Наталка Гуменюк: “На Донбасі зараз відбуваються наймасштабніші події в українській історії”

Гуменюк ТК 1

Нещодавно досвідчена журналістка-міжнародниця, а також викладачка і співзасновниця «Громадського ТБ» Наталка Гуменюк поділилася порадами щодо роботи в гарячих точках на семінарі «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту», який 4 липня проводила ГО «Телекритика».

За словами журналістки, здобутий за кордоном досвід, допомагає не впадати в істерику, висвітлюючи збройний конфлікт на батьківщині.

На думку пані Гуменюк, у будь-якій гарячій точці всі стандарти журналістики, етичні засади роботи, редакційні правила й закони не мусять відсуватися на другий план. Навпаки - їхня роль лише посилюється. Чи дотримуються цього українські журналісти, як працюють російські медійники, яка різниця між роботою за кордоном і в своїй країні та які можуть бути перспективи розвитку ситуації - про це журналістка розповіла в інтерв'ю «Телекритиці».

- Наталко, як журналістка-міжнародниця ви працювали в понад 50 країнах, у багатьох гарячих точках - у Єгипті, Іраку, Сирії, Південній Осетії. Чи дозволив цей досвід спокійніше сприйняти факт військової агресії у власній країні?

- Щодо того, чи стали військові дії для мене несподіванкою, згадується один цікавий момент. Ще в січні російські журналісти розказували нам, що останнім часом до Путіна ходить купа народу з якимись картами і розповідає про те, що треба відбирати Крим. Тоді мені та іншим це здавалося якоюсь абсолютною маячнею, чимось неможливим. А тут бачите - можливо все.

Але досвід, звісно, допомагає не впадати в істерику. Хоча він дуже болючий. Конфлікти, які я бачила в інших країнах, дали зрозуміти: всюди спрацьовують одні й ті ж самі механізми. Схожим чином людей налаштовують один проти одного, усюди медіа відступають від стандартів, певними способами в людях «пробуджують» патріотизм... Суспільство входить в особливий стан, коли люди не думають, що буде далі. Дивлюся на це і розумію, що ми припускаємося тих самих помилок, а після такої-то стадії буде така-то...

У нас усіх є оце враження, що остання війна, яка відбувалася - це Друга світова. Усі решту ми проґавили й тому не зрозуміли, які механізми зараз діють у світі. Тому в нас шок, і настільки високий емоційний градус у суспільстві. В інших країнах, які мали більший досвід протистоянь, зіткнень, конфліктів, це сприймалося б інакше.

Дуже важливим є усвідомлення того, що війна може статися будь-де, й у нас теж. Ми на власні очі побачили, що збройний конфлікт не обов'язково виникає в агресивних країнах, де живуть варвари, яким подобається воювати. І «звичайні» люди почнуть брати участь у воєнних діях, якщо вже є перші жертви... Однак особисто мене дуже здивувало, як мало підстав для збурення конфлікту було в Україні. Для цього ми не мали ані стійкого історичного, ані етнічного підґрунтя, як це найчастіше було в інших країнах, де я працювала.

У нашій ситуації можна казати про велику роль пропаганди, але так само значущою є роль зброї - її наявність у протилежної сторони. Без зброї пропаганда б не призвела до всіх цих наслідків.

Мені, як міжнародному журналісту, який знає історії військових конфліктів в інших суспільствах, ще сильніше хочеться запобігти війні, зменшити ризики і страшні результати.

- Наскільки схожою є робота в зоні конфлікту за кордоном і в своїй країні?

- Досвід роботи за кордоном, звісно, допомагає й тут. Працюють ті ж загальні настанови: що брати з собою, як підготуватися до поїздки. В будь-якій гарячій точці всі стандарти журналістики, етичні засади роботи, редакційні правила й закони не мусять відсуватися на другий план. Навпаки - їхня роль лише посилюється. Треба пам'ятати, що вони створювалися саме для регулювання журналістської роботи у складних, конфліктних ситуаціях. Якщо не дотримуватися правил - можна помітно нашкодити своїй країні, ну а в протилежному випадку, навпаки, принести користь.

З одного боку, в чужій країні все інакше. В Єгипті, приміром, я могла легко і без проблем спілкувався з «братами-мусульманами», спокійно казати, що ти іноземний журналіст - це гарантувало більшу безпеку. В Україні ж сепаратисти сприймають тебе як сторону конфлікту, причому ворожу. Багато куди через це дуже важко, ба навіть неможливо потрапити. Натомість для російських журналістів більше місць відкрито. Однак знання мови й ментальності людей в той же час допомагає порозумітись у певних ситуаціях.

Але працюючи в своїй країні, часом справді відчуваєш потреба подивитися на все це збоку. У мене особисто виник такий ефект: от я працюю на Донбасі, пишу для Києва, а здається, що все це - про якусь іншу країну. Я звикла приїжджати з закордонних відряджень і пояснювати колегам: там складна ситуація - не тільки чорне та біле. Серед сторін конфлікту є різні люди - не лише екстремісти та радикали, у різних груп різна мотивація... Це завжди було непросто пояснити. Люди, як правило, бачать однозначну картину, адже не знають всієї інформації, специфіки того суспільства, вони звикли демонізувати іншу сторону...

Але я ніколи не могла уявити, що колись ми будемо говорити про людей у Криму чи на Донбасі - таких же українців, як і ми, як про якихось абсолютно інших людей. Ніби в один момент вони всі раптом змінилися, або ж ми просто зовсім їх не знали.

Тому роз'яснити ситуацію про конфлікт у власній країні аж ніяк не легше. І в нас, виявляється, все непросто й неоднозначно. І в той же час, нам не потрібно занурюватися в комплекс страждання. Всім тим, хто ображається на Європу, яка дивиться футбол, коли   в нас гинуть люди, я хочу нагадати: військові дії прямо зараз відбуваються чи не в сотні країнах світу, в еяких вони значно масштабніші. Не думайте, що нам хтось щось винен, давайте розраховувати на самих себе і разом працювати заради майбутньої перемоги.

- Знаючи наслідки воєн в інших суспільствах, які бачите наслідки для нас?

- Якщо казати про мої особисті емоції і переживання з цього приводу, то мене найбільше хвилює, як ми будемо відходити від війни. Я дивлюся на країни, які після військового чи громадського конфлікту десятиліттями оговтуються... Я не розумію, як ми можемо дозволити собі допустити таку ситуацію, і потім ще десяток років відходити від неї... Тоді тим паче розумієш, наскільки важливіше було докласти всіх зусиль, щоб запобігти їй! Адже після війни, якщо в ній були жертви з обох сторін, у суспільстві створюється культ жертви, починається своєрідна «помста», людям ще важче порозумітися, але все одно потрібно.

Згадайте, як, наприклад, палестинське суспільство довго й активно працювало над  роззброєнням військових формувань, зняттям культу Героя - борця за незалежність своєї країни. Палестина й досі працює над цим. Або інший приклад - Ірландська республіканська армія. Знадобилися десятки років, щоб її розформувати. Людей, які побачили війну - як в армії, так і в добровольчих загонах, дуже важко повернути до мирного життя. А ми навіть Майдан ніяк не можемо розпустити. І з цього порочного кола причин та наслідків дуже важко вийти...

Однак я вірю в мудрість українського народу, який показує, що вміє чітко ідентифікувати проблеми, реагувати на них, дуже швидко вчиться на помилках. Показовим є приклад Одеси. Там, після трагічних подій 2 травня - «провокації», від якої загинули люди, суспільство одразу зрозуміло - ми не можемо собі дозволити таких речей, бо матимемо ще більше проблем. І вони їх більше не допустили. Та й результати виборів Президента показують, що переміг не популізм Тимошенко, і не націоналістичні партії, тож люди розуміють, що це не те, що нам треба.

Для того, щоб перемогти, нам слід насамперед думати на два кроки вперед: до яких конкретно результатів призведуть ті чи інші дії, чи не завдадуть шкоди, які є ризики. Коли йдеться про виживання країни - це особливо важливо. Адже відбудовувати набагато важче, ніж руйнувати.

- Як відрізнялася специфіка роботи для журналіста у двох наших гарячих точках - в Криму та на Донбасі ?

- У кожному з цих місць - свій характер загроз і складнощів. У Криму журналіст тепер перебуває на полі чужої держави, де працюють її служби безпеки, спрямовані проти нього. Якщо тебе там затримають, ти - ворог, і будеш мати великі проблеми. Яскравим прикладом є ситуація з режисером Олегом Сенцовим. Там ти повністю чи частково безсилий проти ФСБ, інших російських організацій. Але все-таки гірше - це коли немає ніяких правил. Пригадую, напередодні так званого референдуму в Криму мені треба було перетинати адміністративний кордон у Джанкої. Там ходили ці «козаки» в погонах - і це було небезпечніше, бо вони нікого не представляли, це просто невідоме кримінальне угрупування без жодних законів.

І саме такі сили зараз діють на Луганщині та Донеччині. Звісно, там значно небезпечніше - як журналісту, так і будь-якій людині. Ти можеш просто загинути від обстрілу - як будь-який місцевий мешканець, тебе може бути затримано - таких прикладів серед наших журналістів та культурних діячів вистачає; а то й убито. Тож там, де зараз тривають воєнні дії, летять бомби - ні з ким не домовишся. Це - найбільший характер небезпеки. Треба пам'ятати, що дуже багато журналістів на війні гинуть просто від випадку.

 

- Наскільки об'єктивно українські медіа висвітлюють ситуацію на півдні та сході?

- І там, і там - недостатньо об'єктивно. Ми фактично не даємо слова звичайним людям із цих регіонів. Ми не знаємо відповідей на найголовніші питання: наприклад, скільки загинуло мирних жителів. Про це насправді дуже мало інформації.

Ситуація на Донбасі висвітлюється з погляду дій наших військових - це правильно. Слід показувати історії про загиблих і живих солдат, їхню екіпіровку, умови служби - все це важливі теми, але увагу треба приділяти й іншому. Давати слово іншій стороні: я маю на увазі не Гіркіна (Ігор Гіркін - російський терорист, «міністр оборони» самопроголошеної ДНР. - Авт.), якого кожен може почути на Youtube, а місцевим жителям. Ми все ще не знаємо, як вони оцінюють події, що сталися, як виживають там у такий час.

На мою думку, те, що зараз відбувається з людьми в цих областях - це набагато страшніше, ніж ті три жахливі дні на Майдані, коли вбивали людей. Насправді, це найгірша ситуація, яка коли-небудь відбувалася в Україні і з українським суспільством. Якщо з Майдану можна було піти додому і сховатися - там так не зробиш. У містах та селищах на Донбасі нема води і світла, до домівок в будь-яку хвилину може залетіти ракета чи бомба. Це тим паче страшно ще й тому, що в нас цього ніколи не було - біженців, переселенців... Тож я вважаю, що, враховуючи масштаби катастрофи, журналісти недостатньо повно зображують події, що там відбуваються.

Так, із певних причин українським журналістам там складно працювати, тому бракує картинки й відео. Складно, але можливо. Звісно, кожна окрема редакція приймає рішення, чи пропонувати журналісту туди їхати і як узагалі це висвітлювати... Однак варто розуміти, що саме там і саме зараз відбуваються наймасштабніші події в українській історії. Порівняйте, скільки камер було на Майдані і скільки зараз на Донбасі. Тому основна проблема - ми просто мало знаємо, і немає нікого, хто міг би точно пояснити, що там відбувається. Ця війна виявилася ще й серйозним викликом для українських медіа.

Що стосується Криму... За ним ми теж недостежили. Журналісти зосередили увагу виключно на подіях у Києві, не цікавилися кримськими настроями... І цим уміло скористалися росіяни. Зараз, коли Крим окупований, ми теж не знаємо всього, чим живе півострів. Інтернетом, звісно, поширюються історії про ціни та черги за продуктами - і це все. А проблем у місцевих жителів, які лишилися на окупованій території, дуже і дуже багато.

 

- Яка ваша позиція щодо російських журналістів після всього, що ми від них почули? Як Україна має реагувати на російську пропаганду та брехню?

- Там є різні медіа - і ті, що за Україну. Але, я розумію, що ви питаєте про інші - державницькі та антиукраїнські. Я вважаю, що на них лежить не менша відповідальність за все те, що відбувається на сході України та в Криму, ніж на керівництві Російської Федерації. Це неправда, буцімто в них немає вибору - він завжди й у всіх є. Не треба говорити, що інакше вони не можуть працювати або не розуміють, що в нас тут насправді діється. Набридло чути виправдання на кшталт: «Ну, у нас такая редакционная политика». Мене вразив досвідчений та поважний оглядач із російського Першого каналу, який у своїй статті звинувачував Олега Сенцова в підтримці «Правого сектору», намаганнях щось там підірвати в Ялті...

Мабуть, апелювати до їхнього сумління - не варіант. Кожен журналіст, який бреше про події в нашій країні, несе персональну відповідальність за свій вчинок. Мова ненависті та ворожнечі, а також інші технології розпалювання конфлікту - це величезна зброя, яку ми гостро відчули на собі. І, безперечно, має бути правове поле та конкретні механізми притягнення до відповідальності.

Давайте згадаємо один момент - коктейлі Молотова на Майдані. Десятки людей у Криму та на Донбасі питали мене: «Навіщо ви кидали ці коктейлі Молотова?». Я переконувала їх - що насамперед для захисту, а не нападу. Тоді це в очах кожного - виправдано. Але ж ми пам'ятаємо фотографії, з яких, може, часто і безпідставно, виникало враження, що нападали майданівці... І от сьогодні, станом на липень, ми розуміємо, як така маленька деталь була використана російською пропагандою у створенні міфу про фашистів, як вона використовується й досі. І які ми тепер маємо наслідки.

Але - і це дуже важливо - українські ЗМІ не мають повністю перекладати відповідальність на росіян. До 20 лютого «Інтер», Перший національний, «Кореспондент» та багато інших ЗМІ робили те, що робили. До агресивної фази конфлікту - подій у Криму та на Донбасі, вони так само, як російські «колеги», показували викривлену інформацію. Вони розказували про страшних радикалів на Майдані і не згадували про злочини Януковича. А потім стався такий собі двотижневий люфт, коли вони поспіхом перебудувалися... Не забувайте, що саме ці канали переважно «споживало» населення Криму та Донбасу впродовж усіх місяців Майдану. Я прошу українських колег із цих медіа не казати: «Це все Кисельов», а згадати, що ви робили, і також нести за це відповідальність. Коли у квітні я була в Луганську, мені дуже хотілося, щоб не я розказувала місцевим, чому по телевізору вони чули те й се, а самі ведучі приїхали і в обличчя цим людям сказали: «Я, ведучий такий-то, вам регулярно брехав».

Фото Максима Лісового

Телекритика