Дизайнер Ігор Скляревський: Київ найбільше страждає від рагулізму

Sklarevskiy 380"Поговоримо, як тільки мені вдасться втілити хоч один свій проект у життя". Так майже рік відповідав Ігор Скляревський на пропозиції записати інтерв’ю.

Вже кілька років поспіль дизайнер безкоштовно розробляє якісні й сучасні проекти міської навігації. Втім день, коли вдалося реалізувати перший з них, настав лише місяць тому.

Міська влада погодилася зробити "редбрендинг" фунікулера, над яким працював Скляревський.

До цього дизайнер розробив схему швидкісного транспорту Києва і безкоштовно віддав місту. Її вподобали не лише кияни, а й похвалив розробник систем навігації для американських міст Девід Гібсон.

Нова карта "підземки" чиновникам з головного управління архітектури Киває не сподобалась, дизайнер вирішив з ними не воювати і просто виклав мапу у відритий доступ.

Так само ще перед "Євро 2012" Скляревський розробив елементи міської навігації: пілони, покажчики і таблиці зі схемами руху транспорту для зупинок. Міська влада нею теж не скористалась, встановивши синьо-жовті таблички й інформаційні тумби.

Скляревський, у минулому журналіст і випусковий редактор новин на одному з найбільших телеканалів, все життя мріяв бути архітектором. Звільнившись із роботи у 2004 році, він повністю присвятив себе дизайну.

Заробляючи на життя комерційним дизайном, Скляревський частину робочого часу витрачає на волонтерство для міста. "У мене це займає десь 20 % робочого часу", - розповідає він про свою працю для Києва.

У затишному "Часописі", навігацію для якого теж зробив Ігор, ми поговорили про зміни у мізках киян до волонтерства, хуліганські витівки, комфортність Києва і вплив громадськості на владу. 

ГРОМАДСЬКІ ІНІЦІАТИВИ ВСТАНОВЛЮЮТЬ НОВІ СТАНДАРТИ

- У вас було чимало проектів з міської навігації – інформаційні стенди на зупинках, схема швидкісного транспорту Києва, навігація для Ботанічного саду. Та реалізувати вдалося лише проект зі столичним фунікулером. Чому?

- Вода камінь точить. Якщо довго намагатись, то зрештою кількість перейде в якість. Але треба сказати, що реалізувати проект з Фунікулером мені допомогли хлопці зі "Стратегії розвитку Києва 2025". Їм вдалось домовитись з директором Фунікулеру і з Київпастрансом. Так що великою мірою це їхня заслуга.

Ці люди пропонували мені допомогу і з першими проектами - хотіли якось просунути їх в коридорах влади. Я тоді досить скептично поставився до того, що вдасться щось зробити, бо добре розумів всю прогнилість системи міської влади.

Тому перші проекти, серед яких - Система туристичного орієнтування, так і не вдалося реалізувати. Але я особливо ні на що не розраховував. Бо систему, яка була би інтегрованою в транспортну навігацію, у Лондоні чи Нью-Йорку розробляють роками. А Фунікулер – це досить невеликий проект, який можна зробити силами одного-двох-трьох людей за місяць.

- Ви пробували самі якось "дотиснути" міську адміністрацію, щоб вони запрацювали?

- В мене були ідеї, як це зробити. Я започаткував у Фейсбуку велике ком’юніті Системи орієнтування – зараз там майже 3 тисячі активних людей. Розраховуючи на їхню підтримку, можна було збирати підписи і намагатись "тиснути масою". Але, перш ніж вдаватися до конфронтації, краще спробувати налагодити співпрацю.

Існує інший шлях перетворювати ті концепти, які я запропонував, на якийсь більш-менш кінцевий продукт, з яким вже можна мати справу не як з концептом, а як конкретним проектом, який вже можна реалізовувати.

Інформаційні пілони, встановлені у Києві, розроблені в Інституті Дизайну та Ергономіки

Систему туристичного орієнтування, яка була б правильною, інтегрованою в транспортну навігацію, як це є в Лондоні, Нью-Йорку, і так далі, розробляють роками.

Наприклад, робота над системою орієнтування в Лондоні від початку до реалізації тривала шість-сім років, і вона продовжується й далі.

У Великій Британії десятки років існує організація Transport for London, в якій є величезний департамент, який переймається саме цими проблемами. Вони працюють над навігацією міста роками.

Крім того, у них є сприяння міської влади – досить прогресивної в Лондоні – і все одно це забирає стільки років.

Це дуже тривалий проект, який проходить багато досліджень, тестувань і так далі. Тобто шлях оцього концепту вказівників до реального кінцевого продукту – це роки.

Роки для Лондону, можливо трохи менше для Києва, бо він менший, набагато менша транспортна система, але тим не менш.

- Що можна було б зробити в Києві за рік силами кількох десятків осіб?

- Справа не стільки в кількості людей, скільки в фаховому рівні цих людей. Ті вказівники та пілони, які ви зараз бачите на вулицях, може зробити один професійний дизайнер за місяць, і їхня якість буде на порядок вищою, ніж ті, які є на вулицях Києва — їх розробляли в Інституті Дизайну та Ергономіки.

Зробити краще, ніж інститут дизайну — не надто велике досягнення, воно доступне будь-якому дизайнеру середнього рівня.  Але зробити краще — не вирішення проблеми. Система орієнтування має відповідати певній кількості критеріїв. Простіше кажучи, вона або ефективно працює, або не працює. І наскільки вона краща, ніж дуже поганий проект Інституту Дизайну – це не має ніякого значення. Вона просто має працювати ефективно, що має бути доведено місяцями і роками досліджень, тестувань.

- Чому вас цікавить волонтерська робота для міста?

- Знаєте, як за пірамідою Маслоу: спочатку задовольняєш більш примітивні потреби і поступово піднімаєшся до більш серйозних.

Своєю дизайнерською роботою я почав заробляти достатньо, щоб не перейматися питанням, як прожити. Вивільнилось достатньо часу, щоб подивитись на свою роботу зі сторони - що я роблю і навіщо. З’явилось бажання зробити щось, що принесе користь не тільки в рамках якихось комерційних проектів, а й змінить те, що мене оточує.

Дизайнери завжди невдоволені всім, що бачать довкола. Суть цієї професії в тому, щоб перетворювати все навколо себе на краще. Адже до дизайну має стосунок все: телефон, стіл, сумка, одяг і так далі. Все це змінюється і покращується щодня, але ніколи не може бути покращене остаточно. І коли ти не можеш змінити, те, що тебе не влаштовує, це дуже дратує. Зрештою, рано чи пізно доходиш до того, що єдиний шлях щось змінити довкола себе – зробити це самому.

- Але навігацією міста безкоштовно займетесь ви. Чому це "роздратування" не спрацювало в інших?

- Це не зовсім так. Людей, які намагаються робити перетворення, набагато більше, ніж здається. Просто, можливо, їхні роботи з різних причин не всі бачать. Я кажу не лише про дизайнерів, але й про скульпторів, активістів. У місті відбувається чимало цікавих зрушень. Деякі з них більш відомі, інші - менш.

Подивіться на Пейзажну алею, на проект "Интересный Киев", який зробив дуже багато для популяризації міста, на Асоціацію велосипедистів Києва, яка намагається на волонтерських засадах розробити систему велодоріжок у Києві. Таких прикладів не так вже й мало. Але це лише початок. Найближчими роками ви побачите ще більше таких змін.

Фото TEDx Kyiv

- Як ви сприймаєте невдачі? Після перших розробок, які так і не були впроваджені, більшість людей сказали б: "То вам не треба? Ну і нехай!"

- Я не настільки вперта людина, щоб битися у закриті двері, коли мені вже сто разів відмовили. Мене абсолютно не захоплює процес пробивання всіх ідей. Як і будь-якому хорошому дизайнеру, мені цікаво вирішувати задачі. Дизайнерська задача – це таке логічне завдання: було ось так погано, як зробити так, щоб було добре в цілком конкретній ситуації, в конкретному місці.

Якщо інтелектуальна задача вирішена, хоча й нереалізована, це вже якийсь пройдений етап, щось, що залишилось у минулому. У мене немає сил битись за втілення ідей до останнього, і дуже добре, що знаходяться люди, які підтримують і не покидають проекти і пропонують способи реалізації.

Але, зрештою, жоден проект не можна відкинути остаточно, його можна відкласти. Я не думаю, що концепт туристичної навігації відкинули раз і назавжди. Його відклали. Будуть інші ситуації, в яких можна цей концепт підхопити, скористатись його надбаннями і далі розвивати.

Неофіційна схема швидкісного транспорту Києва, запропонована Ігорем Скляревським (збільшена версія - ось тут)

- Ще кілька років тому громадських ініціатив було значно менше. Зараз вони з’явились у більшості великих міст. Люди втомились і вирішили брати ініціативу в свої руки? Чи їхні базові потреби задовольнялись і захотілось робити щось ще?

- Попри те, що на перший погляд у нас все так погано, в Україні справді з’явився середній клас, який починає розширювати зону власної відповідальності.

За Радянського Союзу всі вважали, що зона персональної відповідальності обмежується їхньою квартирою. Там має бути чисто, відремонтовано. Так було до останнього часу. Потім поступово з’явився середній клас. Хоча цих людей ще дуже мало, вони їздять за кордон і їм дуже подобається те, що вони там бачать.

Це не просто комфорт, а набагато ґрунтовніші речі – увага людей одне до одного, з якої виростає все інше – гарна навігація, транспорт, ще мільйон різних речей. Це не просто гроші, не просто ефективніша система управління. Це щось у мізках.

Єдиний нормальний висновок, який виникає з побаченого – треба щось й собі зробити. Не хочеться говорити пафосні речі і цитувати Далай Ламу: "Будь тим перетворенням, якого прагнеш". Але так це працює. Нічого не зміниться, доки ти сам не почнеш це змінювати. Коли таких маленьких ініціатив стає все більше, накопичується певна критична маса, люди починають об’єднуватись у групи. І цих груп стає все більше.

- З цього приводу існує альтернативна думка, що питанням розвитку міста, інноваціями, плануванням повинні займатись чиновники, які живуть за наші податки. Активісти, які перебирають функції влади на себе, таким чином розслаблюють її. Ви з цим не згодні?

- Тут є кілька аспектів. По-перше, якщо чекати від чиновників змін, то можна і не дочекатись. Теоретично через п’ятдесят років може щось і зміниться, але я маю шанси до цього не дожити. А мені хочеться покористуватись цими досягненнями за свого життя.

По-друге, такі ініціативи встановлюють певні стандарти. Люди звикають до хорошого. Скажімо, якщо далі виникатимуть ініціативи зі змін навігації міської електрички чи швидкісного трамваю, які не дотягуватимуть до рівня, який задав Фунікулер, це не буде сприйматись. Люди відчувають, що якісне, а що – ні. І хочуть чиновники чи ні, їм доведеться орієнтуватись на ці стандарти.

- Що могло би пришвидшити процеси перетворень?

- Мені задається, що ми переживаємо природний еволюційний процес. Спочатку є підвищенні запити, хочеться більшого. Потім з’являється розуміння, що необхідно для того, щоб це з’явилося. Ставиться якась мета, вона поступово стає близькою для все більшої кількості людей. З’являються перші люди, які починають щось змінювати, до них доєднуються інші, які допомагають їм це зробити і організувати. З часом це перетворюється на інституції, ці інституції вчаться бути ефективними, а потім, природньо, з’являються результати.

Але як форсувати цей процес, я не знаю. На жаль, я не завжди можу подивитись на ситуацію згори, тому що перебуваю всередині процесу.

- Поки що змінам найбільше заважає бюрократія?

- Так. Найбільше заважає те, що не існує налагодженого механізму відповідальності чиновників, і взагалі будь-якої кореляції між тим, що вони роблять та їхньою успішністю. Більше того, тих чиновників, які намагаються висовуватись, просувати зміни, система починає жерти.

 Фото TEDx Kyiv

ЯКЩО У МІСЬКІЙ АДМІНІСТРАЦІЇ МЕНІ РАПТОМ ЗАПРОПОНУЮТЬ ГРОШІ ЗА РОБОТУ, Я ВІДМОВЛЮСЯ

- Уявімо собі таку ситуацію. Вам сказали: "Ігорю, ось вам півроку-рік часу. Зробіть в цьому місті хоча би якусь навігацію, хоча би щось, щоб вже покращити життя киянам і гостям". За що ви б взялись найперше?

- Перше, за що я би взявся, – це комунікації між державними і комунальними підприємствами і тими, для кого вони насправді існують, тобто людьми. Найбільша проблема - в комунікації. Чиновників, які працюють в державних і комунальних установах, треба вчити, як позбутися радянського стилю спілкування.

Дизайн в моєму розумінні – це, перш за все, комунікація між людьми. В соту чи тисячну чергу - це те, як речі виглядають. І головні досягнення на тому ж Фунікулері полягають не у тому, що були зроблені більш красиві вагончики і читабельні таблички замість ідіотських, з якимись орнаментами. Найбільше надбання - в іншому рівні комунікації.

Наприклад, перед тим, як Фунікулер закрився на ремонт, ми зробили нормальні постери, де було пояснено, що конкретно буде робитись, з якою метою, яка буде користь з тих робіт, а головне — як задовольнити потребу пасажира: дістатися з Поділа Верхнього міста. Я зробив схеми, які пояснюють, які існують альтернативні маршрути.

Це проста емпатія, здатність людини поставити себе на місце іншої. Усі працівники комунальних державних установ позбавленні емпатії, коли вони на службі. Це радянська спадщина, коли чиновники відчувають себе гвинтиком системи, який ні за що не відповідає особисто. У побуті вони можуть бути адекватиними людьми, але на службі —  бездушні деталі механізму.

На прикладі фунікулеру я зробив дуже просту річ: текст оголошення про тимчасове закриття фунікулеру написаний від особи директора фунікулеру і підписаний його іменем, а не абстрактоною "Адміністрацією". Це дуже дисциплінує і принципово змінює стиль повідомлень.

Старі оголошення про закриття фунікулеру на ремонт
 Так про ремонт повідомляли цього року

- Ви говорите про відсутність емпатії. Це люди не емпатичні чи система їх такими робить? 

- Звинувачуваsти ситему — це річ дуже заспокійлива, але, м’яко кажучи, не дуже ефективна. Всі розуміють, що вся система — гнила. Але система — це не щось окреме від нас. Тих чиновників не вирощують у пробірках в секретних лабораторіях, вони — наші сусіди і родичі. Ми і є та система. Якщо хочеш щось змінити, треба починати з себе.

- Чи багато є таких дизайнерів, творчих людей, які, як і ви, готові працювати для міста безкоштовно, витрачати на це свій вільний час? Чи існує вже такий прошарок людей?

- Так, я співпрацюю з багатьма дизайнерами, які готові допомагати на волонтерських засадах. Багато хто хоче і може щось зробити в секторі перетворення свого міста на зручне і комфортне, розуміючи, що це не предмет для заробляння грошей. Поле для заробляння грошей є в комерційному секторі. А це… Можна це називати це "соціальною відповідальністю", але насправді це просто справи, які робляться, щоб відчувати себе вільною людиною.

Справа не в тому, чи можна на цьому заробити. Якщо навіть у міській адміністрації мені раптом запропонують гроші за роботу, я відмовлюся. Тому що, на жаль, у нашої держави дуже погано з репутацією, а я не хочу псувати свою, яку заробляв все життя. Якщо я буду отримувати гроші бюджетного походження, у людей, які платять податки, апріорі буде недовіра. Бо вони прекрасно знають, як ці гроші розподіляються.

Ніколи не кажи "ніколи", але я триматимусь якомога далі від бюджетних коштів настільки довго, наскільки це взагалі матиме сенс.

ЯКЩО ВСЕ БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ БАЖАЮТЬ ЗРУШЕНЬ, ТО ПРИЙДЕ ДЕНЬ, КОЛИ ПРОРВЕ

- Ви багато подорожуєте. Якщо порівняти враження від поїздок закордон 5-10 років тому і тепер, вам в Україні стає комфортніше жити, чи все менше?

- В Україні змінилось дуже мало. Мої перші поїздки до Західної Європи були десять – дванадцяти років тому і я не можу сказати, що ми якось просунулись за цей час. Принаймні речей, які мене дратують, менше не стало. Натомість з’явилося багато людей, які готові до зрушень. І я вірю в те, що вони настануть. Бо якщо таких людей стає все більше кожного дня, настане момент, коли прорве.

Подивіться на те, як це відбувалося в Москві. Протягом останніх двох-трьох років там сталося багато позитивних зрушень: почали перетворювати набережні Москви-ріки на пішохідні зони, зробили платну парковку в центрі, запровадили єдиний проїзний квиток, модернізували схему метрополітену, облаштували парк Горького, сильно змінили Московський зоопарк.

Це при тому, що в Москві, як і у нас, консервативна і корумпована влада. Але та хвиля змін, яку довго стримували, все одно прорвалася. І це буде відбуватись у нас - за допомогою влади, чи всупереч її діям.

 Фото Social Camp Ukraine

- З яким містом ви би порівняли Київ за комфортністю?

- Складне запитання. Київ – дуже незручне місто для життя, шалено непривабливе. Нехай мене звинувачують в тому, що я не патріот Києва, але це правда! І якщо я не патріот, то хто тоді?

Коли кілька років тому велися розмови про пошуки ідентифікації, нового брендування міста, я постійно говорив про те, що треба змінювати продукт, а не обгортку. Цими логотипами ми намагаємось показати, що Київ - класний, а він, якщо відкинути патріотичні емоції, а дивтися на речі тверезо, на жаль, таким не є. Тому ми маємо спочатку працювати над "начинкою", а "обгортка" з’явиться сама собою.

- Що вам найбільше не подобається в Києві?

- Те, що люди не поважають одне одного. Це видно на прикладі парковок. Можна скільки завгодно сварити голову КМДА, але якщо ти не можеш пройти по тротуару, бо там запаркована купа автомобілів, а для проходу залишилось шістдесят сантиметрів, то, вибачте, Попов у цьому не винен.

- Але винен у тому, що немає нормальної парковки, де би можна було ставити машини!

- Частково це так: замість численних підземних торгових центрів мали б бути підземні парковки. А замість будівництва численних розв’язок треба розвивати міський транспорт, зокрема розвивати, а не знищувати трамвайну мережу. Будувати дороги для вирішення проблеми пробок — це все одно, що гасити пожежу бензином: більше доріг — більше автівок.

Я абсолютно переконаний в тому, що проблема пробок і паркування, особливо в центрі, вирішується виключно репресивними методами – платний в’їзд до центру, дуже висока вартість паркування і великі штрафи за порушення правил паркування. Я сам – водій і дуже люблю їздити. Але я розумію, що місту краще, коли моєї автівки в центрі не буде.

Повернімося до питання "хто винен?". Часто кажуть: "Я їжджу на автомобілі в центр, тому що немає зручного міського автобуса, щоб туди доїхати". Але ці ж люди паркують свій автомобіль на виділеній автобусній смузі. Можна в цьому звинуватити владу? Напевно, так. Але лише за те, що вона не штрафує таких людей.

- Тобто перше, що вам спадає на думку про незручність в Києві – це хамство киян?

- Так це хамство, жлобство киян.

- Свої "партизанські таблички" про "рагулізми" Києва ви називали сигналом інтелектуальній, свідомій частині міста, яка його зрозуміє. Чи відчули ви, що месидж дійшов до цих людей? 

- Так. Цікаво, що ця хуліганська витівка отримала більше розголосу, ніж ініціативи в навігації, які робляться вже два роки. Можливо, тому що ці таблички - яскравіші, провокаційніші. Може, тому що такий месидж зачіпає емоції.

Люди відчувають, що Київ найбільше страждає від рагулізму, від людського жлобства. І найгірше, що ці люди - серед нас, це не якісь там чиновники за стінами кабінетів.

Це ті самі люди, які їздять з нами в одному вагоні метро, сидять за сусідніми столиками, ходять разом з нами вулицями.

 Хуліганські вказівники, які у травні самовільно встановив у місті Ігор Скляревський

Ти спілкуєшся з колегами по роботі чи друзями, а потім розумієш, що в своєму приватному житті твій друг може паркуватись на тротуарі, обшивати балкон в центрі вагонкою. Це був сигнал саме до таких людей. Треба подивитись на себе зі сторони. Чи не є я одним із тих рагулів, над якими щойно сміявся?

- Ми багато говорили, про те, що вам не подобається у Києві. А що ви найбільше любите у місті?

- Найкраще, що є в Києві і у країні – це кількість можливостей, які навіть в найкращих, в найсміливіших снах не сниться людям в Західній Європі. Можливості - це те, що багатьох стримує від еміграції.

Фото СANactions

- У вас не було такої думки – поїхати?

- За останні років десять не було жодного дня, коли б я не думав про еміграцію.

- А чого не їдете?

- Є купа причин. І через можливості так само. Якщо чесно, поїхати – це дуже серйозний крок, наважитися на серйозні зміни у своєму житті дуже складно.

Це такий аспект, а є аспект можливостей, дійсно. Тобто процес покращення комунікацій в туризмі, на транспорті і так далі в Британії відбувається щонайменше років сто-сто п’ятдесят. Якби я народився в Британії і був включений в цей процес, то там набагато менше можливостей відкрити Америку, а тут – чисте поле.

Тут можливість змінювати набагато більш ґрунтовні речі. Це добре для конкретної людини, для країни це погано, тому що Кам’яний вік.

Фото з Facebook Ігоря Скляревського, його блогу на "Платформі" та з skliarevsky.org, та "Української правди. Київ"

Галина Титиш, УП