Еволюція нашого корупціо-гена. Частина 2.

Новиков-1«Ви знаєте, скільки коштує посада хірурга в лікарні міській чи обласній? 30 тисяч баксів. А один аптекар з Тернополя проситься головним лікарем в Збараж і готовий заплатити 50 тисяч. Це ж він приходить і з перших днів береться ті гроші повертати!» – окреслив корупційні реалії тернопільський губернатор Валентин Хоптян.

Середня офіційна зарплатня лікаря в Україні – 2200 грн на місяць. Це навіть не 300 доларів. Але виявляється, щоб отримувати цю незначну суму, треба спочатку дати хабар в 30 тисяч. Віддати свою легальну зарплатню за 109 місяців або 9 років.

Так, жоден економічний розрахунок не виправдає такі “інвестиції”. Бо навіть великі транснаціональні компанії не поспішають заходити на наш ринок з проектами, окупність яких складає понад 5 років - Україна не вважається стабільною економікою. А тут же йдеться не про повну окупність, а лише про повернення вкладених грошей.

Та насправді всі ми розуміємо, що такий хабар окупиться швидко. Бо нормальний лікар завжди буде нормально заробляти – це справедливо, це майже закон природи. А закони природи, на відміну від законів держави, виконуються завжди. Проблема тільки в тому, що країна фактично примушує і лікарів, і пацієнтів державних клінік обходити державні закони заради цієї справедливості.

У цій серії статей ми намагаємося розібратися, з яких факторів формувалося схвальне ставлення більшості українців до корупційних дій. Дефіцити радянських часів привчили нас до того, що будь-що потрібне можна отримати лише за хабар. Зневажливе ставлення трудових мас до державної і корпоративної власності виправдало нечесну приватизацію – про це все йшлося у першій частині.

Наступний економічний чинник тотальної корумпованості нашого суспільства – криза платежів та гіперінфляція середини 90-х. Час, коли курси валют і ціни мінялися щодня, а значить, не було жодного сенсу планувати на перспективу.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ століття наше суспільство було, мабуть, найменш схильним до корупції. Радянська влада дозволила дрібне та середнє підприємництво у формі кооперативів, і ті швидко заповнювали дефіцитні ніші. Тепер для того, щоб купити ковбасу, не треба було давати хабар працівнику продбази – можна просто купити її у кооператорів трошки дорожче, ніж в магазині (де ковбаси зазвичай все одно не було). Там же купували цукор та мило (в магазині – по талонах), а також брюки “банани” і касети з записами “Ласкового мая”. Розпад СРСР і відсутність регуляторної бази давали значну економічну свободу.

зарплатня в мішку

зарплатня в мішку

Але конвульсії радянської планової економіки вже на початку 90-х призвели до того, що на багатьох підприємствах зарплатню затримували по кілька місяців, а згодом почали видавати “натурою”: працівники жиркомбінатів замість грошей отримували маргарин, на цукрових заводах – цукор, працівники фабрики плюшевих іграшок щомісяця приносили додому десятки пухнастих зайців. Звісно, такими зайцями сім’ю не нагодуєш. Популярний жарт того часу: “працівникам Нацбанку теж видали зарплату натурою – грішми”.

У 1994 році інфляція української валюти – купоно-карбованця – склала 10 000%. Гроші істотно втрачали в ціні щодня. Відповідно, у бізнесі розквітали бартерні схеми.

Якось рекламна агенція, в якій я працював у ті часи, відпрацювала контракт за такою схемою: з Маріуполя (завод АЗМОЛ) кілька цистерн з моторним мастилом їдуть до Севастополя на “Інтеррибфлот”, ті розраховуються консервами “кілька в томаті”, яка розвозиться по великих містах, а ми в Кривому Розі отримуємо гроші від оптових продавців кільки і за ці гроші розміщуємо рекламні наліпки АЗМОЛа на маршрутках у Києві. Уявляєте складність логістики і рівень витрат на кожному етапі? І тим не менше, агенція бралася за такі проекти, щоб втримати персонал.

Та найскладніше було людям, які не виробляли нічого матеріального, єдиним “товаром” яких був їхній мозок. Бо з ними, за умови постійних затримок платежів, неможливо розрахуватися натурою. Ну не видавати ж університетським викладачам зарплату у вигляді порожніх дипломів з печаткою!

Саме тоді на базарах почали торгувати кандидати наук, які змогли плюнути на свої наукові праці заради виживання.

Саме тоді в інститутах виникла невмируща донині традиція накривати “поляну” для екзаменаційної комісії – бо викладачі й справді були бідними і голодними.

Саме тоді громадяни від чистого серця почали “підгодовувати” працівників державних установ, які вирішували проблеми людей.

А бізнесмени “неофіційно” домовлялися з міліціонерами про захист офісів – для цього було достатньо каністри бензину, щоб заправити патрульний УАЗик.

Мені достеменно відомо, що в середині 90-х студенти київської консерваторії, а насправді – їхні батьки, - щомісяця скидалися і платили зарплатню професорам. Бо в музичній освіті майбутній успіх молодого виконавця дуже залежить від конкретного педагога, і втрачати своїх педагогів студенти не хотіли.

До всіх цих явищ люди ставилися не як до корупції, а як до прикладів міжособистісного бартеру. Без бартеру тоді взагалі було неможливо вижити. Моя знайома викладачка з трьома неповнолітніми дітьми після смерті чоловіка отримувала пенсію “за втрату годувальника” в розмірі близько 12 доларів на місяць. Ну як їй було відмовлятися від мішка картоплі, привезеного батьками не надто успішного студента? І що їй, шкода трійки на екзамені?

Найголовніше, з точки зору суспільного сприйняття корупціїних дій, що саме в ті часи ми звикли жити лише сьогоднішнім днем, бо надто багато проблем було в кожному “сьогоднішньому дні”. Всім треба вижити зараз, а там вже якось буде – ось основний девіз 90-х і для тих, хто брав хабарі, і для тих, хто їх пропонував.

Але це тільки спочатку міліціонерам достатньо було каністри бензину для того, щоб “першочергово” пильнувати ваш офіс. Бо до халявного добра людина дуже швидко звикає і завжди хоче більшого. Навіть коли зарплати стали регулярними і більш адекватними, держслужбовці не захотіли відмовлятися від наших бонусів, а ми за інерцією продовжували на ці бонуси погоджуватися.

Постійними поборами в держустановах ми досі розплачуємося за своє щире бажання підтримати продуктовим набором добру паспортистку.

Міліцейський рекет і кришування бізнесів – прямий наслідок тих чесних, хоч і неофіційних, домовленостей між підприємцями та правоохоронцями.

Це тільки спочатку якийсь суддя міг за хабар погодитися “не помітити” складу злочину, зараз же навіть за абсолютно правосудні рішення зазвичай доводиться вдаватися до фінансової стимуляції служителів феміди.

Це на початку 90-х за хабарі до університетів вступали тільки ті, хто не проходив за знаннями. Вже через кілька років знання при вступі остаточно втратили сенс – платили всі або майже всі. І окрема такса за вступ “на бюджет”. От і маємо зараз десятки тисяч дипломованих фахівців, яких на роботі доводиться вчити з нуля. З понад сотні ВИШів, що видають дипломи юристів “державного зразка”, на ринку праці визнаються максимум п’ять.

Бо як захищатиме в суді своє підприємство випускник-юрист, який за час навчання лише платив за екзамени, курсові, диплом?

Правильно, єдиним опанованим в університеті способом: через хабар, бо для нього це абсолютно логічна модель отримання рішення. І розказуватиме роботодавцю, що без хабара вирішити справу неможливо. І в цьому навіть буде частково правий – бо що, крім грошей, може бути основним мотивом для судді, який заплатив за право виносити рішення “іменем народу України” сотню тисяч доларів?

b1dbcd1-korupcia-barometr--2

Дослідження Transparency International та Gallup

Як ставитиметься до учнів педагог, який 5 років накривав “поляни” своїм викладачам під час кожної сесії? Звісно, ставитиметься залежно від вартості подарунків, які йому на День Вчителя вручить батьківський комітет класу.

Зізнайтеся собі, ви теж у разі хвороби найбільше боїтеся потрапити під ніж до “молодого хірурга”. Бо знаєте про рівень корупції в медінститутах і думаєте, що свою посаду в лікарні він, скоріш за все, купив за хабар, а не отримав на підтвердження професійних навичок.

Ось і виходить, що найбільш корумпованими у нас вважаються держслужбовці, суди, правоохоронні органи, та система освіти – саме ті, хто потерпав в часи бартерів та зарплат в натуральній формі. І кого ми, добрі громадяни, щиро хотіли підтримати, та тільки не змогли зупинитися, коли реальна потреба в цій підтримці минула.

Я в жодному разі не хочу принижувати всіх державних клерків, всіх міліціонерів та суддів, всіх викладачів і медиків. Ще раз повторюся, мета цього матеріалу – не звинувачувати когось конкретно, а проаналізувати соціопсихологічні причини сучасного розквіту корупції. Бо без розуміння причин та контексту формування системи неможливо щось поміняти.

І от як саме могли б відбуватися ці зміни – читайте в наступній частині.

Скажу лише, що банальні кроки типу введення суворіших покарань навряд чи спрацюють.

Проблема корумпованості суспільства – перш за все, комунікаційна проблема.

І вирішувати її можна комунікаційними методами, приблизно так, як бізнеси формують серед населення моделі споживання своїх товарів.