По той бік антикорупційної гарячої лінії

liveinternet.ru

liveinternet.ru

«Добрий день, це гаряча лінія з корупції?

У мене в селі твориться страшенна корупція, знаєте, тут мій сусід заступив за межу і висадив грядки прямо на моїй землі.

Приїдьте і покарайте його за таку корупцію», - чую я по той бік слухавки.

Якщо твій робочий телефон – це ще і гаряча антикорупційна лінія, подібні фрази ти чуєш мало не щодня.

Спочатку це здається смішним,пізніше це просто бісить, а за кілька місяців сприймаєш це за звичайний робочий момент.

Коли твій робочий телефон – це ще і антикорупційна гаряча ліня, це не означає, що дзвінків буде багато: від півдесятка в день до повного мовчання. Але і з півдесятка дзвінків нечасто вдавалось знайти хоч щось, віддалено схоже на тему для розслідування чи бодай блогозапису.

З кожним днем з’являлось все переконливіше розуміння: люди, в переважній більшості, наслухані про корупцію і можуть довго про неї говорити, але що нею є, а що ні – сказати зазвичай не можуть. Як у старому анекдоті: «не знаю, що таке те інтерв’ю, але краще підмийся».

Десяток дзвінків про аліменти, два десятка – про невиплату зарплати на комерційних підприємствах, ще більше – про сварки між сусідами стосовно землі, межі, стежок через землю і тому подібного.

Практично ніхто не хотів, щоб ми розслідували ситуацію, щоб вдавалися в деталі, перевіряли документи і надсилали запити, - ми мали лише карати усіх неугодних: жадібних сусідів, підлих чоловіків, ненависних роботодавців та інших.

Я певен, що адекватна розмова, глибокий діалог у половині з таких зовсім некорупційних випадків міг би зрушити ситуацію з мертвої точки, дати надію на вирішення проблеми з усіма цими спірними метрами чи гривнями. Натомість vox populi чекав кари - жорстокої та негайної. Вони - українці, вони не хочуть нічого робити, вони хочуть, щоб воріженьки згинули, як роса на сонці.

Я, звісно, перебільшую, бувало по-різному, часто вистачало нормально пояснити, що, згідно з законодавством, входить у поняття корупції, а що ні. Пояснити, що ми займаємось журналістськими розслідуваннями і ми не можемо нікого карати (і що, врешті, навіть прокуратура карає тільки через суд і теж після розслідування).  Найчастіше  по той бік слухавки чулося якесь нарікання, «якщо не можете допомогти, то чого тут сидите» або щось на кшталт того. Подекуди, хоч і не так часто, як хотілось би, вибачалися і дякували за пояснення. Дрібниця, але ж приємно.

Найгіршими бували ті, хто навіть не намагався слухати. Загрузлі у своєму нерозумінні базових речей, вони продовжували лупати сю скалу, тобто, нашу гарячу лінію, наш проект, мою психіку.

Запам’яталась жіночка з одного з сіл Коломийського району. Вона дзвонила тричі: один раз стосовно дороги по межі, інший раз – стосовно бджіл сусіда, які заважали її господарству, втретє – про цього ж сусіда, який обізвав її нецензурними висловами. Я щоразу пояснював їй, що таке корупція і стосовно яких питань вона може звернутися. Я розповідав їй  про те, чим займається наша організація, і чому ми не можемо узятися за розгляд ситуації. Я радив їй, як у її становищі найкраще діяти і куди звернутися.

Щоразу по п’ять-десять хвилин вона продовжувала мені пояснювати, чому лайка від її сусіда – це безперечно корупція, а сам я ну зовсім нічого у цьому питанні не розумію. «Ну як же не корупція, ну що ж ви мені таке кажете, ну я ж то знаю, що це чиста корупція, нє?», - примовляла вона. Щоразу після закінчення розмови я відчував, як мої нервові закінчення вкривалися іще одним тонким шаром сталі.

Не подумайте, я завжди був максимально спокійним під час розмов і втратив контроль хіба раз чи два у ситуаціях, що радше нагадували провокацію. Просто відмикати людей теж здавалось безтактним – таке було, здається, двічі, - обидва рази розмова велася з очевидно божевільними (наприклад, хлопець скаржився, що хакери через електропроводку надсилають йому ультразвук, яким зомбують його для крадіжок інтелектуальної власності). Я довго і нудно розповідав про те, що під корупцію підпадає, давав телефони місцевих прокуратур або правозахисників, консультував, які наступні кроки можна було б зробити у тій чи іншій ситуації. Один раз я навіть дзвонив роботодавцю і погрожував йому розголосом про діяльність його підпільного цеху, якщо він не віддасть зарплатню працівнику N. Я був терплячим переговорником, не гіршим, ніж редактором сайту.

Але через декілька місяців роботи бажання щось змінити у прогнилій системі починає межувати з відчаєм – як можна позбутися корупції, коли населення банально не розуміє, що це таке? Бо якщо шукати найчастіший спільний корінь у дзвінках – це буде саме це куленепробивне небажання чути і засвоювати інформацію, помножене на позицію «мені усі винні». Тобто, винні не лише чиновники, яким ці люди платять або не платять податки. Винен і наш проект, що пропонував їм безкоштовну допомогу, а якщо виходило не так, як цим людям хотілося – ще й винуватий.

Коли твій робочий телефон – це ще й антикорупційна гаряча лінія, у цих важких і затяжних розмовах ти починаєш чітко розуміти, наскільки сильно корупція вгризлася у структуру нашого суспільства, влилася у нашу кров, стала обов’язковим, майже життєво необхідним елементом.

Серед тих, хто телефонував із власне корупційних питань – зловживань, вимагань і такого іншого, - дуже часто чулися слова про те, що, мовляв, він то пропонував чиновнику домовитися, але ж там загнули таку ціну/такі умови, що це вже «ні в які рамки не лізе».

Люди, що нам телефонували, не хотіли боротися з корупцією як явищем, їх цікавив спосіб вирішити їхню конкретну проблему, а далі вже хай все буде, як і було.

Студент, який справно роками платив хабарі методисту і не відвідував заняття, зателефонував розповісти про це, коли його таки вигнали з коледжу.

Бухгалтер, яка збирала щомісячну данину керівнику державного підприємства з усіх його працівників,  зателефонувала, коли її змістили з посади.

Працівники іншого підприємства  довго спостерігали за розкраданням та зловживанням свого керівника, доки та не почала недоплачувати їм зарплату.

Власник магазину, який більше року платив пожежному інспектору, але зателефонував, коли інспектор раптово підняв тариф у кілька разів.

Це типові історії та типові ситуації, симптоматичні бажання вирішити власні життєві труднощі, але в жодному разі не побороти явище, яке ці життєві труднощі породжує.

Я часто думав про це протягом останніх місяців – більшість антикорупційних проектів в Україні з різним рівнем успішності борються з симптомами, не зачіпаючи і не загрожуючи хворобі як такій. Бо симптоми – це ті ж самі зловживання, розкрадання, кумівство та хабарництво, а хвороба – зовсім не у чиновницьких кріслах, владних кабінетах чи будинках урядового кварталу, вона в головах десятків мільйонів маленьких українців. У наших з вами головах.

В головах тих маленьких українців, які лають Януковича за Межигір’я, але й самі б не проти стати чиновниками і приватизувати собі Межигір’я-друге. Тих маленьких українців, яким легше платити сотні гривень на місяць даішникам замість того, щоб дотримуватися правил дорожнього руху, дбаючи заразом і за свою безпеку. Корупція - у тих головах, які ненавидять товстих чиновників на дорогих машинах радше від заздрощів, аніж від порушеного принципу справедливості.

Це саме ці українці на кожних виборах голосують за гречку, куплену на вкрадені у них гроші, примовляючи «ці хоч вже встигли накрастися, новим доведеться все починати з початку».

Це ці українці міряють цінність посади не тільки тим, яка зарплатня, але й тим, скільки можна вкрасти. Ці українці, які згодні принижуватись перед міліціонерами, працівниками комунальних служб чи іншими представниками влади, але ні за що не візьмуться прочитати законодавство з цих тематик, щоб розуміти, які мають права і які обов’язки. Українці, які не хочуть, щоб по-чесному, а щоб по- їхньому. Вони не бажають вирішувати власні проблеми, але хочуть, щоб це зробив хтось за них. Хтось, хто їм «винен». Наприклад , людина, чий телефон – це заразом і гаряча антикорупційна лінія.

Коли твій робочий день зазвичай бодай раз переривається відвертою розмовою про корупцію, ти перестаєш вірити, що такі питання у цій країні можуть вирішитися в осяжному майбутньому.

Але ти починаєш розуміти:

що розслідування і моніторинг тендерів – надзвичайно важливі речі, але не найвищі у списку пріоритетів;

що просвіта і спроби хоч якось вплинути на світогляд – це єдине, що нам лишається, щоб у майбутньому, хай навіть віддаленому, корупції не те, щоб не стало зовсім, але бодай стало мало;

що будь-які антикорупційні закони залишаться тільки буквами на папері, поки широкі маси населення не зрозуміють їх необхідність. Чи хоча би зміст того, що вже є.