Гадаєте, вулиця вже виконала своє завдання? Можна зливати?

Тарас Возняк. Фото:radiosvoboda.org

Тарас Возняк. Фото:radiosvoboda.org

За останні кілька днів значно спала напруга протистояння в Україні. Не пишу – на Майдані – бо протистояння вже давно вихлюпнулося з цієї головної площі столиці. Звільняють захоплені адміністративні приміщення. Розблоковують вулиці. Неначе мають закривати кримінальні справи. Революційна об’єднана опозиція згортає фронт протистояння. Аж якось радісно. Так само радісно за цим спостерігає влада. Якесь, сказати б, єднання. Що це означає? Революція закінчилася? Розумні українці знайшли компроміс?

І країна принишкла. Очікує на якусь розв’язку цього протистояння.

Багато хто наївно говорить, що вулиця, властиво Майдан, виконали своє завдання. І тепер наступила черга політиків, парламентарів. Тому раптом все стало таємним. Хтось, якийсь «хтось», чи якісь «хтосі» десь приймають рішення. А решта мають їх виконувати. Все стало на свої місця. Прозора логіка коктейлів молотова знову змінилася на кулуарні домовленості якихось дуже важливих «хтосів».

Однак для початку потрібно відповісти на запитання, а чи вони здатні забезпечити цю розв’язку. І у чому вона полягає.

Абсолютна банальність – в Україні має змінитися вся сукупність суспільних відносин та, як наслідок, система влади. Все неначе б то просто. Всім тверезо мислячим людям це зрозуміло як ясний день. Однак ніхто не знає, чи це зрозуміло тим самим «хтосям».

Тому давайте поставимо це запитання простіше: чи можуть змінити суспільні відносини та, відповідно, систему влади ті, хто намертво в них вбудований? І намертво в них зацікавлений. Запитання риторичне.

А це не тільки нехороша Партія регіонів та нехороший Віктор Янукович з своїм нехорошим оточенням.

На жаль саме в цю систему влади, яку Віктор Янукович тільки модифікував, вбудовані багато хто. І весь олігархат – і провладний, і тимчасово опозиційний. Але на жаль і офіційна парламентська опозиція, яка з ним тісно переплетена.

Конституція 2004 року так само забезпечувала владу олігархічних кланів, як і Конституція 1996 року, яку в незаконний спосіб повернув для своїх потреб Янукович.

Тому повернення до конституційності – тобто повернення Конституції 2004 року - проблеми радикальної зміни сукупності суспільних відносин та системи влади не вирішує.

Повернення Конституції 2004 року вирішує лише проблему узурпації влади, до якої дійшло 2010 року. Це немало. Але не більше.

Так, присікти узурпацію ми можемо. І маємо. Узурпатор має бути усунутий. Однак Україна вже настільки вичерпала потенціал цієї сукупності суспільних відносин та цієї системи влади, що цього малозначущого компромісу вже не достатньо. Все одно все суспільство разом з олігархами та всіма політичними лідерами піде в піке.

Дефолт можна відтермінувати, однак не можна відмінити, якщо ця сукупність суспільних відносин та система влади просто не працює. Тобто призводить до неминучого дефолту. Хоча, звичайно, вона ще трохи попрацює на олігархічні клани та іноземних акторів. Але не на саме українське суспільство. Вже до решти виснажить суспільство, і врешті-решт призведе його до повного колапсу.

І вже зовсім смішною, з огляду на завдання зміни суспільних відносин та системи влади, виглядає створення коаліційного уряду. Уряду Яценюка-Колєснікова, чи що? Або ж Арбузова-Турчинова… Якісь нонсенси. Однак дуже характерні – бо вони саме покликані спільними зусиллями «змінити» все, щоб нічого не змінилося.

При владі в країні і далі залишаться ті самі олігархічні клани.

Правда на них, тай на всю Україну, за ці кілька місяців накинули нову уздечку. Україна остаточно стала територією з зовнішнім управлінням. Якось у вогні протистояння ми цього не зауважили.

Ми бачимо, що принципова зміна системи влади головними офіційними лідерами Майдану, попри всю їхню майданну риторику, якось так відсувається на задній план. А саме ця зміна і є сенсом того, що називається революцією. Якщо це питання не вирішиться, то революція повториться. Якщо не цей президент, то наступний знову зіткнеться з тим самим завданням. Рано чи пізно це завдання повинно буде всім українським суспільством виконане.

Однак вернімось до питання «хоч якоїсь розв’язки». Сьогодні і влада, і офіційна опозиція під розв’язкою подають примирення, компроміс, паритет. І стосується цей компроміс радше справ технічних. Як от зміни Конституції, зміни уряду, чи зміни президента – хоча про це – з подачі іноземних акторів (США, ЄС, РФ) – не йдеться – а жаль, бо всім би стало легше – може навіть Януковичу. Тому і компроміс насправді мінімальний.

Цей мінімальний компроміс, під омофором олігархічних кланів та іноземних акторів,  і хочуть легалізувати у Верховній раді цього тижня. Проте і це не факт.

Залишається тільки запитання – а чи власне суспільство, той самий Майдан, прийме таку розв’язку цієї колізії? Чи не буде це розв’язка на кілька днів? Бо ж головного питання революції вона не вирішує. Жодних реальних змін системи суспільних відносин і зміни системи влади вона, принаймні на даному етапі, не передбачає.

Як буде реагувати Майдан на цей косметичний компроміс є головним запитанням, яке мало б турбувати не лише Віктора Януковича, але й іноземних акторів та офіційну опозицію. Бо ж саме продовження революції вони і бояться. Чи усвідомить він, цей Майдан, що його просто обманюють? Причому всі.

Я далекий від ідеалізації колективного розуму та волі тих, хто сьогодні вночі стоїть на Майдані. Я не гегеліанець, і не шопенгауеріанець J

Однак рано чи пізно українське суспільство неминуче відреагує – просто у силу об’єктивних економічних та суспільних законів. Янукович со товаріщі у цьому вже переконалися – їх, ці закони, не «кинеш». Тепер черга переконатися у цьому ще й іноземним акторам та офіційній опозиції.

Вони хочуть обійтися компромісом, загнати хворобу всередину. Не лікувати, а пудрити носика з прищиками. В результаті отримають вибух. Ніс відвалиться. Може не завтра. Може через місяць. Чи рік.

А щодо завтрашнього дня, то теж варто подумати. Терпіння суспільства, розірваного суспільства, яке натравлюють на самого себе, не безкінечне.

Для початку варто хоча б проаналізувати, а як змінювалася напруга на Майдані хоча б ці два з половиною місяці і що було причиною окремих вибухів напруги.

Щонайперше, ні для кого не є таємницею, що загальний фон напруги постійно зростав. Бо не було тоді і тепер не видно розв’язки. А розв’язка, повторюю, це зміна всієї сукупності суспільних відносин і зміна системи влади.

Але з іншого боку ми можемо бачити локальні сплески напруги. Їх причиною були конкретні кроки – кроки влади, але можливо інших політичних гравців – про це багато говорили, однак остаточної відповіді, гадаю, не знає ніхто. Навіть ті, хто брав участь у організації цієї ескалації.

Зміну напруги на Майдані можна проілюструвати таким графіком:

Возняк графік 1 600

Як бачимо, конкретні злети напруги мали такі причини:

  • 21 листопада – зрив підписання Угоди про асоціацію з ЄС;
  • 30 листопада – розгін студентського ЄвроМайдану, 1 грудня протистояння на вул. Банковій;
  • 11 грудня – нічна спроба зачистки Майдану;
  • 25 грудня – демонстративне побиття Тетяни Чорновіл;
  • 16 січня – демонстративне «прийняття» Верховною радою репресивних законів;
  • 19 січня – гаряча фаза протистояння на вул. Грушевського;
  • 25 січня – загроза введення надзвичайного стану;
  • 30 січня – повернення Дмитра Булатова.

А ще вбивства та викрадення: 21 січня Ігор Луценко; 21 січня Юрій Вербицький – вбитий; 22 січня Сергій Нігоян; 22 січня Михайло Жизневський.  Це вже лавина.

Як бачимо приблизно кожні 10-15 днів відбувалася ескалація конфлікту. Це певний ритм, контрапункт. Хто ж диригент?

Ми можемо тільки будувати здогади щодо того, чи це відбувалося за ініціативи одного актора – під яким, як правило, розуміють владу – чи за участі інших акторів, яких ми не знаємо. І вітчизняних, і закордонних.

Разом з тим однією з латентних причин конфлікту була і загальна невизначеність лідерів, реальна відсутність далекосяжного плану дій, відсутність одного лідера – ну так вже склалося.

Це все на тактичному рівні.

Я вже не кажу про стратегічний рівень, який полягає, вкотре повторюся, в зміні всієї сукупності суспільних відносин та зміні системи влади.

Загальне невдоволення невирішеністю стратегічних проблем призводило до часто неконтрольованих спонтанних вибухів, як от конфлікту 1 грудня на вул. Банковій та 19 січня на вул. Грушевського – хоча, звісно, не обійшлося без провокаторів. Як же ж без них. Головне відчути – де підлити бензину.

На всі ці події накладалися економічні реалії України. І головною з них стало все більш очевидне банкрутство економічної політики режиму Януковича, яке неминуче вело країну до дефолту. Потребу в фінансових ін’єкціях, кредитах, ми можемо накласти на графік ескалацій конфлікту, і дістанемо цікавий результат:

Возняк графік 2 600

Як бачимо, Янукович кидався зі сторони в сторону, щоб знайти кредити до збанкрутованої ним же ж економіки.

То в Китай за ефемерними інвестиціями. Принаймні вдавав, що про них йдеться.

Аж поки 17 грудня, традиційно, не підписав кабальні угоди з Росією. І отримав рятівні 3 млрд. дол. Які, зрештою, моментально вичерпалися.

І на лютий 2014 року потреба вже складає 5 млрд. Вояж до Сочі нічого не дав. Росіяни, почувши запах здобичі, виставляють нові вимоги.

Ситуація починає бути пікантною. На горизонті замаячив або дефолт, або подальше розпродування країни. Точніше – дефолт нікуди не подівся – він як сокира, що зависла над головами режиму Януковича.

Тому Янукович заговорив про примирення. Особливо лячною у цьому сенсі йому, і це абсолютно правильно, видається дата 9 березня – 200 річниця з дня народження Тараса Шевченка. Українці люблять цього дня розпочинати добрі справи.

Досі ми розглядали тільки минулі події. А тепер можемо спробувати зазирнути у наступні кілька тижнів. І тут ми отримаємо цікавий результат.

Саме на 9 березня фінансовий підсос стане нестерпним.

Співпадають два максимуми.

Метафізично-емоційний – і 200 річчя Шевченка, і можливе розчарування від результатів протистояння – так звана «зрада» лідерів Майдану, які підуть на перемовини з режимом.

І економічний – нагальна потреба у новому транші.

Звісно, щось може розв’язатися – от візьме Верховна рада і волюнтаристськи повернеться до Конституції 2004 року. Чи візьме Путін і видасть другий транш – причому, о чудо, грошима, а не цінними папірцями. Або таки зліплять олігархічно-коаліційний уряд і оголосять народу, що «ми перемогли».

Може й так. А може й ні.

Однак чи втримають ситуацію до 9 березня. Чи не рване раніше? Скажімо після чергового провалу у Верховній раді вже на цьому тижні? Бо ж ритм 10-15 днів треба підтримувати. Хтось же ж над ним працював. Це, якщо грати в Україні всерйоз. І тоді таки цього тижня й рване. Не дай Бог, скаже хтось. А хтось і не скаже.

Може тому Янукович розпочав мантру про примирення на 9 березня. Кого з ким? Двох частин України?

Возняк графік 3 600

Так насправді конфлікт не між ними. Він штучно і дуже майстерно накинутий Майдану. Вже вкотре накинутий. З всіма одними і тими ж аргументами – хто кого годує, якою мовою хто розмовляє, на кого орієнтується, кому молиться і т.д.

Насправді ж причиною Майдану є конфлікт між «верхами» і «низами», владою і народом. Це ми їх, тих, що наверху, годуємо. Точніше – вони нас визискують. Не буду розписувати, хто такі «вони», а хто такі «ми» - це, звісно узагальнення. Однак всім зрозуміле. Краще малюночок для наглядності. Приблизно так виглядає реальне протистояння:

Возняк графік 4 600

 Вони на небесах, а ми на землі. Але чи ми можемо примиритися з тим станом справ, який «верхи» ну дуже влаштовує? Ні.

Питання тільки у тому, доки «верхи» зможуть «низи» заставляти терпіти цей стан справ і не змінювати ні всієї сукупності суспільних відносин, ні системи влади в країні.

Тобто,  доки вони зможуть гасити полум’я революції.

І тут, на завершення, випливає одне делікатне за питаннячко – а де себе позиціонує теперішня опозиція? Звісно, що на Майдані. А в сенсі справді революційному – вона піде на зміну всієї сукупності суспільних відносин, і, відповідно, системи влади в країні? Зламає олігархічну економіку, яка збудована на монополії та близькості до влади? Чи вона свідома, яке реальне завдання вона має виконати? Якщо не хоче бути спаленою тим самим полум’ям неминучого…

Час покаже. Або чергова барикада на вул. Грушевського… Добра ж традиція. Красива:)

Ну а під кінець цього скромного тексту дуже б пасувало «Болеро» Равеля J Це я нагадую про попередні графіки ескалації конфлікту.

Незавершена революція повториться. Неминуче.

 17 лютого 2014