Євромайдан. Такого в сучасній Україні ще не було

Перша ніч Євромайдану.Фото з соціальних мереж. Автор невідомий

Перша ніч Євромайдану.Фото з соціальних мереж. Автор невідомий

Тимур Литовченко, для «Главкому».

Ну що ж, Євромайдан із дещо змінним успіхом відстояв 3 тижні й продовжує стояти.

Якщо згадати події 9-річної давнини, можна зневажливо заперечити: у 2004 році «майданували» довше.

Промовчимо про те, що нинішнє «євромайданування» ризикує затягнутися і переплюнути тривалість Помаранчевої революції.

Головне в іншому: у 2004 році «майданували» значно комфортніше.

Зграї «беркутят» не намагалися вигнати революційний народ із центру столиці. Ніхто не зносив і не палив наметів на Хрещатику. Міліція не гамселила нікого кийками. Ніяких штурмів зайнятих «помаранчевими» Українського дому та Будинку профспілок не намічалося. Барикад ніхто не споруджував. І навіть Микола Азаров якось побував на сцені того Майдану поруч з Віктором Ющенком й усіма політичними опонентами…

Перераховувати відмінності можна довго, проте навіть з наведеного куцого переліку випливає колосальна різниця між оперетковим Майданом-2004 та суворо-правдивим Євромайданом-2013. Втім, багато хто цієї різниці не вловлює й не розуміє, що воно означає. А тому неправильно  тлумачить нинішні події й можливі наслідки. Дехто відверто розгубився.

Що ж, давайте потроху розбиратися…

Адміністративно-бюрократичний недокапіталізм

На Всенародному Віче 1 грудня Олег Тягнибок проголосив, що в Україні відбувається РЕ-ВО-ЛЮ-ЦІ-Я. Отже, їй має передувати революційна ситуація. За визначенням Володимира Ульянова-Леніна, чий київський пам’ятник було зруйновано по ходу подій, це означає наступне:

1. «верхи» не можуть керувати по-старому;

2. «низи» не хочуть жити по-старому;

3. значно підвищується революційна активність мас.

Можна ще коротше: для революції потрібна велика, затяжна, паскудна криза. От чого-чого, а цього нам не позичати: із середини 2000-х почали у неї входити, так досі не вичухалися. Україна надійно застрягла у т.зв. «перехідному періоді». Тривалість «застрягання» породила кризу, криза — оту саму РЕ-ВО-ЛЮ-ЦІ-Ю.

Між чим і чим ми застрягли? Очевидно, між збанкрутілим розвиненим соціалізмом радянського штибу і ринковим капіталізмом. Найліпше цей перехідний стан можна визначити як адміністративно-бюрократичний недокапіталізм. Тут «адміністративно-бюрократичний» символізує планову радянську економіку, «капіталізм» — кінцеву мету, префікс «недо-» вказує на недовершеність процесу. Як і будь-який перехідний стан, недокапіталізм не може тривати вічно: колись-то або вперед рушимо, або назад завалимося.

А поки що застрягли на переході. Звідси криза й, можливо, революційна ситуація. Отже, розглянемо докладно усі проміжні стадії переходу.

Чотири стадії

До сучасного російського політолога Сергія Кургіняна можна ставитися як завгодно (особисто мене його позиція останніми роками розчаровує дедалі сильніше), але ж у вмінні здійснювати глибинний аналіз йому не відмовиш. Наведену нижче схему запозичено саме з однієї кургіняновської роботи — просто тут вона дещо «причесана», впорядкована:

Суть проста — розглядається перехід будь-якого суб’єкта зі старої якості в нову, при цьому суб’єкт долає 4 стадії зрілості, перехід до нової якості можливий лише з останнього «щабля» цих імпровізованих «сходів».

Для зрозумілості проілюструємо цю 4-стадійну схему побутовим прикладом. Загальновідомо, що суттєву частину чоловіків дуже важко затягнути до РАГСу — тож подивимось, які стадії долає на цьому шляху отакий абстрактний чоловік-упертюх.

Стадія №1 — «маніловщина». Чоловік час від часу замислюється: мовляв непогано було би щось змінити у холостяцькому житті… проте думки надто відсторонені, абстрактні, щоб наважитись на ті чи інші дії: «Ну, одружуся… але колись потім». Похід до РАГСу неможливий.

Стадія №2 — «некання». Чоловік налаштований на негативну програму дій: «Я НЕ хочу лишатися надалі холостим. НЕ можна жити таким життям. НЕпогано було б одружитися». Але людська свідомість влаштована таким дивним чином, що з часом «НЕ» губиться — тоді автоматично виходить протилежне: холостим лишитися хочеться (і можна) й надалі, одружитися — це погано. Похід до РАГСу знов-таки неможливий.

Стадія №3 — «зелений виноград». Чоловік майже дозрів, навіть наречену приглянув… і все ж постійно вишукує у ній недоліки: занадто худа або надто гладка, надто розумна чи надто дурнувата, надміру заощадлива чи надто широко кидається грішми — щось не те, та й годі! І дедалі частіше «недозріле» рішення одружитися протиставляється принадам холостяцького життя: друзі, футбол, пивасик, риболовля, телевізор, дівчата… Похід до РАГСу насамкінець відкладається.

Стадія №4 — «рішучість». Характеризує чоловіка, який нарешті дозрів для тривалих відповідальних стосунків, для створення сім’ї, для батьківства. Вперед до РАГСу! Перехід до нової якості життя нарешті здійснюється.

Дуже важлива властивість цієї 4-ступеневої схеми полягає в тому, що на кожній стадії зрілості суб’єкт (у нашому прикладі — чоловік) змінює спосіб мислення і… відповідним чином, починає поводитися й говорити різні речі. Відповідно, на його рішення або можна вплинути у той чи інший спосіб — або неможна. От саме спосіб дій вкупі з риторикою й видають стадію зрілості внутрішньої чоловіка.

Пробні кроки України

Зрозумівши суть 4-ступеневої схеми, повернемося до аналізу адміністративно-бюрократичного недокапіталізму як перехідної стадії українського суспільства. У нашій новітній історії вже сталося кілька визначних подій, що відповідають усім охарактеризованим вище стадіям:

Пригадаємо логіку дій «низів» і «верхів» під час усіх цих подій, а також (увага!) їхню риторику.

Референдум 1.12.1991 року — стадія №1. «Низи» були охоплені ейфорією щодо потужного ресурсно-виробничого потенціалу України. Еліта активно підкидала людям таку інформацію разом з абстрактними ідеями на кшталт того, що «ринок сам усе відрегулює». Оскільки СРСР вже фактично здох, не дивно, що люди щиро прагнули потрапити у капіталістичний рай… Біда в тому, що уявлення «низів» про майбутнє були надто абстрактними — чим «верхи» і скористалися для початкового дерибану України.

Власне, це завжди і відбувається з суб’єктами на початковій стадії якісного переходу: оскільки вони не можуть сформулювати жодних вимог, позитивних умов, то їхні ейфорійні марення можна… просто ігнорувати! Що «верхи» надалі й зробили.

Акція «Україна без Кучми» — стадія №2. Гасло, під яким збунтувалися «низи», легко трансформується в «НЕ хочемо Кучму». Правомірно виникло контрзапитання: «Кого ви бачите на чолі України?!» — і слабкість позиції бунтівників стала очевидною. Бо на час акції такого лідера ще не було. На кого ж тоді міняти Леоніда Кучму… й головне — навіщо?! Вихід був очевидним: знов-таки ігнорування «верхами» вимог акції. Найбільш активних ув’язнили, тим самим залякуючи решту. У підсумку, Леонід Кучма успішно президентствував до кінця 2004 року.

Помаранчева революція — стадія №3. Жити по-старому наприкінці 2004 року «низи» вже точно не хотіли, проявляти «революційну творчість» були готові. Проте не можна сказати, що «верхи» аж ніяк не могли керувати по-старому… хоча вигляд ще й як робили! Звідси вимальовувалася тактика дій: за спиною сп’янілого від «оксамитової революції» народу «верхи» після невеличких «терок» переділили владу. Як і досі, керували т.зв. «дніпропетровські», просто старі обличчя змінилися на більш молоді, але вже засвічені у владі. Управлінські ж методи (що дозволяли дерибанити країну при відключених «соціальних ліфтах») не змінилися, й усе увійшло у стару колію. Управляти по-старому і справді можливо. Ще й як можливо!..

А розчарування «низів»?.. Ну, хто ж наївним людям винен, що дали ввести себе в оману! Зате як красиво псевдоеліта піддурила «низи»: наобіцяла ліквідувати корупцію, посадити бандитів у тюрми, тимчасово вгамувала силовиків (типу, «міліція з народом») — а щойно «нові старі обличчя» дорвалися до влади, то й почали діяти всупереч обіцянкам-цяцянкам.

Податковий майдан — стадія №2. На Помаранчеву революцію покладалися надто великі надії, а сплеск ентузіазму під час неї був настільки потужним, що українське суспільство пережило справжній регрес. Гасло «НЕ чіпайте малий та середній бізнес!» засвідчило, що революційні «низи» не мали жодної позитивної програми. Тому влада, яка змін не хотіла, спокійно продовжила розорювати невеликий бізнес, ігноруючи всі його протести.

Автомайдан — стадія №3. Цю вузьку акцію вели як продовження Податкового майдану ті рештки невеликого бізнесу, що встигли оформитися у громадські, профспілкові чи партійні рухи. Та оскільки всі вони мали яскраво виражений лідерський (а не ідеологічний) характер, наслідком стала імплементація кількох лідерів у владні кола. Найпомітніший кар’єрний стрибок (у міністерське крісло) зробила Наталія Королевська, решта колишніх лідерів або пішла у народні депутати, або в дорадчі ради при органах виконавчої влади (згодом ліквідовані). «Низи» не виграли нічого.

Усі перераховані події засвідчили, що:

1. максимум, на який протягом двох десятиліть спромоглися українські «низи» — це або формулювання негативної програми, або передовіряння своєї долі бунтівній «верхівці» (1-2 стадії зрілості);

2. ні бунтівна «верхівка», що рвалася до влади, ані владні «верхи» жодним чином не намагалися змінювати управлінських методів, хоча періодично просторікували про це (максимум 3 стадія зрілості);

3. до останнього часу революційна ситуація в Україні не складалася жодного разу, жодних шансів отримати суспільство нової якості не було.

Євромайдан

Здавалось би, після понад двох десятиліть на наших теренах не зміниться вже нічого й ніколи… Як раптом наприкінці листопада 2013 року ситуація перевернулася догори дригом: як у «низах», так і у «верхах» чітко означилися носії абсолютно нових ідей! Тож варто докладніше розглянути, хто чого прагне у нинішній ситуації.

Непартійний Євромайдан став найпершою в нашій сучасній історії акцією, що висунула виразний ПОЗИТИВНИЙ набір вимог до влади:

— ЗА чесні суди й міліцію;

— ЗА якісну меддопомогу;

— ЗА прогресивну освіту;

— ЗА суспільство без корупції;

— ЗА чисту совість;

— ЗА хороші дороги;

— ЗА майбутнє дітей і молоді в Україні;

— ЗА себе, а не за політиків.

Можна сперечатися, наскільки важливими є ті чи інші пункти цього переліку, проте жодного негативу тут немає. Унікальність Євромайдану і в тому, що він розпочався раніше (20-21 листопада) від акції партійної опозиції (22 листопада), проходили вони також у різних місцях (на Майдані Незалежності та на Європейській площі відповідно). А отже ті, хто вийшов на Євромайдан, від початку вирішили не довіряти своє майбутнє жодній політичній силі — що дуже мудро. Більш того, можна сміливо стверджувати, що партійне оформлення Євромайдану одразу вб’є його суть, бо українські партії мають виразно лідерський характер, а партійні лідери прагнуть лише влади й нічого іншого.

Проєвропейські олігархи — це нова страта у «верхах», що справді не може керувати по-старому. Вперше в новітній історії України олігархи згодні на збільшення прозорості ведення бізнесу та інші проєвропейські новації. Чинна влада дедалі більше заважає їм, а непрозорість (аж до непередбачуваності) правил гри збільшує ризики конфіскації усього набутого на користь інших — провладних олігархів.

Саме ці дві соціальні групи справді не хочуть старого, не можуть жити по-старому, а отже, перебувають на найвищій стадії розвитку перехідного українського недокапіталізму. Звідси рішучість Євромайдану вистояти будь-що, попри жорстку протидію влади, небачена налаштованість на зміни. Поряд із тим, існують також інші — не настільки розвинені соціальні групи.

Партійний Майдан (Партмайдан). На жаль, нинішня партійна опозиція так і не змогла еволюціонувати вище стадії №3. Як і всі попередники, опозиційний «тріумвірат» прагне влади й нічого окрім влади. Усі три парламентські опозиційні партії є типовими лідерськими структурами.

Євромайдан спромігся піднятися вище цього щабля, тому Партмайдану довелося докласти певних зусиль для імплементації туди. Проте опозиційний «тріумвірат» з трьома партійними «шлейфами» досі лишається на Євромайдані дещо чужорідним, хоча і працює «на революцію» щосили. Цим пояснюються щонайменше два дивні прецеденти останнього часу:

1. дебати довкола вимоги частини мітингувальників «прибрати Юлю з йолки» (якби «Батьківщина» керувала Євромайданом, нічого подібного бути не могло би за визначенням);

2. отримання «тріумвіратом» мандату на представництво Євромайдану на «закругленому» столі за участю президента (якби лідери опозиційних партій керували Євромайданом, ніхто б ніякого дозволу у народу не питав).

Нова майданна «маса» дуже неоднорідна. Серед людей, які вийшли на Євромайдан після «кривавої суботи» 30 листопада, є ті, хто раніше брав участь у регіональних акціях протесту і підтримує перелічені вище вимоги. Водночас більша частина протестувальників мислить значно абстрактніше: «[Просто] хочемо в Європу!» — ось їхнє гасло. А це чиста «маніловщина», стадія №1…

Особливої популярності набрали гасла про відставку Віктора Януковича та Миколи Азарова, що відповідають еволюційній стадії №2. Усі, хто не прагне досконально розібратися в ситуації (між іншим, включаючи чинну владу!), змішують докупи усі три сили: непартійний і партійний Євромайдани та нову майданну «масу». Наслідком цього є, без перебільшення, фатальна помилка. Справді, на страти, що перебувають на нижчих стадіях соціальної зрілості, можна результативно впливати силою чи залякуванням. Або навіть ігнорувати їх. З тими ж, хто дозрів до стадії рішучості, так поводитися не можна: під тиском протести лише зростатимуть.

Бомжі, інші люмпени. Неможливо спростувати наявність на Євромайдані навіть таких елементів. Звісно, жодної виразної ідеології ці люди не мають, а тому їхня наявність лише схиляє сумарний видимий рівень Євромайдану у бік низьких стадій соціального розвитку. Завдяки чому помилки в оцінках «градусу революційності» протестів лише збільшуються.

Чинна влада останніми роками помітно деградувала. Раніше «верхи» були розвиненішими від пересічних громадян (референдум 1.12.1991 року, акція «Україна без Кучми», Податковий майдан) чи перебували на одному рівні з верхівкою протестно налаштованих соціальних груп (Помаранчева революція, Автомайдан), через що їм вдавалося рано чи пізно упокорювати «низи». Нині ж влада своїми діями демонструє бажання законсервувати ситуацію настільки явно й неприховано, що прогресивістська риторика не рятує ситуацію, а навпаки ще більш ускладнює.

Звідси низка абсолютно помилкових рішень і дій:

1. 20-29 листопада Євромайдан сприймався владою виключно як негативістський процес (замість «Хочемо в Європу!» чулося «НЕ хочемо у Митний союз!») — такі протести треба просто ігнорувати;

2. те, що 29 листопада Євромайдан зажурився і дещо «здувся», але не розійшовся остаточно (бо на 1 грудня опозиція призначила Всенародне Віче), спричинило переоцінку тактики дій — звідси логіка «якщо не вдається ігнорувати, треба розігнати»;

3. оскільки залякування й інші силові форми впливу не діють на соціально розвинені страти, «кривава субота» 30 листопада спричинила ефект, протилежний очікуваному — замість не надто потужної молодіжної акції протесту 1 грудня до Києва з’їхалося, за різними оцінками, від 500 тис. до 1 млн рішучо налаштованих осіб з усіх куточків України, а Євромайдан та протести в інших містах перейшли в нову фазу з висуванням нових гасел;

4. повторна спроба силової зачистки Євромайдану (знесення барикад, звільнення проїжджої частини Хрещатика і будівлі КМДА) вночі з 10 на 11 грудня продемонструвала високу мобілізаційну готовність киян і спричинила нову хвилю обурення діями влади.

Зміни незворотні

Чи засвоїли «верхи» якісь уроки з усього, що сталося, поки невідомо. Не виключено, що будуть реалізовані нові сценарії придушення Євромайдану. Можливе все — від застосування більш потужних технічних засобів (наприклад, водометів), провокаторів і «тітушків» до запровадження надзвичайного стану та запрошення військової допомоги інших країн. Чим усе закінчиться — хто зна!..

Та в будь-якому разі доводиться констатувати: в Україні відбулися зміни незворотного характеру. Як серед «низів», так і серед «верхів» виокремилися страти, що насправді, а не показово відкидають старе. З кожним днем чисельність цих страт збільшується. Намагання ігнорувати, залякати чи підкупити людей, що входять до цих суспільних груп, ні до чого не призводять. Протестувальники поки що вперто здійснюють «мирну революцію» у стилі Махатми Ганді й не мають наміру здаватися.

Подібний соціальний досвід не забувається й дарма не минає. В будь-якому разі, остаточне дозрівання певної частини українського суспільства реально забезпечує можливість підштовхнути уперед наш застійний адміністративно-бюрократичний недокапіталізм і насамкінець оновити Україну. Деградована влада може намагатися придушити цей процес, але в неефективності таких спроб усі вже переконалися.

Втім, кожен має право порозумнішати. Отже, не виключено, що процес розвиватиметься у мирному руслі — за столом переговорів між представниками влади й новонародженого громадянського суспільства. Такий варіант є найбажанішим.

Тимур Литовченко, для «Главкому»