Викреслені з живих

Чорноморка. Прибережний район Одеси. Ще у дитинстві я дуже любила тут відпочивати. Але коли потрапила сюди через двадцять років – не впізнала нічого. Ландшафт наче переліпили наново. Виктор Григорович вижив у війні, але тепер з острахом виходить на поріг своєї хатинки. Два великих будинки вже впали з кручі у море. Третій раз відбудовуватись капітально старенький не став. Побудував собі хижку, оббив вагонкою – якщо вже й завалиться – не так буде шкода.

 - Тут у меня было метров сорок-пятьдесят земли, а потом начало ползти. Лопает земля. Вот в прошлом году такой огромный кусок упал!  Оползники аж удивились!

Навколо дідусевої хати зібралась ціла комісія. Їздили ледь не щодня – щось міряли, радились, хитали головами і нарешті ... кудись зникли. Укріплювати ці схили – немає сенсу. Точніше, у плані берегоукріплень ця місцина позначена, але робити тут щось будуть в останню чергу. Тут не будують свої палаци олігархи, а звичайні люди й так переб’ються.

Віктор Григорович вже звик не діставати речі з валіз та спати в одязі. На випадок раптового чергового зсуву грунту.

 - Страшно, корда с неба падаешь и когда мины взрываются – страшно. А так нормально – привык»

На відміну від Віктора Григоровича, Дмитро не може спокійно спати. Він живе просто під горою. Усе, що падає зі скелі, валиться йому на голову. Коли хлопець отримав від діда у спадок будиночок на березі моря, він стрибав від щастя. Просто під ногами плещуться блакитні хвилі – влітку можна взагалі не вдягатись – із ліжка стрибнув у прохолодну блакить. Але потім хлопець зрозумів – його будинок – величезна пастка. З одногу боку –  непередбачуване море, а з іншого – неукріплений схил.

 - На моей памяти было такое -  люди что-то гуляли, у них просто ушла стена…. Вот они сидят, едят и я вижу, как у них зависла ножка от стола прямо над пропастью. С тех пор ничего не меняется, люди к этому привыкли.  Никакие берегоукрепительные работы не проводятся, никакие ни пирсы, ни укрепления не делаются.

Що робити з дідусевою спадщиною Дмитро не знає – продати будинок неможливо, а жити у постійному страху – не хочеться.

- Этот кусок возле моря нельзя назвать лакомым. Именно потому, что он требует крупных инвестиций в берегоукрепительные работы. Никто этим заниматься не хочет. Отрезает так метра два-три каждый год.  Они падают вот с этой скалы вниз. Бывает, что мы просто сидим за ужином кушаем и слышим, как происходит обрушение. Выходим – уже стенки нету.

Проходжу вздовж берега і не вірю своїм очам! Просто переді мною – Ластівчине гніздо. Але, чекайте! Я ж не у Ялті, а в Одесі! Підходжу ближче й розумію – над прірвою завис чийсь будинок. Хвіртка відчинена, заходжу у двір. Від стін будиночку до прірви буквально півтора метрии. Та ні, тут люди не живуть. Господарі, певно, давно покинули цю небезпечну домівку. Рапотм заходить якась жіночка – виявляється, вона і є власниця цього будинку. Пропонує попити кави та помилуватися морем - «здесь хорошо, бакланы летают, залетели ко мне на второй этаж и дрались там – рыбу не поделили».

Жіночка наливає каву у горнятко і розказує свою історію про те, що цей будинок – вже третій за останні кілька років:

- У нас два дома упало тут. И вот это фундаменты этих домов, которые здесь были. В итоге, чтоб это не повторилось, сделали склоны, сделали волнорезы, насыпали песчаные пляжи, под склонами дренаж для водоотвода и деревья снизу держат корневой системой поверхносный слой.  Прошлой весной упал дом, еще один упал дом.  Этот построили уже прямо под стенку – дальше некуда. Там уже дорога.

Далі жінка розкриває просто шокуючі подробиці. Два будинки впали і людей, які у них були прописані, місцева влада просто викреслила з живих.

 - Ну, вообще нас не существует - пришла женщина перепись делать, смотрит – говорит, вас не существует. Говорю - как не существует? Вот, мы живы!!! Я хотела пойти в мэрию, сказать, но я не пошла. Я не рискнула. Потому что связи и деньги решают все. А у меня ни связей, ни денег… У меня сын... Я даже гостей не могу пригласить. Они боятся - вдруг мы упадем… Вот так верой живу и себя успокаиваю.

Заходить симпатичний хлопчина , років п’ятнадцять. Хлопець мріє стати відомим футболістом. Але на змагання їздити не вистачає грошей. Усі сімейні заощадження йдуть на те, щоб знову і знову відбудовувати те, що забирає море. У свої рокі хлопець вже навчився передчувати катастрофу заздалегідь:

 - Сначала идет трещина во дворе. Это предупреждение, что вы упадете. Я говорю – так быстренько вещи забрали все, потому, что мы падаем. За два дня мы упали.

Мешканці цієї вулиці вирішили унебезпечити себе самостійно. Заможна родина з Санкт-Петербурга навіть запропонувала виділити на це гроші. Власні. Юлія показує величезний насип перед будинком – вони разом із чоловіком привезли сюди двадцять вантажівок землі. Робили це вночі потай від місцевих чиновників.

 - Мы согласны были это сделать за свои деньги и попытались это сделать, но все это мы делали «втихаря», даже эту траву сеяли и поливали все вместе вот так с огорода. Власти очень сильно мешают. Мы пытались предоставить те проекты, которые утверждены законодательством Росси, но нам отвечали однозначно - вот это все уходит и пусть уходит. Я писала на горячую линию мэрии.  Всякие обещания, что до нас может быть дойдет укрепление этого берега, остались просто обещаниями. Я прекрасно понимаю, что это не произойдет, что мы будем делать сами. В этом году было потрачено 6 тысяч долларов на чернозем, что будет в следующем году -  я не знаю.

Чому місцева влада не хоче дозволити Юлії за власні кошти укріпити береги – жінка навіть гадки не має. Бюджетні кошти не використовуються, а врятувати можна цілий мікрорайон!

 - Мы хотели предоставить проект. Проект мы хотели сделать за свои личные деньги, не взяв ни копейки,  мы наняли архитектора, который этим занимался в Испании. У них такие же склоны Местные власти очень мешают, даже если люди хотят сделать за свои деньги, хотят вложить деньги – не дадут.  Ни за бюджетные деньги,  ни за что – просто дайте нам разрешение, скажите «да» и мы сделаем это все за свой счет. Мы не надеемся ни на какую власть. Мы хотим просто безопасности.

Юрій Верба виріс на хитких одеських схилах. Тому і професію собі обрав відповідну – спеціаліст з берегоукріплень. Чоловік знає не з чуток – чому влада відмовляється допускати будь-кого до цього складного процессу. Не тому, що для такої відповідальної роботи треба закінчити спеціальний університет, і не тому, що довірити долю тих, хто живее на узбережжі можна лише суперпрофесіоналам. Просто на схилах можна дуже добре заробити.

 - Создается новая площадка для развлекательного комплекса -  туристического, гостиничного. Когда выдавали разрешение, то выдавали на проведение берегоукрепительных работ. Ни о каких коттеджах там речь не шла. В области берегозащитных работ тоже есть своя монополия, которая стремится никого не пускать в свой огород, которой не нужны специалисты. Им нужны другие специалисты - которые могут предложить как побольше денег выбить из заказчика.

 -Сколько можно «отмыть» на берегоукреплениях?

 - А сколько угодно. Сколько поможет наглость. Стоимость работ примерно завышается в 50 раз. Часто делаются работы, в которых вообще нет никакой необходимости  - то есть, в данном случае завышение, можно сказать, в миллион раз. Получая какую-то площадь для противооползневых и берегозащитных работ, проект решает проблему не берегозащиты и благоустройства, а устройства площадок для ресторанов, клубов, кафе. Эти проекты нельзя назвать проектами берегоукрепления. Это проекты создания торговых площадок. Практически все, я подчеркиваю, все проекты,которые разрабатывались за последние 15 и более лет, уменьшают количество пещаных пляжей на берегу.

А й правда – куде сягне око усюди готелі, кафе, ресторани, нічні клуби. Щоб позасмагати люди щільно пакуються на тонких смужках піску між величезними бетонними парканами. З моря видно –  замість пляжів виникають будівельні майданчики – то тут, то там – написано «Прохід заборонено. Ведуться берегоукріплювальні роботи», але, чомусь, і справді – замість зелених схилів елітні готелі та ресторани. Власники не задумуються, що отримавши дозвіл на будівництво дохідних місць, вони скоро  можуть опинитися під водою. Разом із одесситами та приїжджими, з яких вони планують «стригти капусту».