Корупція головного мозку

Рокитне 1 300Рівно за 100 км від столиці починається загублений світ.

Один із тисяч, що є в Україні.

Окремий Ватикан, окрема держава у державі.

Бо законами України тут не користуються.

Ні, тут не беззаконня. Тут свої закони.

Чітко визначені громадянами і чітко ними усвідомлені.

Тут свої правила, свої стосунки між громадянами, між громадянами і чиновниками, між самими чиновниками.

Всі знають своє місце, і ніхто не претендує на чуже.

Це - Рокитне. Найменший районний центр у Київській області.

Провінційне містечко з населенням в 11 тисяч чоловік, які періодично зустрічаються разом у базарні дні.

Всі знають один одного.

Всі знають, хто що їв, де і скільки заробив, з ким і кого зраджував, як і за скільки уникнув відповідальності.

Це містечко, де з жахом усвідомлюєш:  якщо такі речі можуть відбуватися тут, то що відбувається в межах країни?

Це містечко, де у кожному середньому навчальному закладі в обов’язковому порядку повинен висіти так званий «іконостас».

Окрім фото Президента України Віктора Януковича, висять фото прем’єра Миколи Азарова, голови Київської обласної державної адміністрації, Районної державної адміністрації, Рокитнянської селищної ради тощо…

Учні повинні знати в обличчя своїх кумирів.

Де вчителі, які навчають дітей лікарів, ходять на прийоми до цих самих лікарів виключно з коробкою цукерок. З такими ж цукерками лікарі звертаються до цих же вчителів, замовляючи слово за своїх нащадків. Без цукерок і в першому, і в другому випадках вирішити питання просто неможливо. Так не заведено. Так не робиться. Цукерки – це аксіома, яка не потребує доведень. Це так звані не грошові, а цукеркові справи і стосунки.

Де чи не найкращий учитель єдиної в районі спортивної школи йде на пенсію зі словами «бо нікому нічого не потрібно, ні успіхи, ні результати. А я так не можу!»

Де вчителі і лікарі досі не отримали по 3,5 га земельних паїв, як це повинно бути згідно з законом у сільській місцевості. Бо всі землі в Рокитно вже мають своїх власників.

Де у лікарів районної лікарні є план зі щомісячної здачі готівки головному лікарю. І це чи не єдина умова для медичних працівників їхньої подальшої праці на своєму місці без прискіпування керівництва.

Де на операцію в цю ж лікарню приходять зі своїми ліками та медичними препаратами, а потім ще й доплачують медсестрі по 20 грн за поставлену крапельницю і по 50-100 грн за відвідування хворого лікарем.

Де, щоб патронажна медсестра прийшла на обов’язковий обхід новонародженого наступного разу, за попередній прихід їй потрібно дати 20 грн.

Де у відділі соціального захисту райдержадміністрації, маючи всі підстави на отримання безкоштовної путівки в санаторій, ви її навряд чи отримаєте, не зацікавивши матеріально єдину в районі розподільницю цих путівок. Сказана до отримання путівки фраза «моя вдячність буде безмежною в рамках можливого» діє на чиновницю безвідмовно. Сума вдячності у день отримання путівки – від 500 грн.

Де чи не половина населення виграла судові позови щодо чорнобильських надбавок до пенсій (район має статус четвертої чорнобильської зони), віддячивши частиною виграних пенсій суддям - за незволікання із розглядом справи і чиновникам з пенсійного фонду – за оперативне перерахування пенсій на підставі судових рішень.

Між іншим голова пенсійного фонду таки попалася на хабарі: у її кабінеті «люди з Києва» встановили камеру і зняли «гаряче» відео. Люди ж із Рокитного зі знанням справи  кивають головами: мовляв, «здали головиху».

Потім ці чорнобильські надбавки до пенсій були скасовані урядом, і рокитнянці разом із місцевими чиновниками почали в унісон шукати виходи, щоб повернути втрачені гроші. Бо у цих грошах однаково зацікавлені всі. І варто зазначити, що цей сумісний пошук виходів можна віднести до чи не єдиних спільних старань влади і громади. Бо ж у решті випадків кожен сам по собі.

Де чиновника районної адміністрації разом із сільським головою одного з сіл району заарештовують за хабар у вирішенні земельного питання. А приблизно через три роки відсидки голова села всю провину бере на себе, чиновника ж із райдержадмінстраціх випускають на волю, і він знову стає до роботи на своєму місці. При цьому суд ще й постановляє компенсувати йому заробітну плату за вимушений прогул в десятки тисяч гривень. А рокитнянці ж знають, де у с.Бушево Рокитнянського району стоїть приватизована земля того чиновника…

Де місцевий даїшник може прискіпатися до «заїжджого» в Рокитне (бо місцевих же знає всіх) буквально «за аптечку» і одночасно заплющити очі на грубе порушення ПДР свого знайомого, однокласника чи родича.
Він же (даїшник – авт.) може поїхати у сусідній район у МРЕВ (Рокитнянський район свого МРЕВ не має – авт.) і за 100 грн вирішити питання з переоформленням водійського посвідчення старого зразка на нове. Йому все одно туди їхати, а так ще й сотню заробить. І давачі соток задоволені – їм не треба нікуди їхати.

Де водія, який під Новий рік на дорозі збив на смерть двох пенсіонерів, виправдовують.

Де міліціонера, який брав хабарі за закриття кримінальних справ, таки судять, але у в’язниці довго не тримають. І нічого не конфіскують у нього, як того вимагало рішення суду, бо нічого в нього нема. Бо жив на всьому жінчиному і тещиному…

Де на 90-річчя району, що відзначалося днями, серед жовто-блакитних прапорів посеред клумб повтикали прапори Партії Регіонів. І все через те, що свято частково фінансував народний депутат-регіонал від округу. Ці прапори виглядали так, немов це він їх спеціально попросив повтикати на видноті, або місцева влада сама так видко повтикала, щоб спонсорові було приємно.

І всі містяни між собою обурювалися на ці прапори, і ніхто нічого не сказав.

І ні слова обурення не вилетіло з вуст рокитнянців, коли вони півтори години стояли на холодному осінньому дощі і чекали урочистого відкриття офіційної частини свята. Власне, чекали керівництва.

А потім, промерзлі і промоклі бюджетники вдома розказували родичам не про те, що вони довго чекали, а хто і в чому був убраний. І їх нітрохи не бентежило, що їх примусили чекати на дощі. Здавалося, вони навіть не звернули на це уваги.

Рокитне – провінція, де всі все знають один про одного. Знають про злочини і непокари один одного, і всіх це влаштовує. І ніхто не хоче докопуватися до істини.

Всі знають, хто що вкрав, і мовчать, при цьому більше роздумуючи не над покаранням винуватця, а над вищим благословенням на такі ж обставини, за яких так само можна було б украсти.

Де душі мешканців цього загубленого світу перетворилися на гоголівські мертві душі. І лише коли до батьків приїздять діти, що здебільшого вчаться у столиці, вони починають вчити батьків обурюватися. Бач, самі набралися у столиці демократичних поглядів і зневажання корупції у всіх її проявах.

А батьки у відповідь лише кивають, посміхаються у вуса, десь у душі, можливо, й радіють за своїх просвітлених чад, але розуміють – це у вас там у Києві демократія, а нам тут жити. У нас нема демократії, у нас все чітко.

І якщо вчасно не виїхати із цього загубленого світу, то можна назавжди себе загубити, підлаштовуючись під життя у місцевих реаліях.

І це передається з покоління в покоління, як хвороба, що не лікується.

І жодне покоління не виросте здоровим.

І навіть якщо там, у Столиці, громадськість винаходить хоч якісь пігулки, щоб побороти свавілля чиновників і байдужість людей до цього свавілля, то в провінціях не лікуються.

І не будуть лікуватися навіть якщо їм таку пігулку запропонувати.

Це - корупція головного мозку.

Я не вірю, що якби в Рокитному сталася б така подія, як у Врадіївці, то люди б згуртувалися на захист дівчини.

Вони можуть згуртуватися лише довкола того, що стосується їх особисто, наприклад, скасування чорнобильських надбавок до пенсій.

Бо насамперед їм не хочеться руйнувати свій комфорт:  вони не хочуть їхати у сусідній район за посвідченням самі - вони згодні заплатити за це 100 гривень. Вони не хочуть провести літо вдома -  вони згодні «дати на руку» за путівку.

Вони, мабуть, вже щиро люблять корупцію і не хочуть від неї відмовлятися.

Валентина Новицька, «Ні корупції!»