяву. Костя Олександрович швидко прощається й буквально за хвилину-другу ми бачимо, як його силует пробігає через алею до виходу. Вмощуюсь в плетене крісло під гірляндою чоловічої білизни й продовжуємо бесіду.

– Ви згадали, що інші бійці часто просили ваш батальйон продати бронежилет. Тобто, десь усі ці речі таки лежали?

– Десь на другий місяць нашого перебування, коли вже люди почали обурюватися, що вони не можуть білизну поміняти, ми поїхали на наш склад у селі Дмитрівка.

Там була будівля схожа на свинарник, обладнана під склад. Ми зайшли, там була гора всього – каски, білизна. Багато речей із бирками "не для продажу", тобто допомога від волонтерів.

Кругом складу ходили хлопці в повній екіпіровці – нова англійська форма, зброя, такий собі сучасний спецназ. А ми були вонючі й брудні. Ми зайшли, набрали цих трусів. А завідувач складом, товстий такий мужик сказав нам услід, що все це він купував за свої гроші.

Як ми потім дізналися, махінації відбувалися не лише з волонтерською допомогою, а й із бронежилетами, які нам передавало Міноборони. По документам приходила одна кількість, а насправді була зовсім інша. Тобто, різницю перепродували наліво.

– Звертались кудись іще, крім прокуратури?

– Кілька тижнів тому була велика зустріч за участю президента, голови СБУ, Парубія, Кличка з волонтерами. То ми через них передали листи прямо в руки всім їм. Але відповідь так і не прийшла. Тільки з моєї роти днями ховали трьох, і більше десятка поранених. Мій добрий товариш загинув лише через те, що він був без каски.

Це вже було в Луганську, де мої товариші звільняли Жовтневий район. Це окрема розмова, що на його похорон ніхто з командування не приїхав.

Зрозумійте, ми ж ніколи не просили забрати нас із війни, дати більшу зарплату чи щось для своєї власної вигоди. Ми просимо поставити нормальне командування й забезпечити людей! Що це за ситуація, коли нам привозять ящик гранат, а придатних там лише чотири штуки?

А то ще була показова ситуація. Облаштовували ми блокпост у районі Червоного Яру під Луганськом. Чисте поле, шматок лісу, де можна прикритися. Наш замкомзводу попросив у командира батальйону допомоги в спорудженні інженерних конструкцій. На що його й нас усіх просто обізвали сцикунами, а тоді привезли й скинули за півкілометра машину колод. Так люди й сидять – без їжі, води й захисту.

– Думаєте, вас просто підставляли?

– Ну, а як ще? А взагалі поранення отримав через дурну ситуацію. Ми сиділи в прикритті під Старобільськом. Наш сховок був у зеленій зоні, нас прикривали танк і артилерія. Але стрельнули з "Града" точно по нас.

До речі, часто було так, поки наше командування сидить у штабі, у нас усе в порядку. А приїздить і від'їжджає – у нас обстріли й втрати.

Можливо, вони так розправлялися з незгодними людьми.

Часто тяжко було зрозуміти їх логіку.

Одного разу в районі Веселої Гори (Луганщина – авт.) ворог обстріляв село "Градами". Там було дуже багато поранених. Населений пункт був заблокований, і тому їх усіх привозили до нас по першу медичну допомогу. Наш медик, щоб полегшити страждання постраждалих, колов їм наш буторфаном – це таке дуже сильне знеболювальне. От ми й використали його майже увесь.

А приїхав до нас наш Шаповал доносити якусь інформацію зверху. Побачив це і накинувся з криками: "Нащо ви витрачали препарат для цивільних?"

І що тут скажеш, ми робили те, що вважали за потрібне.

– Ви чимало розказуєте про нелюдське ставлення вашого командування до рядового складу. Як із наданням статусу учасника бойових дій? Вам платили якісь гроші?

– Там, де нормальні командири, ця печатка стоїть уже давно з випискою, що з такого-то числа особа знаходиться в зоні АТО. Але в нас усе інакше. У нас чисті військові квитки. Проте наші тилові писарі вже отримали по дві медалі, сидячи в штабі.

Щодо коштів. Простим хлопцям, як я, платили трохи більше п'яти тисяч, офіцерам – шість, а для нашого командування зарплатня була, як чайові. Оскільки основні кошти вони заробляли на перепродажі майна.

Артур довго дивиться на зливу за вікнами.

На балконі стає темно. У палаті блимає телевізор. Там іде новий російський серіал про шпигунів і війну. Головні герої сміються, п'ють, розважаються. Абсолютно альтернативна реальність.

Артур викурює чергову сигарету, довго дивиться в дощову майже ніч.

– Ви знаєте, не так страшний ворог зовнішній, як внутрішній. Насправді ми б давно перемогли агресорів, якби була чітка злагоджена робота та нормальне командування. Якби в командуванні не було тих, хто заробляє на машини й квартири під час війни.

Від імені 12-го батальйону хочу передати низький уклін усім волонтерам і ноги їм поцілувати. Без них ми б давно програли цю війну. Мабуть, за ці слова офіцери нас з'їдять, але це правда.

Інколи складається, що цією війною наші керівники хочуть позбавитись від патріотів, які виборювали Євромайдан. А Путін прагне позбавитись від кримінальних елементів у Росії, відправляючи їх на Донбас.

Зараз прийде осінь. Якщо влітку не могли належно забезпечити людей, то уявіть, що буде з бушлатами, чоботами.

Усе частіше в мене складається враження, що хтось сильно хоче, щоб армія розвернулась й після Донбасу поїхала на Київ. Щоб були бунти всередині наших сил.

У нас багато хлопців із батальйону лишилось там із контузіями. Мене на Харків відправили лише тоді, коли я втратив свідомість. Думали навіть, що я п'яний, а в мене сил не було триматись на ногах від виснаження.

...Старший солдат Автюхович каже, що після лікування обов'язково повернеться на фронт. Бо чоловік мусить захищати свою Батьківщину.

Бесіду вела Марина Данилюк, спеціально для УП.Життя