Де закінчується патріотизм і починається виживання

 

Фото з сайту ЗІК

Фото з сайту ЗІК

Загибель військових під Волновахою на Донеччині стала переломним моментом у свідомості мешканців Західної України. Тоді, як вже писав «Ні корупції!», вони все частіше почали озвучувати запитання, чи то справді їхня війна на Сході країни і чи варто відпускати туди вмирати дітей? 

Але тоді це були лише запитання, які галичани ставили один одному під час зустрічі у кав’ярні, у магазині, у церкві… Обурювались, філософствували, виказували претензії владі і мешканцям Сходу, але, зціпивши зуби, продовжували відпускати синів на війну – захищати країну або ж вмирати чи ставати інвалідами…

Про що говорять у церкві

Про те, що суспільству болить і що його непокоїть, у Галичині найкраще довідуватись у церкві. Там після служби завжди говорять про політику, про урожай, про те, що якась Орися зраджує Ромка, про непрофесійного лікаря чи здорожчання харчів...

Одначе 12 липня – на свято Петра і Павла – після служби люди неначе в унісон говорили одне й те саме – не можна більше відпускати дітей на Схід вмирати. Із підслуханого:

- Війна там, от хай там їхні і вмирають;
- Буде війна тут – не питання, усі мобілізовуються за півгодини і виходять боронити свої родини і свою землю (своя земля у західняків починається за Збручем – уточнення автора). Он, до речі, у діда на горищі лежить гарний «шмайсер», тільки змазати потрібно;
- Патріотизм – це добре, але не за наш рахунок;
- Єдина країна, кажете? Але чому тамтешні чоловіки їдуть сюди як біженці, а наші хлопці – туди як захисники їхніх домівок?
- Краще відсидіти у в’язниці через те, що проігнорував повістку у воєнкомат, аніж померти на полі в зоні АТО;
- Патріотизм можливий лише при гарному матеріально-технічному забезпеченні армії. А без шоломів, бронежилетів і елементарного харчування захист Вітчизни перетворюється в безкорисну жертовність в ім’я Вітчизни!

А ще деякі галичани у церкві відкрито говорять про порушення свого усталеного життєвого комфорту і нарікають на східняків-біженців. Бо і місця в дитячих садочках їм надають без черги. І конкурс збільшився на одне місце у львівських ВНЗ, а біженці ще й мають привілеї. Та ще й вартість орендованого житла зросла через «отих приїжджих», наче й не самі львів’яни ті ціни піднімали. А історія про те, як львівська родина прихистила біженців, а вони натомість написали на неї скаргу в Мінсоцполітики, вже стала місцевою притчею во язицех. Поважні галицькі пані її смакують ледь не на кожному базарі.

Благо, що такі розмови про порушення усталеного комфорту від поважних пані  практично нівелюються роботою волонтерів і громадських організацій, які продовжують допомагати переселенцям зі Сходу країни. Проте вони є, і це факт.

А ще деяких львів’ян цілком серйозно обурює не корупція у військоматах, а той факт, що нині там відкупитися від служби в армії практично неможливо. Якщо раніше про це можна було домовитись в середньому за 6 000 гривень, то після прокурорських перевірок  комісари за ці сумнівні справи не беруться. Звичайні медики довідки про непридатність для служби в армії виписати не можуть, а у військовому госпіталі за це правлять від 2 до 3 тисяч доларів та й то за умови, якщо зв’язки будуть надійними, щоб ніхто нікого не видав. Тобто, людині з вулиці навіть за великі гроші «відмазатися» від армії через військових лікарів не вдасться, бо ті хочуть бути впевнені, що їх не здадуть.

Межа

Соціальна напруга, зокрема на Прикарпатті і у Львівській області, різко зросла після 11 липня, коли під Зеленопіллям на Луганщині внаслідок вогню з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град», який відкрили терористи, загинуло два десятки військовослужбовців Збройних сил України із Львівщини. У львівському військово-медичному клінічному центрі Західного регіону – майже чотири десятки поранених, яких доставили з-під Зеленопілля. На щастя, важкопоранених немає, і лише у двох – часткова втрата кінцівок.

«Ті хлопці, які повернулись зі сходу, відрізняються від тих, хто зараз ходить вечорами на каву з дівчатами. У них зовсім інший емоційний стан», – говорить лікар військово-медичного центру Іван Гайда. За його словами, через пережитий стрес хлопці мають психологічні проблеми.

Деяких хлопців, що також були під Зеленопіллям, батьки шукають досі - їх немає ні серед знайдених мертвих, ні серед поранених у госпіталях, а в Міноборони вони значаться як ті, що пропали без вісти.

У п’ятницю і суботу, 18 і 19 липня, Львівщина попрощалася із солдатами, переважно двадцятирічними, які полягли під Зеленопіллям. А вже в неділю, 20 липня, місцеві мешканці, переважно жінки, перекрили міжнародну трасу Київ-Чоп в районі села Гамаліївка, щоб не дати військовим, серед яких були їхні діти, виїхати в зону АТО. Також матері вимагали повернути додому тих, хто воює на Сході, і привезти поранених для лікування на малій батьківщині.

Після трагедії під Зеленопіллям серія пікетів матерів проти відправки їхніх дітей до зони АТО, а також за проведення ротації військовослужбовців прокотилася ледь не усіма містами Заходу країни.

14 липня на Львівщині батьки і дружини військовослужбовців, мобілізованих у 24-ту окрему механізовану бригаду, що постраждали 11 липня під Зеленопіллям Луганської області, пікетували будівлю Яворівсько-Мостиського ОРВК. Родичі військових також написали звернення до Президента Порошенка, в якому вимагали провести ротацію і призупинити мобілізацію військовозобов’язаних з Яворівського району Львівської області, оскільки, на переконання людей, «саме Яворівщина скерувала в Збройні сили України для участі в АТО найбільшу кількість воїнів на Львівщині та несе найбільші людські втрати серед районів не тільки в області, а й по всій Україні».

15 липня у Тернополі матері, дружини і родичі військових батальйону тероборони у відчаї заблокували проїзд із військової частини, щоб не випустити звідти військовослужбовців, бо не знали, куди саме тих перевозять. Один із військовослужбовців до них апелював, мовляв, «що ж ви робите? Ви повинні пишатися нами – ми Батьківщину вирушаємо захищати! А ви цими криками бойовий дух понижуєте!». Матері ніби й не проти були служби своїх синів, але без бронежилетів –категорично ні.

Того ж дня, 15 липня, у Вінниці біля обласного військкомату зібралися матері та дружини 48 солдатів, яких мобілізували в зону АТО ще у травні, і вимагали повернути їх додому. Деяким матерям лише після прибуття в зону АТО їхні діти-солдати повідомили по телефону, де вони перебувають. «Він вже не витримує там. Сидять в окопах по пояс у воді. Вночі вовків від себе відганяє. До них лисиці прибились. З ними сплять. Навіть тварини бояться тієї війни», - розповідає про сина Лідія Сабліна з селища Стрижавка Вінницької області. Також вінницькі матері просили послати для ротації замість їхніх «депутатських» синків.

Не відпускали родичі військовослужбовців і з Хмельницького. Хоча обласний військовий комісар Сергій Присяжнюк запевняв, що військові усім забезпечені і в зону АТО не їдуть. «А те, що бійців не пускають, - це тиск, людям не дають виконувати свої обов'язки. Військові готові до виконання завдань, для них проводили заняття», - сказав Присяжнюк.

Суспільний «одобрямс»

А ще нещодавно на Львівщині і в Прикарпатті сталося дві події, які за будь-яких інших обставин трактувалися б однозначно як дезертирство, але тільки не в сьогоднішніх умовах і не з сьогоднішнім емоційним станом суспільства.

Так, з 5 батальйону територіальної оборони Прикарпаття, що перебуває в зоні АТО, втекли четверо військових. Двоє з них повернулося додому, а двоє, напівдорозі, передумали і повернулися «на фронт». Ті, що дісталися Івано-Франківська, дали велику прес-конференцію, щоб розповісти про умови, в яких військовослужбовці служать в батальйоні «Прикарпатя». При цьому, дезертирами та зрадниками хлопці себе не вважають. За їхніми словами, просто воювати в таких умовах – неможливо. У них не було бронежилетів, одягу, спорядження і навіть їжі. Окрім того, вони стверджують, що коли на бійців 5 батальйону тероборони напали терористи, «керівництво» десь зникло. Залишився з ними лише Юрій Баран, начальник штабу 5-го батальйону тероборони Прикарпаття. 8 липня, під час атаки бойовиків, його вбили. «Матері, забирайте свої синів», — переконували колишні бійці.

Військове керівництво стосовно вчинку цих двох вояків однозначне в оцінках. Підполковник Тарас Грень назвав прикарпатців, що втекли з 5-го батальйону АТО, дезертирами.

«Я довго не міг в це повірити. Я довго не міг повірити в те, що Прикарпатці можуть бути боягузами. Я не міг повірити в те, що воїни світлих гір, воїни, що протистояли могутній навалі комуністів та радянському війську, можуть бути ДЕЗЕРТИРАМИ… боягузливо, кинувши своїх побратимів, можуть втекти до дому, щоб заховатись за маминими спідницями.

Зрада - це ганьба! А зрада на полі бою… Це… Я просто не маю слів. В козацькому війську таких людей не просто - навіки - виганяли з січі. Про них забували. Їх імена викреслювали з пам’яті. Їх родини покривались ганьбою на віки. Бо зрадник гірше, ніж ворог!

Зараз ці люди ходять містом. З жахом в голосі розповідають про російські війська, яких вони не бачили і не чули. Сіють паніку, збираючи прес-конференції! Але найгірше - це те, що вони закликають тікати з Донбасу. Полишити Україну на поругу чорної навали! Розповідають нісенітниці та жахіття. Сором. Сором через те, що наш край, Батьківщину Бандери і Шухевича, колиску революції та майдану, через цих двох псевдопатріотів будуть називати осередком зрадництва», - написав Грень.

Водночас у місцевих прикарпатських ЗМІ розгорілася ціла дискусія, чи можна вважати зрадниками бійців, що утекли із зони АТО? Так ось, судячи з коментарів, скажімо на прикарпатській «Правді", більшість громадян їх такими не вважає. Більше того пишуть, що навіть якщо лише десята частина того, про що розповідають дезертири правда, то тікати із зони АТО треба всім. А проблеми Сходу країни – то виключно проблеми Сходу, західні хлопці за ті проблеми гинути не повинні. Водночас є й такі коментатори, які не розуміють, як можна утекти і залишити товариша на полі бою, або ж наголошують, що Україна єдина, тому проблеми на західні і східні ділити не можна, це проблеми країни, а не регіональні.

Водночас на Львівщині нещодавно трапився випадок, коли військові утекли навіть не з поля бою, а з тренувального табору, начебто не витримавши тяжкої долі.

27 червня 60 бійців батальйону міліції спеціального призначення «Львів» самовільно залишили навчально-тренувальний центр Нацгвардії поблизу Золочева, де тривають навчання батальйону. Хлопці мотивували свій вчинок неналежними побутовими умовами, а також тим, що їм без попередження продовжили польові навчання на сім днів. У результаті 22 бійців батальйону, які написали рапорти, звільнено. Щодо 38, які повернулися в розташування підрозділу, триває службова перевірка.

«Мені такої армії не потрібно. Ми їм стягуємо з усіх меценатів та активістів різні засоби захисту, а вони дозволяють собі такі речі. Вибачте, але такого бути не може», – прокоментував  інцидент головний міліціонер Львівщини Дмитро Загарія. За його словами, хлопців готували до бойових дій, а вони не витримали польових умов.

Служити країні

Та попри соціальну напругу і розмови в церкві, галичани продовжують активно допомагати біженцям зі Сходу, відправляють амуніцію і харчі в зону АТО, а також виряджають своїх хлопців боронити свою країну. Так, уже 150 бійців батальйону «Львів» присягли на вірність Україні й готуються виїхати в зону АТО. При цьому уже жоден боєць з голими руками в зону антитерористичної операції не поїде – бронежилетів і амуніції вдосталь, трохи бракне зброї.

Хмельницький батальйон уже виїхав на Харківщину стерегти кордони з Росією. На жаль, хлопці поїхали без бронежилетів та зв’язку.

А на Прикарпатті стартувала акція «Одне село – одна каска» для забезпечення земляків у зоні АТО. «Якщо, наприклад, кожне село збере всього 1 800 грн (орієнтовно по 5 грн з подвір'я/хати), то цього ресурсу вистачить, щоб за тиждень закупити під 1 000 шоломів, доки вони є і на нас чекають!», — написав на своїй сторінці у ФБ депутат Івано-Франківської облради Юрій Романюк.

А всього в Івано-Франківській області — 804 населених пункти. Отже, кевларові шоломи повинні бути, і їх має бути вдосталь.

Так що інколи патріотизм закінчується там, де починається боротьба за виживання. Але якщо боротися за виживання вже не треба – бо є ї спорядження, і зброя, і їжа, то за Батьківщину боротися варто.

Валентина Новицька, «Ні корупції!»