Невиліковні?

Долинська – типове маленьке місто з типовими життєвими радощами та негараздами. Фото dolinskaya.org.ua

Долинська – типове маленьке місто з типовими життєвими радощами та негараздами. Фото dolinskaya.org.ua

Моє дитинство пройшло у невеличкому містечку неподалік Кривого Рога. Широкому загалу воно може бути відомим хіба що завдяки гірничо-збагачувальному комбінату КГЗКОР, який 30 років тому почали будувати тут силами країн соціалістичного  блоку (неіснуючі вже НДР і Чехословаччина, а також Румунія та Болгарія), але так і не добудували. У 2005-му точилися суперечки про те, як цей розграбований власними ж співробітниками “довгобуд” приватизувати, але там виявилася настільки заплутана історія з правами власності, що справа далі розмов не пішла.

В усьому іншому Долинська – типове маленьке місто з типовими життєвими радощами та негараздами. Майже повністю одноповерхове, з безліччю садів, жахливими неосвітленими дорогами і чистою водою в криницях. Пастораль та й годі!

Там досі живе моя мама. Вона, як нормальна пенсіонерка, любить розказувати мені “місцеві новини”. Найчастіше йдеться про людей, яких я мав би пам’ятати з дитинства – банальні історії типу “а Інна, що вчилася з тобою в паралельному класі, зараз працює в адміністрації, а Денис одружився і влаштувався в міліцію, бо іншої роботи немає.”

Та часом новини з малої Батьківщини справляють враження цілковитої абсурдності. В таке спочатку не віриш, потім смієшся, а згодом приходить усвідомлення, що таких міст в Україні – сотні, і в кожному з них, скоріш за все, відбувається щось подібне. Наводжу лиш кілька новинок, стилістика оповіді максимально наближена до оригіналу.

- Недавно збирали гроші з людей на новий паркан для кладовища. Обходили всі вулиці, всіх заставляли здати і розписуватися на якомусь папірці, що це добровільна благодійна пожертва.
- А звіт потім дали? – питаю я.
- Та який звіт!?! Там, кажуть, половина грошей просто зникла, бо якщо порахувати, то можна було б три таких забори поставити.

- А перед виборами зігнали всіх на мітинг – держслужбовців – і почали розказувати, що міська адміністрація провела газ по таких-то вулицях. Люди стоять і слухають. І всі ж знають, що за труби самі платили, з кожної хати гроші збирали і немаленькі! І робочим платили, ще й труби ті виявилися дуже дорогими – хтось на цьому непогано заробив. А цей стоїть і розказує, що міська влада забезпечила людей газом. І всі все знають, і всі мовчать – а що тут скажеш? Бо кажуть, гроші в бюджеті на газифікацію були, та десь поділися. А так з людей гроші зібрали – і можна нагору звітувати. Ніхто ж не знає, як воно насправді.

- А оце недавно мер несподівано почав вітатися з людьми і ходити на роботу! То цілими днями вдома сидів, а тепер кожен день на роботу їздить і з людьми здоровається. Кажуть, була якась “корупційна комісія” з області – то мабуть щось-таки знайшли, бо чого б він оце з людьми почав говорити? Раніше завжди відвертався і людей не помічав, такий важний був.

Підведення газу до будинків, де раніше готували їжу на “балонному пропан-бутані”, - серйозний прогрес.

Паркан на цвинтарі потрібен однозначно.

Залучення ресурсів громади до вирішення місцевих проблем, як от фінансування того ж паркана, на який грошей в місцевому бюджеті дійсно могло не бути, – теж нормально.

В багатьох американських містах ще до проголошення Декларації Незалежності саме за принципом співфінансування утворювалися, наприклад, пожежні бригади. Тільки от чому, на відміну від мешканців американських містечок XVIII ст., мешканці українських містечок XXI століття не вимагають звіту про використання своїх власних грошей, тендерної документації на вартість труб чи цементу для паркану?

Думаєте, люди просто не знають про дерибан? Але це ж не Київ чи навіть Кривий Ріг, де людей дуже багато, і подібні справи можна сховати.

Тут населення близько 15 тисяч, і усі всіх знають.

Тут неможливо засекретити жодну справу – бо той, хто відповідає за "таємність" , обов’язково розкаже кумові, а той своїй дружині, а та ще комусь, і вже за кілька днів все місто буде “в курсі”.

Відповідь, як мені здається, одночасно проста і дуже складна.

Найлютіша мафія – це мафія маленьких міст. Тут тебе можуть звільнити “ні за що, і ти більше взагалі не знайдеш роботи в місті, якщо про це твого роботодавця попросить мер. Тому ніхто не хоче “нариватися”.

Бо роботодавців у цьому місті приблизно стільки ж, скільки олігархів у цілій країні, тобто, небагато.

І як олігархи не люблять сваритися з президентом, щоб мати можливість і далі оптимізувати податки через офшори, так власники магазинів чи підприємств маленького містечка не сваритимуться з мером, щоб не чіпала місцева податкова.

От і спробуй розберися,  з якого боку голова у цієї гнилої риби: в державі все так корумповано, бо маленькі міста так живуть, чи навпаки.

Але навіть не цей абсурд найбільше підживлює в мені думку, що я правильно зробив, коли після інституту вже не повернувся в рідне містечко, хай навіть таке рідне і пасторальне. А той факт, що тут всі ставляться до цього абсурду, як до нормального стану речей. Всі звикли. І ця звичка щоразу веде їх до нових вершин абсурду.

У Аркадія Аверченко є оповідання, назву якого я виніс в заголовок цього тексту, – “Невиліковні”. Там ідеться про те, що в літературі зненацька впав попит на порнографічні твори, зате стали популярні історичні повісті та оповідання про тварин.     І ось, один з порно-письменників приносить у видавництво свою нову збірку. Якраз на популярні теми. “Нариси з життя мух”.

Небольшая стройная муха с высокой грудью и упругими бедрами ползла по откосу запыленного окна.
Звали ее по-мушиному - Лидия.
Из-за угла вылетела большая черная муха, села против первой и с еле сдерживаемым порывом страсти стала потирать над головой стройными мускулистыми лапками. Высокая волнующаяся грудь Лидии ударила в голову черной мухи чем-то пьянящим... Простерши лапки, она крепко прижала Лидию к своей груди, и все заверте...

Якщо людина звикла писати “и все заверте...”,  то вже навряд чи зможе інакше. Якщо людина звикла брати хабарі, то буде це робити, скільки залишатиметься на посаді.

В середині 90-х тато виклав величезну, як для того часу, суму в 500 доларів за те, щоб “відмазати” від армії мого молодшого брата, бо той не зміг вступити до інституту одразу після школи. Зараз, звісно, ніхто вже не дає хабарі за те, щоб не служити. Потреба у  призовниках щороку зменшується, і немає сенсу заганяти в армію всіх. Зате, як розказала моя мама, зараз ті ж самі люди в тому ж самому військоматі беруть непогані гроші за те, щоб ВЗЯТИ хлопця в армію.

- А що, школу закінчив, роботи немає, а так хоч годуватимуть хлопця рік. І після армії можна в міліцію піти, чи охоронцем...

Я ж кажу – невиліковні. Тільки от хто: чиновники, чи ми всі, включно з моєю мамою, якщо ставимося до цього абсурду, мов до нормального стану справ?