Хто захистить Софію від суддів та чиновників?

Марина Соловйова - адвокат, громадський діяч

Марина Соловйова - адвокат, громадський діяч

Українські суди продовжують «легалізовувати» незаконні забудови історичної частини м. Києва – буферної зони Ансамблю споруд Софійського собору, ігноруючи приписи українських законів та норми міжнародного права.

Служителі Феміди свідомо роблять все можливе для включення України до «чорного списку ЮНЕСКО» та виключення Ансамблю споруд Софійського собору зі Списку всесвітньої спадщини, що перебуває  під охороною ЮНЕСКО, захищаючи при цьому інтереси приватних забудовників та нехтуючи інтересами громади. До цього не можна бути байдужими. 

Так, 20 березня 2013 року Господарським судом міста Києва у складі головуючого судді Балаца С.В., суддів Баранова Д.О. та Босого В.П. прийнято рішення щодо законності землевідведення під будівництво житлово-офісного комплексу з підземним паркінґом по вул. О.Гончара, 17-23, яким повністю відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень Київської міської ради, державного акту про право власності на землю, договорів оренди та купівлі-продажу земельної ділянки, за яким права на землю передавалися будівельній компанії – ТОВ «Інвестиційно-будівельна група».

До прийняття рішення у зазначеному складі суддів справа вже неодноразово розглядалася господарськими судами, в ході чого рішенням того ж Господарського суду міста Києва від 23 квітня 2012 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07 липня 2012  року, позовні вимоги було задоволено в повному обсязі, а саме: визнано недійсними рішення та договори, за якими ділянки передавалися забудовнику, саму компанію забудовника – такою, що не має права власності та користування землею.

Постановою Вищого господарського суду України судові рішення судів попередніх інстанцій були скасовані з подальшим направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При скасуванні рішень судів попередніх інстанцій Вищим господарським судом України, вказівки якого є обов’язковими при новому розгляді справи, суд зазначив про необхідність застосування до спірних правовідносин норми Закону України "Про охорону культурної спадщини" в редакції, чинній на момент прийняття рішень Київської міської ради та укладення договорів, відносно спірних земельних ділянок та надання належної правової оцінки доводам скаржника щодо відсутності ратифікації Настанов, які регулюють виконання Конвенції про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини.

Зазначені доводи Вищого господарського суду України пов’язані із розташуванням спірного об’єкту будівництва в межах охоронної (буферної) зони ансамблю споруд Софії Київської, яка у грудні 1990 року під час роботи 14-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини, у Банффі (провінція Альберта) в Канаді, була включена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО за № 527.

При повторному розгляді справи Господарський суд міста Києва у своєму рішенні від 20 березня 2013 дійшов до цілком необґрунтованих висновків, які суперечать національному законодавству, міжнародним договорам України, які є частиною національного законодавства та міжнародним зобов’язанням України.

Позиція суддів Балаца С.В., Баранова Д.О. та Босого В.П. зводиться до того, що Настанови, які регулюють виконання Конвенції про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини не були окремо ратифіковані Україною, тому застосуванню при розгляді спорів не підлягають. Відносно охоронного статусу буферної зони ансамблю споруд Софії Київської суд зробив висновок про відсутність такого статусу, чим фактично встановив можливість безперешкодного висотного будівництва на цій території.

Суд дозволив будівництво в буферній зоні. Фото nashigroshi.org

Суд дозволив будівництво в буферній зоні. Фото nashigroshi.org

Така позиція судової гілки влади ще раз підкреслює небезпідставність побоювань та застережень Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО щодо відсутності в Україні мораторію на забудову в охоронних зонах пам’яток всесвітньої культурної спадщини та бездіяльність України як країни-учасниці Конвенції ЮНЕСКО, щодо повідомлення Комітету всесвітньої спадщини про заплановане будівництво в охоронних зонах.

У відповідності до статей 4 та 5 Конвенції ЮНЕСКО, кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. Держави - сторони цієї Конвенції з тим, щоб забезпечити якомога ефективнішу охорону і збереження та якомога активнішу популяризацію культурної і природної спадщини, розміщеної на її території, прагнуть в умовах, властивих кожній країні, проводити загальну політику, спрямовану на надання культурній і природній спадщині певних функцій у громадському житті та на включення охорони цієї спадщини до програм загального планування; вживати відповідних правових, адміністративних і фінансових заходів щодо виявлення, охорони, збереження, популяризації й відновлення цієї спадщини.

В той же час судді Господарського суду міста Києва, розглядаючи зазначену справу, дійшли до висновку про неможливість застосування по відношенню до України Настанов, що регулюють виконання Конвенції ЮНЕСКО, у зв’язку з тим, що Україна не ратифікувала Настанови як окремий міжнародний договір.

Пунктом 172 вказаних Настанов встановлено обов’язок країни-учасниці повідомляти Комітет всесвітньої спадщини про будь-яке будівництво, заплановане в межах охоронної зони пам’ятки, щоб у подальшому Комітет мав змогу надати власні рекомендації та допомогу, з метою якнайменшого впливу на об’єкт всесвітньої спадщини.

Статтею 8 Конвенції ЮНЕСКО передбачено роботу Міжурядового комітету з охорони визначної культурної і природної спадщини загального значення, що називається «Комітет всесвітньої спадщини», що є виконавчим органом при Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), який на даний час складається із 21-ї держави сторін Конвенції.

Статтею 10 Конвенції ЮНЕСКО встановлено, що Комітет всесвітньої спадщини приймає свої правила процедури. В такому порядку Комітетом всесвітньої спадщини було прийнято зазначені Настанови (оперативне керівництво) по виконанню Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини.

В контексті вказаного, висновки суддів Господарського суду міста Києва є очевидно протиправними, оскільки не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на положеннях вітчизняного та міжнародного права.

Україна, приєднуючись до Конвенції ЮНЕСКО у 1988 році, одночасно з цим визнала повноваження всіх міжурядових виконавчих і дорадчих органів, які діють в межах Конвенції ЮНЕСКО, в тому числі і повноваження Міжурядового комітету з охорони визначної культурної і природної спадщини загального значення.

Розробка та прийняття процедурних документів, які визначають порядок виявлення та збереження пам’яток, їх включення до Списку Всесвітньої культурної та природної спадщини, виключення їх із такого списку покладається саме на Комітет всесвітньої спадщини, оскільки безпосередньо Конвенцією ЮНЕСКО такий порядок не встановлено.

За таких обставин рішення виконавчого міжурядового органу, який діє з метою забезпечення поточної реалізації завдань Конвенції між сесійними засіданнями, не потребують додаткової ратифікації країнами-учасницями, оскільки при приєднанні до Конвенції кожна держава самостійно делегувала вказані функції Комітету всесвітньої спадщини.

В ході апеляційного перегляду зазначеного судового рішення Київським апеляційним господарським судом у складі головуючого судді Тищенко О.В., суддів Гончарова С.А. та Іоннікової І.А. питання щодо ратифікації Настанов Комітету ЮНЕСКО набрало нових, неочікуваних, оборотів.

З метою підтвердження безпідставності доводів про необхідність ратифікації Настанов Комітету ЮНЕСКО було зроблено відповідні запити на ім’я Міністерства закордонних справ України та до Міністерства юстиції України як до органів, компетентних надати відповідь на поставлене вище питання.

Попри це, від Міністерства закордонних справ України жодної відповіді взагалі надано не було. Міністерство юстиції України роз’яснення зазначеного питання не надало взагалі, посилаючись на відсутність у Міністерства тексту Настанов, відносно яких було зроблено запит, та посилаючись при цьому на Міністерство закордонних справ, до компетенції якого такі питання провинні відноситися.

Внаслідок зазначеного склалося цілком обґрунтоване враження про змову державних чиновників, які навмисне, не заважаючи на покладені на них обов’язки не дають прямої відповіді на питання необхідності ратифікації для України Настанов Комітету ЮНЕСКО. Суд апеляційної інстанції, незважаючи на відсутність чіткого роз’яснення компетентних органів щодо необхідності ратифікації настанов як окремого міжнародного договору України, клопотання про витребування таких роз’яснень відверто проігнорував, вказавши, що воно може бути вирішено пізніше. Але  так і не повернувся до його розгляду.

У свою чергу без наявності будь-якого спростування твердження про відсутність необхідності ратифікації Настанов для їх подальшого застосування на території України судді апеляційної інстанції повністю погодилися із висновками Господарського суду міста Києва, щодо відсутності доказів ратифікації Настанов Верховною Радою України. Окрім цього було зазначено, що в силу статей 8 – 14 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини до компетенції Комітету всесвітньої спадщини не відноситься затвердження будь-яких правил, положень та інших документів, які є обов’язковими до виконання країнами-учасницями Конвенції.

Древній Софії загрожують небезпечні сусіди - гламурні висотки. Фото з сайту sofiyskiy-sobor.polnaya.info

Древній Софії загрожують небезпечні сусіди - гламурні висотки. Фото з сайту sofiyskiy-sobor.polnaya.info

Остаточно розвіяла сумніви в наявності  змови чиновників найвищих рівнів поведінка Генерального директора Національного заповідника «Софія Київська», до основних завдань котрого входить захист та охорона об’єкта всесвітньої культурної спадщини. За нашим зверненням до Міністерства культури України та до керівника Національного заповідника «Софія Київська» генеральному директору заповідника Сердюк Олені Михайлівні було надано міністерське розпорядження звернутися до Київського апеляційного адміністративного суду із самостійною апеляційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва - з метою захисту об’єкту всесвітньої культурної спадщини. Всі документи, необхідні для звернення заповідника в суд були підготовлені. І в той час, коли залишалося лише поставити підпис пані Сердюк, вона це робити відмовилася, мотивуючи відмову відсутністю погодження зі сторони Міністерства культури.

За таких обставин є очевидною змова, в ході якої посадові особи органів державної влади та установ, покликаних охороняти та захищати культурну спадщину, тільки роблять вигляд якоїсь діяльності, а насправді повністю бездіють, чим лише сприяють її руйнуванню.

Доцільно також зазначити те, що при прийнятті рішення суддями Господарського суду міста Києва було надано досить самовільну, нічим не обґрунтовану, оцінку практиці Європейського суду з  прав людини, на прикладі рішення від 24 червня 2003 року у справі «Stretch проти Об’єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії», з посиланням на яке зроблено висновок про те, що визнання недійсним договору, згідно якого отримане майно від держави та подальше позбавлення цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Звертаючись до вказаного рішення Європейського суду з прав людини, судді Господарського суду міста Києва фактично визнали ту обставину, що органами державної влади та місцевого самоврядування в України при передачі земельних ділянок в охоронній зоні Софії Київської під забудову було порушено норми законодавства, але з урахуванням вказаного рішення Європейського суду забудовника слід звільнити від відповідальності.

У той же час суддями із незрозумілих підстав жодним чином не було враховано підстав і предмету спору, який вирішувався Європейським судом з прав людини, та не порівняно його із підставами та предметом спору навколо землевідведення під будівництво на території пам’ятки Всесвітньої культурної спадщини.

Рішення Європейського суду, на яке роблять посилання судді Господарського суду міста Києва, стосувалося відмови громадянину у продовженні строку договору оренди землі на 21 рік з підстав перевищення орендодавцем повноважень при включенні в договір умови про можливість його продовження.

В нашому випадку мова йде про порушення, допущенні Київською міською радою, яка, не зважаючи на цільове призначення земельних ділянок, заборону їх відчуження у приватну власність та заборону передачі в оренду без погодження із Верховною Радою України, передала землю для забудови будівельній компанії.

Предмети двох вказаних судових спорів та підстави, з яких вони виникли, жодного відношення один до іншого не мають. Мотиви, з яких Господарський суд міста Києва застосував зазначену практику Європейського суду з прав людини до правовідносин між органами державної влади та компанією-забудовником, очевидно, ніколи відомими не стануть. Залишається лише сподіватися на те, що в даному випадку мало місце прикре непорозуміння або випадкова помилка, а не халатне ставлення до покладених на суддів обов’язків, як швидше всього і є.

На зазначені обставини при перегляді справи в суді апеляційної інстанції суддями будь-якої уваги не зверталося. Головуючий суддя Тищенко О.В., наприклад, ні вивченню суті спору, ні його предмету не приділила навіть хвилини уваги, оскільки вона не знала ні про які земельні ділянки йшла мова, ні про те, чи були вони передані у власність, продані, здані в оренду тощо. Така халатність все ж таким повинна заслуговувати на особливу увагу, оскільки в даному випадку сама судова справа та поведінка суду перебувають під пильною увагою міжнародної спільноти.

У подальшому, як витікає із тексту постанови Київського апеляційного господарського суду від 29 травня 2013 року, судді апеляційної інстанції повністю погоджувалися із своїми колегами із Господарського суду міста Києва та відверто повторювали їх.

Очевидно протиправними є доводи судів обох інстанцій, зроблені із посиланням на національне законодавство у сфері охорони культурної спадщини.

Заборона негативного впливу на об’єкти культурної спадщини та заборона будь-яких перетворень на їх території встановлюється Законом України «Про охорону культурної спадщини». Питання щодо земельних правовідносин у межах (на території) об’єктів культурної спадщини врегульовані, окрім зазначеного Закону, також Земельним кодексом України, яким території пам’яток та їх охоронні зони відносяться до особливо цінних земель та можуть вилучатися і передаватися тільки за згодою Верховної Ради України або безпосередньо Кабінетом Міністрів України.

З метою збереження характеру історичного середовища ансамблю Софійського собору та його домінуючої ролі в центральній історичній частині міста виникла необхідність уточнення меж території буферної (охоронної) зони, вдосконалення охоронного статусу та режимів її використання. Як результат, було розроблено документ «Охоронна зона ансамблю споруд Софійського собору. Межі та режим.», погоджений Київською містобудівною радою у березні 2005 року, затверджений Наказом Міністерства культури і туризму України № 1076 від 23.12.2005 року, затверджений Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в липні 2005 року під час роботи 29-ї сесії в м. Дурбан.

Сам же Національний заповідник «Софія Київська» був внесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України ще у 2001 році на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 1761 від 27.12.2001 року.

Як зазначалося, земельна ділянка по вул. Гончара, 17-23, перебуває в охоронній зоні ансамблю споруд Софійського собору, в силу чого є землею історико-культурного призначення та віднесена до особливо-цінних земель, що встановлює обмеження у її вилученні та подальшому використанні не для цілей історико-культурного призначення.

Господарськими судами відповідні положення Земельного кодексу України та Закону України «Про охорону культурної спадщини» були відверто проігноровані з тих підстав, що неможливо встановити цільове призначення земельних ділянок за даними державного земельного кадастру на дату прийняття рішень Київською міською радою, оскільки на дату їх прийняття Земельним кодексом не було передбачено включення до кадастру відомостей про цільове призначення землі.

При цьому незрозумілим є незастосування в такому випадку чітких та зрозумілих положень Земельного кодексу України та Закону «Про охорону культурної спадщини», якими чітко встановлено, які ділянки відносяться до земель історико-культурного призначення.

Також безпідставним є залишення поза увагою суддів позиції Міністерства культури України, Головно управління містобудування та архітектури міста Києва, Головного управління охорони культурної спадщини міста Києва, Інституту археології Національної академії наук України, Державного підприємства «Інститут Генплану міста Києва», якими в один голос заявлено про належність землі по вул. Гончара, 17-23 до земель історико-культурного призначення.

Наочним є приклад того, що при встановленні статтею 1 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини належності до культурної спадщини ансамблів: груп ізольованих чи об'єднаних будівель, архітектура, єдність чи зв'язок з пейзажем яких є видатною універсальною цінністю з точки зору історії, мистецтва чи науки та визначних  місць: творів людини або спільних витворів людини й природи, а також зон, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології, судді Господарського суду міста Києва дійшли висновку, що землі охоронних зон та землі, на яких розташовані пам’ятки археології, не відносяться до земель історико-культурного призначення.

При цьому особливої уваги потребує та обставина, що, звертаючись до рішення Європейського суду з прав людини, яке жодного відношення до охорони об’єктів культурної спадщини не має, судді Господарського суду міста Києва Балац С.В., Баранов Д.О. та Босий В.П. не звернулися до національної судової практики Верхового Суду України, яка мала місце при розгляді питань правомірності землевідведення та нової забудови на території Пейзажної Алеї, Садиби Мурашка, по вул. Стрілецькій, 10/1, на території скверів по вул. Гончара, 1-3 та Гончара, 1-5 та якою чітко встановлено належність земель в межах охоронної зони ансамблю споруд Софії Київської до земель історико-культурного призначення, неможливість їх передачі під забудову та протиправність будівництва у вказаній зоні.

Описані судові рішення господарських судів, на жаль, є непоодиноким випадком грубого та зухвалого порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Водночас висновки суддів, зроблені у судових рішеннях, свідчать про те, що судді не усвідомлюють або свідомо не бажають усвідомлювати, що міжнародні договори України вже протягом довгого часу є інтегрованою частиною національного законодавства та повинні використовуватися на рівні із Законами України.

Вказаний приклад чітко демонструє, що Україна як країна-учасниця Конвенції ЮНЕСКО небезпідставно турбує міжнародну спільноту з приводу можливості забезпечення своїх зобов’язань за міжнародними угодами. Адже очевидним стало, що не лише на рівні виконавчої та законодавчої влади має місце бездіяльність щодо збереження Всесвітньої культурної спадщини, але й судова влада у свої практиці допускає свідоме знищення визначних історичних та культурних пам’яток.

При цьому жодних покращень у вказаній сфері не відбувається.

Попри прийняте на 36-й сесії ЮНЕСКО рішення, яким Україну зобов’язано ввести мораторій на будівництво всіх висотних будівель для зменшення негативного впливу на об’єкт Всесвітньої культурної спадщини – Собор Святої Софії і прилеглі монастирські споруди, на даний час у межах охоронної зони ансамблю споруд Софії Київської Київською міською радою виділено близько 40 ділянок під висотну забудову, а органи державної влади жодним чином не сприяють охороні культурної спадщини та всіляко приховують існуючі у цій сфері проблеми.

З цього приводу київська громада вже звернулася до ряду неурядових міжнародних організацій з метою проведення незалежної оцінки стану збереження та охорони об’єктів Всесвітньої культурної спадщини в Україні.

Враховуючи вкрай занедбану ситуацію у сфері охорони культурної спадщини ми вимагаємо від новопризначеного Міністра культури України, народних депутатів України, депутатів Київської міської ради невідкладного прийняття рішень про введення заборони будівництва в межах охоронної зони ансамблю споруд Софії Київської. У разі невжиття такого необхідного та закономірного заходу об’єкти всесвітньої культурної спадщини будуть ганебно включені до так званого «чорного списку ЮНЕСКО», що продемонструє неспроможність держави виконувати свої міжнародні зобов’язання та в подальшому призведе до виключення українських пам’яток зі Списку всесвітньої культурної спадщини.

Марина Соловйова - адвокат, громадський активіст