Перемоги над дрібною бюрократією: алгоритм дій

БиблиотекаБоротьба з проявами зловживань та бюрократії може тривати роками і перетворюватись у повноцінні воєнні кампанії.

Актуальний приклад – синхронні спроби активістів з усієї України отримати закордонний паспорт за 170 грн.

Але трапляється, що пробити стіну бюрократії вдається значно легше.

Моя історія – саме про таку маленьку перемогу, коли зважена дипломатія замінила довгострокові воєнні дії.

Стороннім вхід забороняли

Близько місяця тому, втомившись від читання книг з екрану телефону і виростивши в собі бажання читати з паперових книг, я вперше згадав про таке благо цивілізації як публічна бібліотека. На щастя, один з відділів районної бібліотеки знаходився неподалік і навіть працював у вихідні, що давало змогу отримувати і віддавати книги без шкоди власному робочому графіку.

Перший похід обернувся для мене фіаско – працівниця бібліотеки сказала, що записатися та брати книги можна тільки в тому разі, якщо я маю київську прописку. Я ж, не будучи киянином, її  не мав. У відповідь на всі мої запитання  мене відсилали до правил користування бібліотекою, що ховалися у темному кутку неподалік від входу. Дійсно, правила настійливо вимагали у мене київської прописки - жодного тобі шансу для представників вінницької діаспори.

Повернувшись додому, я написав про свій невдалий похід у facebook. У відповідь я отримав кілька добрих порад стосовно того, що я мав би іще поборотися за своє право доступу до книг, до того ж, законодавство, мовляв, на моїй стороні. Скачавши закони, що стосувалися бібліотечної справи, я переконався, що право обслуговуватись у бібліотеці я таки маю. А отже, за тиждень передбачався новий похід до бібліотеки.

Законодавчі аспекти загального доступу до бібліотек

У статті 21 закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» про можливість користування бібліотекою сказано доволі просто: «Громадяни України незалежно від статі,  віку, національності, освіти,   соціального   походження,   політичних   та   релігійних переконань,  місця   проживання   мають   право   на   бібліотечне  обслуговування». Саме такого права хотілося і мені. Зокрема, можливості «безоплатно отримувати у тимчасове користування  документи  із фондів бібліотеки» ( ст. 22, про права читачів).

Втім, вже у «Типових правилах користування бібліотеками України», які мали би формуватися на основі відповідного бібліотечного закону, у пункті 2.9 передбачається, що особи, що тимчасово проживають у зоні обслуговування бібліотечного закладу, мають право користуватись лише бібліотечними залами або ж отримувати книги під заставу.

Очевидно, бібліотека, у яку намагався достукатись і я, могла обґрунтувати свою заборону видавати мені книги саме цим пунктом. Але на їх «але» я мав два «контр-але»:

1) Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначає місце постійного проживання як «адміністративно-територіальну  одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік». Навчаючись та працюючи останні шість років у Києві, я міг підтвердити те, що проживаю більше шести місяців на рік у Києві багатьма іншими документами, окрім реєстрації: від довідок з університету та місця роботи до сплачених рахунків за комунальні послуги;

2) Типові правила гарантували навіть тим, хто постійно не проживає у зоні роботи бібліотеки, можливість отримувати книги бодай під заставу коштів у розмірі їх вартості.

А відтак, повна заборона видавати книги людям без київської прописки все одно була порушенням законодавства, навіть якщо не зовсім юридично-коректно ототожнити поняття «місця постійного проживання» та «місця реєстрації».

Законодавство було на моїй стороні, і я готувався до нової зустрічі з бібліотекарями.

Сторонніх вирішили пускати

Для більшої певності я озброївся наступними засобами оборони своїх прав:

1) Роздруківками згаданих вище законів та типових положень;

2) Блокнотом та ручкою;

3) Диктофоном;

4) Журналістським посвідченням.

Прийшовши в бібліотеку, я іще раз перепитав стосовно своєї можливості користуватися книжковим фондом закладу і отримавши вже знайомі відповіді, перейшов у наступ.

Перш за все, я представився, показав журналістське посвідчення і розповів, що досліджую питання, чи виконують бібліотеки Києва бібліотечне законодавство. Після цього попросив представитись саму бібліотекарку і вказати також ім’я її безпосереднього керівника. Після кількох реплік бібліотекарка таки погодилась це зробити і по виразу обличчя я починав розуміти, що справа піде легше, ніж я сам планував.

Записавши імена та юридичну адресу бібліотеки, я дістав роздруківки і показав, у яких саме пунктах бібліотека порушує правила, де можуть виникати колізії з трактуванням поняття «місця постійного проживання». Бібліотекарша слухала, але думала, здавалось, про своє. Насамкінець запитала: «Тобто, ви стверджуєте, що бібліотеки мають обслуговувати усіх українців незалежно від місця проживання?». Я відповів ствердно. Бібліотекарша мовчала ще кілька секунд, колупаючи кульковою ручкою чистий листок паперу, а потім запропонувала вирішення. «Насправді, ви ж розумієте, всі ці правила – це для загальних випадків. – сказала вона, - Якщо ви маєте бажання користуватися бібліотекою – звісно ж я вас зареєструю, не думаю, що це має стати великою проблемою». Те, що іще тиждень тому видавалося принципово-неможливим, під натиском страху перед начальством та журналістським посвідченням, стало цілком реальним. За кілька хвилин я вже виходив з приміщення з томиком «Кортасара» у руці, ніяких коштів під заставу з мене брати не захотіли. «Ну ви ж донесіть усю цю інформацію до вашого керівництва, а то негоже так порушувати правила громадян», - сказав я наостанок, прощаючись з персоналом. «Звісно ж, обов’язково про все повідомлю», - сказала бібліотекарка, відчуваючи катарсис від того, що ніякого скандалу за участю її начальства не вийшло.

Універсальне правило в боротьбі з бюрократією

Рецепт успіху в таких справах, які не пов’язані з великими грошима, простий – м’яко, без жодних погроз дати зрозуміти чиновнику, що йому буде значно легше піти вам назустріч і поступитися своїми вимогами, аніж дотримуватись своєї звичної моделі поведінки. Але якщо деталізувати, то tips and tricks спілкування з чиновниками нижчого рангу виглядатимуть десь так:

Будьте спокійним і максимально впевненим в собі. Найважливіше – посіяти у чиновничій голові думку про те, що ви чітко розумієте, про що говорите, і можете обґрунтувати це іще десяток разів: перед юристами, начальством, прокуратурою абощо.

Не вдавайтесь до крику, звинувачень, принижень абощо – в теперішніх умовах це не налякає навіть няню у дитячому садочку. Будьте для чиновника другом. Поясність йому, що, сам того, мабуть, не бажаючи, він порушує законодавство, і це може викликати у нього проблеми, але ви не хочете завдавати йому труднощів, адже можна просто перестати порушувати.

Знайте законодавство, цитуйте статті та називайте їх номери. Поставте чиновника, який зазвичай ані граму не розуміється в законі, відповідно до якого працює, у ситуацію, коли він не матиме контраргументів. Якщо він посилається на якісь міфічні пункти та статті, попросіть їх продемонструвати. Якщо часу підготуватись не було,  згадуйте назви законів як то «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про державну службу» абощо.

Пам’ятайте, що чиновник – це людина, що перебуває в постійному страху перед начальством.

Малюнок  Iгоря Лук"янченка

Малюнок Iгоря Лук"янченка

Перед розмовою, поцікавтесь, хто є начальником, попросіть його робочий номер або адресу.

Якщо чиновник не поступається, скажіть, що якщо ситуація не вирішиться, вам як законослухняному громадянину, доведеться звернутися зі скаргами до його керівника, прокуратури, а також до вищого начальства на самого керівника стосовно того, що він наймає працівників, чия кваліфікація та знання власних повноважень не відповідають необхідній нормі.

Наголосіть, що вам дуже не хотілося би витрачати на таке час, але якщо іншого виходу немає, то доведеться.

Цього має бути більш ніж достатньо, але якщо чиновник все ще не поступається, попросіть у нього три аркуші паперу і сідайте писати скарги прямо поряд з ним. Іще раз натякніть, що вам самим суттєво легше просто закрити це питання, ніж потім розбиратися з відповідями на скарги (власне, через скарги добитися свого результату часто буває важче, аніж просто зіграти на чиновницькому страхові).

Згадайте про свій досвід у вирішенні подібних проблем (навіть якщо його немає). Розкажіть чиновнику, наскільки виснажливою є процедура домагання дисциплінарних стягнень з чиновників, як важко вам було минулого разу підключати обласну прокуратуру, щоб відстояти свої права. Згадайте, що цього разу вже є певні контакти, і справа мала би йти трохи легше, мовляв, прокурори самі раді, що норма по плану боротьби з корупцією виконується, але це все одно забагато труднощів як для такого дрібного питання.

Якщо навіть це не діє, попросіть чиновника також обґрунтувати те, що він має право вимагати у вас ті чи інші документи, проплати абощо. Скажіть, що ви хотіли би проглянути його посадові інструкції, щоб розуміти, що він дійсно виконує свої обов’язки, а не перевищує повноваження. Кажіть, що ви зовсім не підозрюєте його у такому, але, мовляв, у наш час усю інформацію потрібно перевіряти – аж раптом хтось перевищує свої повноваження, а це ж уже прямий привід для негайного втручання прокуратури, адміністративної тяганини і доган керівнику, який найняв такого працівника.

Ймовірність того, що дійде до останнього пункту, доволі мала: якщо сума, про яку йдеться, невелика, чиновнику легше буде обійтися без неї або покласти власних 10 чи 50 гривень, аніж отримувати на горіхи від начальства, позбуватися премій чи, не дай бог, підставляти свого начальника під розборки зверху.

Відтак, будьте впевнені в собі і спробуйте побудувати модель країни без корупції в межах власної сім’ї. Адже зміни можуть починатися зовсім з малого.

І хай прибуде з вами сила.