Дядя Стьопа-корупціонер: чому не довіряють українській міліції?

зображення з сайту afisha.ru

зображення з сайту afisha.ru

Упродовж  півтора  тижня в середині липня райвідділки міліції штурмували двічі. Цього разу в Києві.

 У день штурму столичного Святошинського райвідділку (Київ)  у Бучі, що під Києвом, перехожі спершу завадили ДАІшнику протиправно затримати водія, а потім довго не випускали машину ДАІ, в якій у цей час ховалися перелякані співробітники УМВС.

Епідемія непокори міліції поширюється по Україні з блискавичною швидкістю.

Щось зовсім непомітне змінилося за останні два тижні, і у багатьох бажання помсти переважило страх отримати по нирках.

Разом з вікнами у Врадіївському райвідділку міліції розбилася й скринька Пандори, скріплена раніше кийками та електрошокерами.

У суспільстві, де суд купується і продається, рано чи пізно люди почнуть влаштовувати самосуд, і він буде жорстокий.

У країні, де міліція веде себе, як організоване злочинне угруповання, рано чи пізно люди самі почнуть охороняти себе.

І першими, від кого охоронятимуться та кого судитимуть, будуть ці ж самі судді та міліціонери.

Але що ж узагалі не так із цією міліцією?

Відколи служба, яку колись називали небезпечною і важкою, втратила в очах громадян останні залишки поваги і сприймається тепер як корупційна група за інтересами: у хабарництві, зловживаннях, катуваннях, продажі наркотиків чи навіть ґвалтуванні?

Чого не вистачає міліції і відсутність чого схиляє народні симпатії в сторону тих, хто ламає паркани і б’є вікна у відділках, замість тих, хто у цих відділках ховається?

Трохи цифр (поблажливих і нещадних)

Математика – занадто вперта і безкомпромісна річ, щоб використовувати її часто. Тому державні діячі і віддають перевагу розмовам про покращення. Звісно, цифри також можна подавати під різним кутом, цифрами також можна злукавити, втім, вони завжди будуть об’єктивнішими, ніж міжпартійна полеміка чи передвиборні лозунги.

Соціологія – ще та продажна дівка, адже дуже часто результат опитування разюче залежить від того, яким чином сформульовані питання, яка їх послідовність чи яким текстом їх супроводжують інтерв’юери. Але бодай якусь картину такі опитування надати можуть.

Наприклад, нещодавно Центр імені Рузумкова та фонд «Демократичні ініціативи імені Кучеріва» провели опитування на предмет довіри до різних соціальних інституцій.

Міліція була визнана четвертою за рівнем недовіри інституцією після Верховної Ради, Кабінету Міністрів та судів.

Натомість, кількість тих, хто відповіли, що більше довіряють, аніж недовіряють міліції, сягнула цілих 22,3 відсотка. Якщо забути, що відповідний показник в середньому по Європі складає 72%, а у Фінляндії досягає 94%, то здається, що не так і мало.

Але тут доцільно буде звернути увагу на аномальний ріст рівня довіри в порівнянні з минулорічним аналогічним опитуванням Інституту Соціології НАН України. Так, згідно з ним, кількість тих, хто довіряє та переважно довіряє міліції наближається до 9%. А якщо порахувати лише тих, хто висловив повну довіру до стражів правопорядку, то виявиться, що таких минулоріч назбиралося лише 0,8%.

Перше, що дивує, це дивний різкий ріст довіри до міліції у порівнянні цих двох опитувань. За рік ми можемо згадати про те, як донецькі міліціонери ґвалтували затриманого кийком, як чернігівський мент ударив ножем вагітну жінку, як київські «дяді стьопи» прикривали тітушок, поки вони били журналістів, а врадіївські – ґвалтували та били молотком невинну жінку. Що серед цих фактів сприяло зростанню рівня довіри до міліції? В моїй тісній черепній коробці ці речі просто не вміщаються.

Інше питання: хто ж узагалі довіряє міліціонерам, особливо «повністю довіряє»? В голову приходить, що довіряти міліції мають, як мінімум, державні чиновники, представники місцевої влади і самі міліціонери (включно зі спецпідрозділами).

Якщо вірити колишньому міністру юстиції, то таких близько 770 тисяч. Кількість українців, старших за 18 (саме серед них проводять опитування), складає, за даними ЦВК, близько 36 мільйонів.

Відтак, рахуємо, що кількість міліціонерів, держ.службовців та працівників органів місцевого самоврядування складає приблизно 2,14% населення України, що на 1,34 % більше, ніж тих, хто довіряє міліції. Цифра у 0,8% виглядає іще смішніше, якщо перевести її у показник кількості населення – це 288 тисяч українців. Натомість працівників МВС та податкової міліції – 370 тисяч, що на 82 тисячі більше.

Згідно з такими показниками, до міліції не мають довіри не лише не усі чиновники різних органів влади, але й навіть не усі міліціонери.

При цьому, на противагу усім іншим опитуванням сам міністр Захарченко заявляє про якісь міфічні 25,9% рівня довіри до міліції. На що в голову, після попередніх розрахунків, приходить тільки три варіанти того, звідки узяті цифри: 1) зі стелі; 2) опитування проводилось лише серед працівників міліції; 3) під час опитування, інтерв’юери застосовували кийки та електрошокери про тих, кого опитували.

Багато чи мало?

В Україні недовіра до міліції сприймається за цілком природний стан речей, більший шок викликає думка про те, щоб цілком цій міліції довіритись. Проте шаблон того, яке положення мають займати органи охорони правопорядку в суспільстві, можна легко зруйнувати, якщо порівняти позицію міліції в Україні з їх аналогами в Європейських країнах, у тому числі країнах колишнього Варшавського блоку та СРСР.

Згідно з даними згаданого вже фонду «Демократичні ініціативи», рівень довіри до міліції за десятибальною шкалою (де 0 – зовсім не довіряю, а 10 – повністю довіряю) сягає 2,5. Це аномально низький рівень довіри для Європи – за виключенням Росії, мінімальний показник довіри до міліції/поліції будь-якої з європейських країн є вдвічі більшим, а у Фінляндії він складає більше 8-ми. Згідно іншого опитування того ж фонду, де вимірювали рівень довіри за 5-бальною шкалою (де 1 – повністю не довіряю, 5 – повністю довіряю), рівень довіри до Української міліції був на одному рівні з довірою до страхових компаній і значно меншим, ніж довіра до астрологів!

Дані інших загальноєвропейських досліджень дають аналогічні показники. В кожному з досліджень рівень довіри до міліції в Україні є найнижчим серед країн Європи. Це стосується як загального показника, так і конкретних: тільки 20% вважають, що міліціонери виявляють у спілкуванні з ними повагу, 21 – що вони є справедливими, 14 – що однаково ставляться до бідних та багатих. Тільки 32% українців вважають, що міліціонери мають ті ж уявлення про добро і зло, що і решта громадян і тільки 29% бачать наявність між ними спільних цінностей. Тільки 16% опитуваних вважають, що міліція пояснює свої дії і тільки 20% людей заявляють, що підтримують діяльність міліції. Усі ці показники – найнижчі в Європі. Це при тому, що, наприклад, правосвідомість українців у цих же опитуваннях оцінюється як відповідна середньоєвропейським міркам і є вища, ніж, наприклад, у Франції чи Швейцарії.

При цьому в Україні нараховується майже 400 міліціонерів на 100 тис. населення – за виключенням Росії, це найбільше серед усіх Європейських країн. Видатки на МВС у співвідношенні з ВВП – також одні з найбільших (наприклад, вдвічі більші, ніж у Фінляндії з її рівнем довіри у 94% населення). Проте вже за рівнем розслідуваних злочинів на 100 тис. населення Україна знову остання в Європі (наприклад, він у 15 разів менший, ніж у Швеції). Співставляючи ці цифри, можна говорити про тотальну неефективність. А додавши до цієї тотальної неефективності надзвичайний рівень корумпованості міліції, її вгрузлість у хабарництві та кримінальних оборудках, пояснити галопуюче падіння довіри до міліції та готовність до силового протистояння з нею, стає неважко.

Міліціонери беруть хабарі і б’ють людей на допитах.

Вони цинічно брешуть у камери та обличчя і покривають один одного, навіть якщо йдеться про вбивства та ґвалтування.

Вони продають наркотики і кришують дрібних злодіїв, паряться в спільних саунах з кримінальними авторитетами і свято вірять у власну безкарність та всесильність.

При цьому ніхто навіть не думає про охорону громадян – цей обов’язок давно спустився у шкалі пріоритетів на останні місця.

Вони впевнені, що так буде й далі, бо ж вже 20 років ситуація розгортається саме таким чином. Доки одного літнього вечора, покинувши городи та худобину, люди не зберуться під одним провінційним райвідділком і не покажуть, що голі руки бувають сильнішими за шоломи, щити та газові балончики.

І хай навіть товсті міліцейські чини ще не до кінця це усвідомили, щось непомітне змінилось, і страх поступився бажанню помсти.

І помста, якщо до неї дійде, буде жорстока.

Трохи лірики замість висновку

Мій дід під час другої світової був призваний до армії, а після її закінчення пішов працювати у міліцію. Він дослужився до майора міліції, спеціалізувався на розслідуваннях з розкрадання державної власності і завжди дуже пишався своєю належністю до охоронців правопорядку. Колись його піджак був повністю обвішаний медалями, більшість з яких – саме за здобутки у своїх розслідуваннях. Сьогодні він сховав медалі в коробку і не одягає їх навіть на урочистості до дня міліції. Йому соромно за міліцію, якій він віддав половину свого життя. Так, він теж не довіряє теперішній міліціонерам і теж підтримує штурми райвідділків. Пропрацювавши в міліції більше 30 років.

Все інше, як кажуть, додумайте самі.