Євген Дикий: «Приток нових членів – по експоненті»

dykyi_01

 

ДОВІДКА:

Євген Дикий – командир взводу добровольчого батальйону «Айдар».

Народився 1973 року в Києві. Закінчив школу №25 (навпроти Андріївської церкви), біологічний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка й аспірантуру в Києво-Могилянській академії. “Доріс до замдекана, а коли пішов ректор Брюховецький, довелося теж піти. Навіть не буду робити вигляд, що добровільно”, - пояснює. Був старшим науковим співробітником в Академії наук. Тепер – старший науковий співробітник Центру міждисциплінарних досліджень Педагогічного університету імені М.Драгоманова. Останні два роки часто бував у Скандинавії та Німеччині через співпрацю з тамтешніми університетами.

У січні-березня 1991-го числився командиром українських добровольців у Литві – загону, сформованого Українською Студентською Спілкою. Ті роки пригадує так: “Не вистачало півроку до вісімнадцяти. Нам грозили кілька розстрільних статей, але мені могли дати максимум 10 років, бо до неповнолітніх у Радянському Союзі смертну кару не застосовували. Як командир я давав інтерв’ю, решта були в масках і під псевдами”.

1995-го брав участь у боях і розвідувальних місіях на “першій чеченській”. Офіційно був журналістом газети “Всеукраинские ведомости” та виконував гуманітарну місію від Комітету “Гельсінкі 90”.

29 травня 2014-го з півсотнею людей долучився до добровольчого батальйону територіальної оборони України “Айдар”. “Це було об’єднання моєї київської розвідгрупи Майдану, група волинської «Самооборони» і група радикальної організації “Білий Молот”.

Із 10 років хотів бути біологом. По війні хоче повернутися до науки.

Доньці Владиславі у грудні буде 7 років. Сімейні стосунки не розголошує.

dykyi_02

Напевно, в “Айдарі” трохи більший відсоток людей, які геть не перетравлюють міліцію, але багато хлопців, з якими я вступив у батальйон, розглядали варіанти і з іншими батальйонами. Ми, канєшно, понтуємся тим, що ми армія, аваковські батальйони між собою називаємо «мусорбатами», але це несправедливо.

Туди пішли такі самі люди. Просто нам ніхто не ґарантував, що міліцейські батальйони, в які на той час можна було вступити, скоро опиняться в зоні АТО. Дехто з наших навіть подав документи в “Київ-3” і мусив звільнятися. Були ризики, що нас змусять чорт зна стільки патрулювати Київ. В той час, як “Айдар” уже був там. Ми їхали спрацьованою групою з Майдану. Чи не головна перевага Айдара – що коли туди прибуває група, її майже ніколи не розділяють.

Батальйон створено у травні, коли приблизно 90 бійців на чолі з Мельничуком (комбат. – Z.) висадилися десь у лісах Луганщини. Перший бій мали 25 травня, у день виборів. Тоді запакували «казачьков» у Новоайдарі, і тоді батальйон на додачу до номера в/ч 0624 отримав ще назву “Айдар”. Айдар – друга за величиною річка Луганщини.

Кілька разів за батальйон заступався Парубій (тоді – секретар Ради нацбезпеки й оборони. – Z.), бо міліція не раз наїжджала на військове керівництво з вимогою його розформувати. Коли я ненадовго опинився у Сватівському (райцентр на півночі Луганщини. – Z.) райвідділі, то у відповідь на мої заяви, що я не в їхньому підпорядкуванні, мені мєнти цілий день казали: “Ви не військова частина. Ви ОПГ («организованная преступная группа». – Z.) Мельничука”.

Наскільки ми знаємо, Гелетей був трохи шокований після відвідин нашого батальйону. Він як міністр оборони і як до того мєнтовський генерал трохи не звик, щоби рядові бійці з ним розмовляли так по-простому, по-майданівськи.

Я був активістом Майдану з 22 листопада і до Межигір’я, а в батальйоні став вживати терміни “майдануті”, “майдауни”. Основна проблема таких людей – вважають, що коли вони добровольці, то ніяка дисципліна їм не писана.

Доброволець – це спосіб комплектації. Ти прийшов у батальйон добровільно. Але коли прийшов – ти військовослужбовець з усім, що з того витікає. На жаль, до частини майдаунів це не доходить. Деколи на построєнії давали неправдиву інформацію, куди йдемо, бо до хрєна охочих то викласти в соцмережу: вирушаємо в таке-то село, тримайтеся, сєпари! Двісті раз про це говорили. І мобільники відбирали, але це теж не метод, бо родини хвилюються. У цьому плані майданутість бійців дуже шкодить. Вони звикли, що на Майдані були самі собі хазяї, що все гласне. На війні так не можна.

dykyi_05

Приток нових членів – по експоненті, в міру розпіарення батальйону. Зараз він суцільний. Новобранцю краще приходити з усім своїм, але й голий-босий не довго таким буде. Наші опоненти називають себе «ополченцями». Фактично ми так само є народним ополченням, якого утримує народ.

Від держави ми отримали стволи та боєкомплекти. Можливо, отримаємо ще бойову техніку. Отримали по новому комплекту галімої уніформи “Дубок” і страшну білизну, яку ми взяли з радістю – рвем на тряпки, нею класно протирати зброю. На дуже-дуже передовій, ми ще використовуємо сухпайки від міністерства. Все інше – від народу.

На базі нам вистачає фур з продуктами по волонтерській лінії. Ми нагодовані, інколи загодовані. Воюємо в уніформах, куплених на власні кошти або в благочинних волонтерських натовських секондах. Волонтер Василь Бородчук дофіга броніків нам перегнав, підігнав три джипи, зараз розмитнює шикарну шведську санітарну машину.

Узагальнений образ бійця не вийде, бо наш батальйон – це досить рівномірний, статистично достовірний зріз суспільств. Спільне – хіба що рівень пасіонарності і певний напрямок політичних поглядів. У всьому іншому – рівномірний зріз. Починаючи з “два класи, третій коридор” і кількома ходками на зону, а закінчуючи професурою. Мій колишній взводний, який зараз лежить в госпіталі на Печерську (в Драгунці його підстрелили), Максим Козуб – один із найвідоміших в Україні перекладачів-синхроністів, перекладав західним лідерам переговори з Кучмою і Януковичем.

Поруч з ним лежить привезений з Хрящуватого суперколоритний боєць Литвинчук, позивний «Падре». Це такий собі дивний у ХХІ столітті типаж монаха-воїна, глибоко релігійна людина зі знанням літератури, який весь вільний між боями час нам щось проповідував. Народився в Росії. Жив у Калінінграді, ходив моряком дальнього плавання, мічман. Такий свіцький монах. Не чернець, бо до того, як остаточно увірувати, встиг обзавестись родиною. Щодо віку – в Хрещуватому загинув командир відділення в моєму взводі Зузь, 1948 року народження. 1968-го він як солдат строчної служби брав Прагу. У пісні “батяня комбат” – це одна особа, а в нас дві – Комбат і його заступник Батяня.

Жіночі типажі – окрема розмова. Є медсестра Леся, яка ледь не одна уособлює собою луганський «Правий Сектор». Вона такий «правосек», як я дровосєк, але «візитку Яроша» і відповідну пов’язочку має.  Медсестри і штабні дівчата – це звично. Але, як висловлюється один командир, в нас є бійці і бійциці. Деякі з тих бійциць ще декому пороху дадуть. Є Юлька, позивний Валькір’я – москвичка корєнная, етнічна росіянка, ідейна російська націоналістка, навіть, здається, язичниця.

Приїхала на війну, бо це війна проти Путіна, який, з її точки зору, гробить російську націю. Сподівається, що після неї в них почнеться громадянська війна, де його таки доб’ють. І вона не штабна дєвочка, вона стрілок-наводчик на БМП. Вже має дві важкі контузії, кожен раз через тиждень поверталася в строй, зараз у Хрещуватому.

Є Вітамінка – вінницький «Правий Сектор». Дочь полка. Свої 18 років справила в батальйоні. Маленьке, біленьке сонечко таке бігає. Після важкої контузії в неї не працює вухо й око. Насилу відправили лікуватися. Казала: “А шо такого, ну, без правого ока трохи цілити важко”.

При батальйоні приписана місцева старобільська «Самооборона». У моєму взводі 12 старобільських було. Зараз вони всі трьохсоті (“груз 300” у радянській армії – поранений. – Z.), але головне, що живі. А решта старобільської «Самооборони», десь чоловік 70, на передову не виходять, але виконують важливі завдання з патрулювання по районі, виловлюють «сєпарський» актив. Розвідблок наш повністю сформований із луганчан, вони знають місцевість, у них купа своїх знайомств, родичів, чим вони користуються. Іноді доходили аж до центра Луганська, і повертались живими.

Були волонтерами іноземні громадяни. Загинув Назар – українець з Канади. Є й зовсім не українці. Грузини. Свого часу в абхазькій війні на їхньому боці воювали УНСОвці, то приїхали віддати борг. Були двоє шведів. Їх врешті таки відправили додому. Зовсім не володіли жодною зі слов’янських мов. При них постійно доводилося тримати когось і перекладати на англійську всі команди. Але шведи були класні. Питав, ким їх вважають у громадській думці Швеції – добровольцями-ідеалістами, найманцями, солдатами удачі? Сказали: ні тим, ні тим. У Швеції вони “крейзі наці”.

Є купа “воєнтуристів”. Кілька днів волонтерять, фоткаються  з автоматом – і звалюють. Волонтерами називаємо всіх, хто не має офіційного статусу військовослужбовця. Має менше половини батальйона. Це питання, наскільки знаю, до вищого військового керівництва. Дуже затримуються накази про оформлення людей до батальйону. В «Айдарі» офіційно оформлених тижні три тому було 220 людей. Із них статус учасників АТО отримали тільки 65 чоловік.

Був «список Шиндлера», а в нас є “список Мельничука” – всі, хто пройшов через батальйон. Таких – під 700 людей. А якщо вистроїти і порахувати наших на базі «Половінкіно», в Щасті і на передовій, то буде десь 350 людей. Багато й таких, що послужили, отримали 10-денну відпустку і... було то місяць тому, півтора. При цьому, дезертирами себе не вважають. Коли їм подзвониш, розказують про хвороби, родинні обставини і кричать, аби їх, боронь Боже, не списувати.

З поетом-слемером Артемом Полежакою

З поетом-слемером Артемом Полежакою

Траплялося, що людина добровільно воює, а додому приходить повістка. Але коли в батальйоні, ти її не отримаєш. Дійсна ж тільки з твоїм підписом про отримання. Сусіди отримали, мама переказала – це херня все неюридична. А коли отримав повістку, то можна домовлятися, щоби тебе військкомат направив у бажаний підрозділ.

Я мобілізований по указу, але ще жодної зарплати за три місяці не отримав. Рядовий стрілець має отримувати на руки 1700 грн. Командир взводу – десь 2600. Це «голі» ставки. А надбавок за АТО не отримує взагалі ніхто. Але в нас такий контингент, що ми цим не переймаємося, дехто навіть цим понтується – “я тут не за гроші, мені ваша зарплата непотрібна”. Я сам із таких. Не збираюся за цю зарплату боротись, але десь то ж у бюджеті ці гроші крутяться.

Пам’ятаймо пісню Шевчука, написану ще під час першої чеченської війни: “А по ящику врут о войне..”. Брешуть про будь-яку війну. Слава Богу, наші брешуть на порядок менше, ніж Росія.

Щодо “різко прозрілого” населення, моя оцінка після тримісячного спілкування виглядає так: в середньому на Лугандонії відсотків 10 нас зустрічає як визволителів. Бувають дуже зворушливі сцени, коли ще в селі йде бій, а до тебе вже вибігає якась дівчинка з квітами, а бабця несе молоко. Одна хата в Георгіївці нас взагалі зворушила – ховали десь український прапор, і вся родина вискочила з ним, коли ми проходили. Це є, але максимум 15%.

Для інших 15-20% ми по-любому «нацисти» й «окупанти», хоч би ми завалили їх «гуманітарною», хоч би бабусь через дорогу переводили. Така російська ідейна частина, і вона трохи більша за українську. Мінливими є решта 70-80%. Зараз ця середня сіра «вата» хоче одного – щоби ця війна закінчилася, і їм уже абсолютно пофіг, як саме.

Якщо закінченням війни є входження наших військ – їх це повністю влаштовує, але не тому, що вони нас полюбили. Якби був вибір, я думаю, вони би знов голосували за Путіна, але оскільки замість Путіна отримали Болотова, то тепер уже згодні на Порошенка.

Веселило спілкуватися з місцевими. В них таке цікаве уявлення про життя, про всесвіт! Воюємо всі в тому, хто що собі купив, дістав. А насправді, виявляється, є система, про яку ми просто не знали: всі, хто в чорних рукавицях – це «Правий Сектор», те саме стосується чорного бронежилета, а хто просто в камуфляжі – то Нацгвардія.

Або під’їжджає до блокпоста “готове” тіло з пляшкою водки, яке не зрозуміло, як машину веде: “Ну, вот я ж вижу. Ты нормальный мужик. У тебя глаза добрые. Зачем ты пришел на мою землю убивать моих детей?”. І що йому відповісти? У Георгіївці до нас підійшли цілком адекватні місцеві, що не часто трапляється. Приязно з нами півгодини поспілкувалися. Це люди, які були швидше на нашій стороні. Раптом з’ясовується, що ми “Айдар”, – і навіть у них переляк на обличчі: “Ви уже здесь!?”. Ми такі: “Стоп! Шо значить уже? Та тільки ми здесь. Взагалі-то, ваше село брав «Айдар»”. “Да? А нам разказывали, что идет армия – и это еще ничего, а за ней «Айдар» зачищает, и каждого, у кого в доме квартировали ополченцы, разстреливают”. Доводиться пояснювати, що їх дуже сильно дезінформували. Що ми не каральний батальйон, а штурмовий, який заходить першим, а за нами вже – регулярні частини. Так ми кажемо у просторіччі, хоч юридично ми теж регулярна частина – в/ч 0624. Але психологічно добровольці себе до регулярних не зовсім прирівнюють.

Добровольці не так бояться першого бою, як призвані. Мають мотивацію. Є неофіційне правило двох боїв. Хто в них вижив, той уже швидко вчиться і може себе вважати солдатом.

Свідомого применшення смертей ми не бачили. Просто не про всіх одразу відомо в штабі АТО, є затримка інформації. В середині серпня була цифра 560 загиблих. Реально, я б сказав, до 700.

Інша справа – втрати ворожої сторони. Безбожно перебільшені. Коли ви чуєте, що в нас за день загинуло 10-15 бійців, а з тої сторони покришили 150-200, то відразу знімайте локшину. На справжній, не іграшковій війні так не буває. Бувають окремі моменти, наприклад, Донецький аеропорт, де я можу повірити, що покришили дофіга одночасно. Там по скупчених у будівлі людях вдарила авіація. Але в нормі втрати на війні співставні. Можуть відрізнятися в рази, але не на порядок величин.

Моя груба оцінка, що ворожі втрати на луганському фронті вдвічі-втричі більші за наші. Причини на це доволі очевидні. В них частина контингенту – абсолютно небоєздатні. Там частково женуть на передову алкоголіків, наркоманів. Причому затримують їх просто за п’янку або в комендантську годину. Пропонують відкупитися значною сумою або сують автомат в зуби і шлють на передову. Такі здаються при першій можливості. Ми в багатьох нюхали автомати – вони ні разу не стріляні. Один наш батальйонний доктор до війни був головним наркологом у Луганській обласній лікарні. Каже: “Когда объявили ЛНР, и я увидел эти морды, я за голову схватился: там половина моих клиентов, половине я капельницы ставил, снимал их синьки, кодировал”. За рахунок отакого небоєздатного контингенту в них вищі втрати. Ну, і за рахунок того, що в нас істотна перевага в бойовій техніці, в артилерії.

Але ми відчули на собі, як зростав рівень їхнього постачання. Спочатку проти нас максимум, що застосовували, – це міномети. Зараз за день тебе можуть обстріляти з мінометів, «градів» і з дальнобойних гаубиць Д30. Коли в Георгіївку до нас перекинули хлопців із 80-ї аеромобільної бригади, то після доби з нами вони казали: “Ми  думали, що після Славянська ми круті, а ми на курорті були. Там були гранотомети та вісімдесятиміліметрові легкі міномети. А у вас тут дальнобойна артилерія валить”.

Щоби закінчити військову частину АТО, треба від місяця до двох, якщо нинішній рівень їх підтримки збережеться. Це ще без варіантів, що в якийсь момент вони починають сипатись і тікати. Єдиний спосіб для Росії переломити ситуацію – це кинути регулярні частини. Оце вже буде абсолютно інша війна, тоді я вже не беруся робити прогнози.

Чи є ворожі засланці в наших лавах? Не переоцінюйте наший ворогів. Не настільки вони тонко і красиво працюють. Це треба знайти людину, яка буде органічно виглядати в добровольцях. А нащо? Вони і так слухають всі радіопереговори. В нас і в більшої частини української армії всі рації без кодування. Я вів переговори з замкомандувачем АТО по некодованих каналах. Наш ротний раз по рації пояснював, де ми є, щоби до нас доїхала колона. На жаль, керівник колони попався тупуватий, йому довелось у подробицях пояснювати. Тільки закінчили – 8 мін на нас прилетіли. Звикли поводитися під мінометним обстрілом, тому всі вціліли.

dykyi_03

Маю дві життєві задачі. Дожити до кінця війни – перша. Якщо вдасться, то друга – не набрати назад вагу. Кілограмів 20 скинув за три місяці. Друзі кажуть, що можу носити значка “Хочеш схуднути – спитай мене, як і де”.

 Записав Северин НАЛИВАЙКО (16.08.2014)

ЗБРУЧ